Марина Соколян – досить цікава постать в українській літературі. Один її роман читаю досі, бо не зрозуміло, чи вона в ньому пародіює, чи епіґонує авторесу Ґаррі Поттера. Починаючи зі „Сторонніх в домі” розумію, що вона має якийсь кровний чи духовний стосунок до жидівства. І ось „Херем”.

Жидівство нічого доброго українській літературі не принесло. Всі україномовні жиди-письменники, на наше превелике щастя, були не вельми талановиті – всі талановиті намагалися протовпитися у престижнішу – російську -- літературу. Виняток становить Леонід Первомайський, який подарував нам роман „Дикий мед” і цикл „Уроки поезії”, проте в нього чимало україножерства і в творчості, і в реальних діях. Особливо жиди лютували в часи революції та після війни. Якби вони були при владі – ніякої української літератури вже не було б.

Але відкинемо всі ці гістерично-історичні міркування і поглянемо на новий роман Марини Соколян.

Треба віддати їй належне – у неї вельми смаковита українська мова, хоча проскакують автоглухотські речі („шляХУ І можливо”, „потроХУ І нічого”) та двочитання значень – вживаючи вираз „дозвільна цікавість”, авторка не усвідомлює, що викручений нею лексичний покруч може стосуватися як „дозвілля” так і „дозволу”, а це не вельми добре.

Тяжко порозуміти „темну таємницю” авторки, бо треба добре знати першоджерела (Біблію, апокрифи), а також жидівські мови, аби бути в темі і розуміти, де що є і про що, власне, мова. Разом з тим маємо текст потужної сили, витриманий в єдиному подиху художньої реальності – з характерами, відчуттям міри між реальним та ідеальним.

Властиво, то є переосмислення місії Ісуса Христа. Авторка робить його триликим і розбійником, перефразуючи його самого – навернути праведного не штука, ти неправедного наверни.

Авторка віртуозно грає зі словом („ніхто його не обходить, а хто обходить, то якнайдалі”, „говори, та не наговорюй”, „мухам на харч”, „в передчутті ловитви”, „шукаючи в колишньому забутих співзвуч”, „Ніч взялася шепотом і теплим подихом, і жаринками ласкавого погляду”, „порибаливши у власній торбі”, „не скач головою поперед ноги”, „западає незатишна тиша”, „Пустеля мовчить – ані подиху вітру”), показує мовою і через мову характер героя („Як уже гості гуртом ходять – нехай один одному п`яти шкребуть. Лиходій я, чи хто? Бодай одну перевагу залиште мені, доброчесні”, „Бо ж іще розіб`є, мріючи про незмірно високе, а баняк у мене один”), дарує принагідні сентенції-істини („я тобі потрібен, не ти мені”, „не може серце мізерного злодія становити для тебе таємниці”, „Либонь, боги знайдуть, за що покарати”, „Не вимагайте правди, і не будете ошукані”, „Похорон не мій, і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?”, „Нема суддів, нема й розправи”, „сказано одне, записано інше, прочитано -- третє”), тішить читача глибокими художніми деталями („час був пливким”, „збирати гіркі трави безлюддя”, „очманілого від зорепаду цвіркуна”, „дрібний камінчик під колесо закону”, „Натовп відчував себе чистим, вільним і готовим на все”, „Бреше, як собачий князь”, „втома в голосі господаря відчутно надмірна”, „порожня душа”).

Але головне – є текст на вселюдську тему з присмаком жидівської крові але без жидівської тенденції до богообраності та жорсткої ворожості до всього нежидівського.

Якщо початок і розвиток твору можна порівняти з розвоєм симфонічної поеми, то її фінал – це фінал у виконанні великого оркестру, де сенс, підтекст і контекст зливаються воєдино і дають читачеві орґазм пізнання і осмислення філософської вартості світу: „його двері – у кожному (...) серці (...) раб може стати володарем, повія – царицею, вони можуть змінитись, ми – не можемо. Ми змінюємось разом зі світом. Вони змінюють світ. (...)бо джерела чесноти – у звабленні, бо початок надії – у сумніві. Його корені в кожному (...)серці”.

Отже, браво, Марино!

Чекаємо ще.