Останнім часом щось мене потягнуло писати здебільшого про подвиги. Культурницькі. Гадаю, вини моєї в цьому жодної, навпаки, вважаю, мені пощастило прочитати такі книги таких авторів, тобто певним чином, хоча б у ролі читачки (глядачки) бути причетною до народження культурних / літературних феноменів, до подій, можливо, епохального значення

Останнім часом щось мене потягнуло писати здебільшого про подвиги. Культурницькі. Гадаю, вини моєї в цьому жодної, навпаки, вважаю, мені пощастило прочитати такі книги таких авторів, тобто певним чином, хоча б у ролі читачки (глядачки) бути причетною до народження культурних / літературних феноменів, до подій, можливо, епохального значення. Однією з таких – безперечно, визначних і визначальних – подій стала і ця книга Оксани Забужко. Чула: “Це літературознавчий роман”. Так, але не тільки. Це, як на мене, та нитка Аріадни, яка здатна вивести нашу літературу (і, ширше, культуру) з глухого сирітського кута, в якому про батька (Шевченка) згадують, як про ікону, потьмянілу від часу, але все-таки святу, а про жіночий первень забули щиро й міцно. Наче його й не було. Можливо, когось ця книга змусить прочитати (чи перечитати, якщо колись і читали) під дещо іншим кутом зору твори Лесі Українки; трохи по-іншому, прискіпливіше, чи що, зазирнути у власну душу; якоюсь мірою змінити погляд на українську літературу й культуру – та і культуру взагалі. За двох неодмінних умов: по-перше, “сильній” половині – хоч трохи приборкати свій чоловічий шовінізм, оце зверхнє: “Для жінки занадто глибоко” (О. Ганзенко); по-друге, розплющивши ширше очі, побачити не тільки “сонячну систему” Росії, де по орбіті навкруг Москви має – і то обов’язково! – обертатися Україна, а весь європейський (і ширше) культурний всесвіт. І для цього конче треба згадати своє. Бо не може такого бути, щоб у землі навіть коріння не лишилося.

І тут мені випадає оптимістично погодитися з висловом шановного пана Леоніда Ушкалова, наведеним наприкінці цієї книги: “Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином”.

Поваги гідне вже те, яку велетенську гору фактів, свідчень, перегуків підважила авторка. Та це ще навіть і не половина справи. А справа, ба й подвиг – зведення стрункої концепції, вивершеної споруди, до якої можна щось додавати – упорядкувати навколишню територію, насадити квіти й дерева, десь у глибині поставити господарські прибудови – але сама споруда вже є.

І якщо Лесю Українку порівняти з її ж Мавкою, то, мабуть, Оксана Забужко таки вивела її зі скелі, в яку замурували її ми всі гуртом своєю глухотою й забудькуватістю.

Як на мене, це книга, варта будь-якої, найвищої премії – коли б, по-перше, наші літературні премії не втратили своє культурне значення, присуджувані будь-кому і будь за що, а, по-друге, якщо взагалі безцінне можна чимось виміряти.

Сором зізнаватися (і те, що я не філолог за фахом, мене аж ніяк не виправдовує), хоч я зі шкільних років любила Лесю Українку (завжди чомусь для себе на найвищий щабель ставлячи її “Камінного господаря”), я в цій книзі відкрила силу-силенну нового для себе щодо її творчості. Доведеться надолужувати.

Єдине тільки зауважу. Коли авторка, цитуючи з “Осінньої казки” Лесі Українки: тільки “хто визволиться сам, той буде вільний”, продовжує від себе: “...не заручившись попередньо “внутрішньою свободою”, досвідом вільної гри творчих сил в собі самому, годі сподіватися стягти цю свободу “ззовні”, “свавільними” засобами...” (стор. 533), слід мати на увазі, що в європейській літературі подібні думки висловлювалися і раніше. Я не літературознавець, але ж принаймні в Байрона це подибуємо неодноразово – що в “Чайлд Гарольді, що в “Дон Жуані”. Та це між іншим – може, просто, дрібна зачіпка з мого боку.

Книга ця, хоч як це парадоксально, не те що актуальна – злободенна. Чого варта сама лише засторога проти так званої “мас-культури”, котра, як то кажуть, “теж потрібна” і котру, мабуть, єдину й розуміє наша так звана “еліта”. “...Чим більше поширюється культура “в масах”, тим більше “стоншується”, вужчає “культурний шар”, – сиріч, коли, за ентузіастичним висловом сучасного критика, “маси розпочинають “штурм неба”, то результатом буде зовсім не масове сходження на “вершини людського духу”, а навпаки, “падіння неба”і “денудація” вершин, загальне обниження культурного рівня...” Що ми, на жаль, спостерігаємо на власні очі – вийдіть хоча б на “синій” майдан...