Вірші поета то розлив душі, що кипить океаном і водночас хоче знайти собі надійне пристановище у гавані спокою.То є переказ усього того,що під сподом діється у душі самого автора, і світу його переживань, радостей та надій…

Маємо до розмислів тут книгу Івана Захарченка “Покутний хрест” (Київ, 2006 р.). Автор немолодий віком,та на переконання наше,зовсім юний душею, хоча і тягота життя все ж обпекла його душу, і ось тут, у цьому збірнику віршів, він доносить до нас, до кожного читача, досвід свого життя, нею ( книгою віршів) мов би покутує за всі протиріччя минулого і водночас показує нам, сьогоденним, так вдосталь напоєним свободою, як воно треба боротися за своє визволення, боротись до болю і крови, і осягнувши врешті омріяне не кидатися ним мов черствою хлібиною.

Отож, книга Автора, більш відомого як прозаїка та публіциста, хоч і є “першою поетичною” складає в цілому приємне враження добре настояного вина (а вірші надруковані тут писані подекуди в далекі шістдесяті-сімдесяті).Сама збірка ж поділена на дві частини, власне віршів (“Під крилом самоти”) та сонетів (“На вістрі болю і любові”).

Іван Захарченко поет громадянської та інтимної лірики.Свідомий свого обов'язку громадянина та чуйний душею до переживань. У даній книзі він постає перед читачем і як громадянини-патріот і як закоханий юнак.Автор свідомо не відділяє одне від другого.Адже обидві названі іпостасі мають спільний знаменник -- любов.

Народжена в часи нелегкі його муза переповнена душевних страждань за долю Батьківщини. Поетові не байдуже її майбутнє, він, наче своїми, вистражданими у боротьбі, віршами намагається зупинити шал несправедливости і спокутувати, ними ж, сум'яття минулого. Все ж поет-громадянин постає тут у такій собі дещо песимістичній поставі. Раз-по-раз автор з якоюсь нав'язливістю твердить: “народ мій терплячий мабуть не розквітне…”, ”кажуть воля, бачу – грати…”,”за який гріх терпіти оце буття пусте…”, ”мов ординці, хижі, дикі, завдають нам лиха й муки”, "шматують душу, чахне Україна…”, тощо. Можливо надто вже далися знати мозолі минувшини, але їй Богу, не все так погано і в минулому і в сьогоденні, і, смію сподіватись, у майбутньому.

На поезію громадянською лірики раз-по-раз накладається поезія відсторонення, поет ніби в передишці між переживанням за долю власного народу, вхоплює ковток свіжого повітря, щоби потому, після короткочасної “ліричної павзи”, знову ж узяти до рук зброю, в даному випадку духову, і нещадно нею змагатись із владою тьми…

Що автор хоче нам сказати своєю поезією? Бо так видається ніби його лупання оцією скали збайдужілости та лицемірства лише відлюнює нашу байдужість. Ну найменше, на що сподівається поет, це “аби з глибин мого полону мій голос болю пролунав…”. І це перше завдання виконано на сто відсотків. Залишається лише сподіватись,що і завдання “по висхідній” автор виконає. Про відсотки тут не йдеться, бо ж у кожного своя міра сприйняття і сумління. Кожен по своєму може осягти дороговкази автора, але певен,що не залишиться такого, щоб після “всмоктування душі поета” бодай на якусь йоту не став співучасником його болю і переживань, радостей і духового злету, інакше, смію заявити, в “такого” щонайменше душа не на місці.

Особисто мені імпонують такі авторові слова: ”Щоб ми почули славні імена Людей, яких поглинуло криваве море”. І справді. Тут пригадався один момент із повстанської боротьби, коли наші герої відмовившись здатися ворогові, задихнулись у криївці, і з піснею про невмирущість вітчизни відійшли “на вічний супокій”. Так і чую отой спів із глибин підземелля, що наче довгий і гострий спис ще деякий час протинав звіриний слух знавіснілої орди.

“Скажи,кохана, що це за пора, коли буяє порість тонкорунна…?”. А це час, коли “…розлилася повінь юна, і, наче лід, розтанула жура…”. Весна, кохання, щастя…, що може бути прекрасніше в юну пору, що може замітини поетові цю трійцю молодості. І автор, хоч і скупо, але талановито змальовує світлу душу закоханості. Він, попри тендеційність книги, не цурається щастя, хоч і бринить воно у дещо відстороненому вигляді. Поетові не байдужа “богиня юності, пречиста і зваблива”, він не соромиться “бунту гарячого крові”, бо тільки справжній чоловік, котрий пізнав насолоду в коханні не тільки фізичну, а й духову, воднораз, може написати таке: ”Дівочі перса зорять соромливо, Немов троянди розповита цвіть..”. І тільки такий чоловік і поет зараз, може так само, як і сильно любити, переживати утрату любови, бо тоді для нього ота вимушена розлука -- “мука, ланцюги полону…” Поет підсумовує: ”щасливий той, хто не любив”. Смію заперечити, а точніше дещо додати до такого запального вислову, бо щиро вірю, що автором книги таке було сказане у пориві розлуки. Але з часом, коли він хоч трохи віддалить нас од цього життєвого моменту, коли,за словами Петра Карманського, дивлячить на оце віддалене полум'я, з якоюсь гіркою усмішкою промовиш до самого себе: “і я горів у цій гегенні…”.