Тараса Антиповича знаю з його публікацій у ґазеті по київськи – вони були завше цікаві, талановиті і людяні. Хотілося щось прочитати його художнє – і це художнє не забарилось: одно з київських видавництв подарувало вдячному читачеві роман сего письмака «Мізерія».

Роман розпочинається не з першої сторінки ба навіть не з назви, а з прізвища самого автора: тут прочитується і нетиповість (унікальність) автора, і його чортяча невпокореність (антипко – то добрий нечистий).

«Мізерія» так само неоднозначна річ. Сам автор трактує її у такий спосіб: «пишучи, я намагався зафіксувати метафори нашого майбутнього – так, як я їх відчуваю. Втім, це майбутнє починається вже сьогодні. У ньому – інформаційна токсикація, шкідливіша за екологічне забруднення. У ньому – Тіло остаточно перемогло Дух. І все, що людина може вчинити путнього, -- то звузити свій життєво-інформаційний простір до мінімуму, відсікти все зайве». З іншого боку мізерія читається,як метафора сучасного буття – все дрібне невиправдано возвеличується, вагомиться і вагітніє в систему неукраїнських – нелюдських цінностей.

Читач не одразу збагне, що то антиутопія, проекція на далеке майбутнє – так автор майстерно і вдатно закручує свій текст. Щось подібного робить Альдо Палацескі у «Сестрах Матерассі», де починає важким бальзаківським стилем, а закінчує стилем ґлямурного роману.

Антипович (і його герої) ненавидять смітник капіталістичних цінностей. Цим цінностям протиставляються цінності українські. В цьому автор є великим і свідомим націоналістом. Від штучного до природного, від мертвого до живого – ось шлях автора, його героїв, а відтак і самого читача.

Вражає глибина медитації Антиповича («Коли тобі дарують зброю, май на увазі, що вона вже націлена на тебе», «Зміна імені – це зміна суті», «відвоювати свій час у компаній, корпорацій, комбінатів, виробництв, фабрик, продакшн-студій. Жити свій час повільно», «в голові просто заростають стежки до спогадів», «в житті більше важить не те, що ти обираєш, а те, від чого відмовляєшся»), його уміння бути поетичним («у ранкову прірву кватирки», «серпневе сонце скрадалося низько над травою, запалюючи росу», «особливо ця вогненна вода смакувала, коли в келишок зазирала з неба голодна Венера», «косяками ходять дощі по сусідніх селах») і саркастичним («фігурні вареники вух», «Прунський присоромлено слухав глосалії цієї мойри», «і сам незчувся, як у його штанях потепліло»), а також свідомим своєї української місії – схаменути українське суспільство, чи бодай ту його частину, яка може ще схаменутись. Він дає чимало словотворів, метафор, емоційних штрихів, які вельми точні, природні і коректні – «самооприлюднення», «ласих до курива і солодійства», «гнилими грошима», «місто – це велика надмірність, велика намарність», «він ішов уперед по життю завдяки забуванню».

Антиутопія Антиповича містить і чималу внутрішню інтригу, що є нічим іншим, як пародією на теперішній стан українського простору: «Брифінг-срифінг, лізинг, консалтинг, серфінг, тюнінг… Що заявив прем’єр,хто спростував його заяви, яке спростування спростував прем’єр у відповідь», «Події парадоксальним чином спустошували його свідомість, факти виснажували пам’ять, коментарі відверто дратували», «Світ без інформації, тобто без тривоги», «комбінат виднівся вдалині, як гігантський тупий олівець», «Без Інфи і тероризм зникне як явище», «Ніщо на цьому дні не встигає осісти, один намул витісняє інший».

Опріч того всього автор владно і зримо пропонує набір очевидних, але й пожиточних істин: «Відсутність будь-якої реакції на своє входження – найстрашніше для чоловіка», «стосунки з людьми примножують сором, однак їх важко уникнути», «все наше знання людини виливається в наші подарунки», «в правічній чоловічій надії здивувати жінку», «втома від земного тяжіння», «Обопільні капості ув’язнюють сумління», які є психологічно точними і емоційно вартісними.

«Мізерія» Тараса Антиповича – це пересторога, але не майбутньому, а сьогоденню. Приємно, що голос українського прозаїка спрямовано проти штучності і непоживності нав’язуваного нам світу. Тут він заодно з українцями Андрієм Гарасимом та Артемом Чехом, а також з чужоземними письмаками Доротою Масловською, Симо Мраовичем та Ґреґорі Нормінтоном.

В романі герої творять себе, свій світ і свою дорогу з духовного лайна до первородства, від кислотних коропів до черешень, від панування всепожираючої Інфи до гармонійного буття всеплодющої землі.

Інфа з’їла журналіста, але породила ПИСЬМЕННИКА.

І це прекрасно.