Віктор Бобиренко у сучасній літературі Сумщини займає чільне місце. Він має свій поетичний характер, свій стиль, своє бачення світу проз призму художнього слова. А ще – його талант несуєтний, а справжній.

Поки його україномовна поетична збірка валандає до Києва, оповім про його збірку російськомовну – „Оттепель”.

З першого ж рядка – сумнів: „А, может, это были только тени?” Та це – чи не єдиний сумнів у цій книжці. Далі автор певний себе: „Глупей всего – упавшая слеза”, „И все, что ночью мы сказали шепотом, Ни ты, ни я – один февраль поймет”.

Певність у собі дає експресію, а сила експресії дає істину: „Ноябрским холодом столетий – Тоска и грязь. Я тоже чернотою светел, Я тоже – мразь. И с мерзостью, что мне присуща (Ни дать, ни взять), Я тоже своего Исуса Иду предать. И став всамделишным Иудой, Свершив свой грех, Я с наслажденьем слушать буду Свой страшный смех. И, подустав от впечатлений, Изменой сыт, В ноябрь я брошусь на колени – Пусть Он простит...”

Бобиренко дає читачеві цікаві, свіжі образи – „Кто паутиной белил потолки”, „Тает снег в водосточной трубе”, а також добру інтимну лірику: „Я вспомню вдруг: в начале было слово, И это слово называлось «Мы». Когда мне страшно, Я всегда молчу, И тень свечи покажется пустою Я, Уходя, неслышно дверь закрою И станет так: я все тебе прощу”, „А когда сойдет на землю зло, И поймут, что зло неотвратимо, Я запомню губ твоих тепло, Позабыв о проходивших мимо”.

Бобиренко добрий поет, про це свідчать такі вірші, як „Лист Другові”, „М. Данильченко” і – особливо – оцей: „Это память далекого детства: На картинке играются мышки, Мама плачет над старым альбомом, Я, притихший, сижу на диване. Мне казалось, что лес на картинке – На пороге соседнего дома, А земля – дно огромного моря, Где-то в небе волнуются волны. А отец, как чужой, когда пьяный. Жалко маму и очень страшно. В занавесках уже темнеет, А в шкафу кто-то злой, и дышит, И шепчу я большой картине: «Я как вырасту – пить не стану. Стану сильным как Павка Корчагин, Мама больше не будет плакать». А теперь я, наверное, вырос, И мне кажется (и не напрасно), Что давлюсь я тоскою зеленой Оттого, что мне больше не страшно”. Тут усе – і психологія, і філософія, і медитація.

Але якщо Бобиренко добрий поет – то чого він так мало пише, де його книжки, де його присутність в літературі?

Маю надію, що він прочитає цю рецензію і задумається про своє поетичне призначення.