Саме так називається книга поезій Павла Федюка. З передмови дізнаємось, що написане в книзі охоплює період з 1970 по 2000 рік. І хоча, за словами автора, його покликання проза та драматургія, а поезія лише данина молодим літам, все ж з прочитаної книги бачимо, що автор, незважаючи на поважний вік, залишається молодим душею.

Пригадую як вперше познайомився я з Павлом Васильовичем. А було це восени 1999 року, саме тоді я, початкуючий поет, приніс свої твори на друк до редакції “Літературного Львова”, де редактором в той час був Павло Федюк. Він запропонував мені почитати самому свої вірші. І пригадую перша його реакція на почуте була “ який згусток болю”. Потім Павло Васильович читав свої вірші.

Книга “Серед гір і в садах” є “першою і останньою” книжкою поезій автора, в усякому разі так видно із запевнянь редактора видання Ольги Литвин у її передмові.

Павло Федюк поет глибинно-талановитий. Глибина його поезії закладена у її загадковості і природній чистоті, неймовірному витворі уяви і талановитому переданні пережитого у віршовані форми.

Признаюсь, що я не одразу збагнув силу віршів поета. Але, як кажуть, “велике бачиться на відстані” . І щоразу, на дозвіллі перечитуючи подаровану поетом книгу, я наче проймався магнетизмом його віршів, сила котрих все сильніше і сильніше притягувала до себе, немов заставляла бути мимовільним свідком цього сокровенного -- віршотворіння, і разом з тим співпереживати із автором усі його радості і страждання.

Федюк, не побоюсь цього слова, поет не від сього світу, “де душоїди печуть м”ясо, і на ніч розпинають душу на стіні”. Він поет я б так сказав “келійний”, бо,перефразовуючи митрополита Шептицького, найперша справа поета сидіти і писати вірші, безумовно не з пальця виссані, а вистраждані у борінні і в життєвих переживаннях. І вже зовсім другорядна, а часом навіть і непотрібна, рекламування власної творчості. Такою келією для Поета є незбагненний внутрішній світ, з усіма його вимірами і глибинами. І як незамінний атрибут будь-якого творця провідна зірка, котра наче лампада ( лампа поетів та сновид—за Антоничем) “світить посеред ночі, така гаряча і тендітна” у творчій майстерні , і сяйво од котрої “ як від Бога”…

Безсумніву кожна людина прагне бути щасливою. Іноді воно ( щастя ) просто не вміщається в душі однієї людини і “хоче на вулицю” . “Падає… на коліна, благає, голосить, просить…”, і таки невміщаючись у тендітних грудях виривається врешті на волю для того щоби поділитись з іншими своїми щасливими перживаннями або ж навпаки, зіштовхуючись віч-на-віч із жорстокою реальністю перетворитись у “холодне згарище” . Але все ж ( і таке напевно можливе лише з поетами ) достатньо однієї щасливої миті кохання щоби знову закохатись в життя, в усякому разі бути щасливим з того, що воно у тебе було, просто десь-якось не втрималось, але все ж було. Тоді для поета є шанс заглибитись в “царину спогадів”, можливо шукати порятунку у них, заховатись, наче в горах, для того аби ще раз пройтись стежками щастя “на дозвіллі осіннім”, “сховатись від міста”. Як влучно говорить про те сам поет “ Я ходив, я гуляв по верхах. Вийшов в грунь і відчув як він пах Весняним волоссям її І беріг пісні дримби моєї про неї.Про неї.” І поринаєш увесь у минулі щасливі переживання, ходиш місцями, де кожен куточок нагадує про щастя, і навіть трави кланяються “й на цимбалах листки ясенові заграли”. Але все ж поет замислюється чи варто усеціло так заглиблюватись у те, що відійшло навік ( “Заголосила осінь по діброві—Невже тебе я втратив назавжди”) , чи переходити цю межу, “царину розлуки із нею”. Але в підсумку аналізує вже вище сказане, що незважаючи ні нащо -- “ Скільки щастя ти подарувала! Як ти душу возвеличила мою!”.

З книги “Серез гір і в садах” найбільш припали мені до душі такі вірші поета як “Гарячі тривоги гри”, “Розлука”(триптих), ”Царина спогадів”, ”Осінь” та поетична драма на дві дії “Дон Жуан і Мавка”, котра також вміщена у даній книзі. А вірш “Присвячую не тобі”, хотілось б тут навести його повністю

Автор цєї статті цитував не одній дівчині, і повірте на слово, спрацьовувало безвідмовно.

І на завершення хотілось би ще виказати тут свою думку про згадану вже драму. Уже в самому написанні ПОЕТИчНА ДРАМА, можна зробити висновок, що автор, як і зрештою усю свою творчість автобіографує. І знову головним лейтмотивом драми є чистота коханння, незаплямованість із світом цим, котрий для поета є “тюрмою”, спроба поєднати теоритичне, радше надумане коханння із практикою. Котре в підсумку так і не стає для героя ( читай атора книги) втіленим у життя, а так і залишається чистим і незайманим, присутнім в уяві самого митця, проте, котре не залишається для поета чимсь невидимим, навпаки, можна сказати стає для нього єдинореальним. В даному випадку втіленим у лісову дівчину Мавку, котра, може, “півжитття чекала” і ( далі за текстом) “Вже думати почала, що книжки Про тебе—вигадки даремні.Чи собі намріяла весняними ночами.А ти—чистіший, вільний ти душею.Я так щаслива,Дон Жуане, що ти такий.Люблю тебе такого!( Гори відлунюють,наче приймають в своє лоно слово такого). (Завіса).”

Як бачимо, зрештою поет ( в даному випадку Дон Жуан ) таки знаходить взаємне кохання, хоча б у такому форматі, і це добре, бо як каже Богдан-Ігор Антонич, і слова ці, думаю, не лише я сприймаю як гимн поетів: “Кохав і зраджував кохану, та пісні ти не обманив, Їй завжди вірний, в північ тьмяну, ходив шукати в лісі слів” — нехай так і буде. Амінь!