Навіщо письменниці пишуть так багато романів? Бо мають контракти з видавецтвами, які мають прибутки, а письменниці мають від тих прибутків роялті. Тому й печуть роман за романом.

Прикро говорити про Ларису Денисенко у такий драпіжний спосіб, бо вона є авторкою направду доброго роману „Танці в масках”, проте істина дорожча.

Її новий роман „Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць” – це суцільна балаканина. При чому балаканина однотипна: що чоловік говорить, що жінка – без ріжниці. Є десь проблиски (виходиш гуляти з собаками, а спілкуєшся все одно з людьми”, „дитяче відерце кольору скажених пожежників”, „смакуючи моє ім`я”, „вони пізнали вічність, а вічність отримала їх”, „Надмірне вживання горілки та кохання відбирало в мене ранок”, „повільних друзів”, „А ти спав з ніким?”), але вони не розсіюють темряву.

Недбалість задуму (обридле ще з „Корпорації ідіотів” офісне мило), порожнеча в героях і дистильована мова породжує океан ляпів, які годі читачеві з добрим художнім смаком витримати: її герої підгортають дерева як картоплю (дерева, як правило, обкопують), допускають авторську глухоту („цю їЇ БАЛаканину”), ласують горілкою, хоча остання до ласощів аж ніяк не стосується, її п`ють, нею насолоджуються, її смакують, та вершиною несмаку авторки є надмір трусів у її романі. І вже зовсім джомолунґмою того несмаку є море разів аритикульована прокладка в трусах, що фіґурує в розмові з Богом. Після такого образу тебе огортає відверта огида і ти пересилюєш себе, аби рухатись далі і дочитати цей фізіологічний текст.

Мабуть, верстатність писання романів художньо непродуктивна. Шкода, бо Лариса Денисенко довела „Танцями в масках”, що вона гарна письменниця, яка здатна на художню глибину, психологію, на творення художнього світу, в якому хочеться бути собою.

Колись Юрко Винничук в запалі ейфорії від себе коханого казав, же тепер можна його ім`я ставити на телефонний довідник – і його сприйматимуть, як добру літературу.

Та ні, пані і панове.

В тому то й річ, що література вимагає від письменника повної самовіддачі, і кожна наступна книжка покликана бути не гіршою за попередню. Поки що в Лариси Денисенко – „помилкові перейми”.

Не вельми вдале і художнє оформлення Любові Малікової, бо дуже вже нагадує початок мультика про Карлсона, що оце українізований нещодавно. Стокгольм – гарне місто, але ж під обкладинкою все ж таки український роман...