не пиши. Це золоте правило будь-якої літератури варто пам`ятати кождому письмакові, що коли-небудь береться за перо.

Настя Байдаченко досить плодюча письмачка. Її цікавить середньовіччя. Та все не наше. Та все далеке.

Але воно далеке не тільки і не стільки героями і подіями, воно далеке ментально і духовно.

Про це свідчить і черговий її роман „Жан без страху”, що оце вийшов у видавництві „Факт”.

Як на мене, авторка просто не знає мислити і говорити українською. Ось порівняльна таблиця бодай дещиці:

      Є                                        Варто

      Писк                                  пискіт

      Комочок                           грудка

      Почала                             заходилась

      Після хрестин                 після хрещення

      Грякнулось                     грюкнулось

      Сипіла                              хлипала

      Зжатим                            стиснутим

      Відпружилась                розпружилась

      За очі                                поза очі

      Двірні                                двораки

      Вдавала байдужість     була сама безпечність

      Видравши                        висмикнувши

      Одвічне                            довічне

      Ув світі                              у світі

      Банкет                              бенкет

      Тріщала                            тріскотіла

      Преклонивши коліна    ставши на коліна...

Цю низку можна продовжувати.

Але навіщо?

Навіщо так знущатися з української мови, яка і гнучка, і вдатна, і плястична для справжнього мистця слова?

Най би тота Байдаченчиха вже відверто писала російською чи й по-хранцузьку. Там критики, мо`, толерантніші.

Дивує тільки видавецтво і редахтір Олена Шарґовська – вона або дарма їсть свій хліб, або не читає рукописма зовсім.

Отаке-о.

Так що будьте обережні перед тим, як купити що небудь з Байдаченко. Ліпше вже пива.