Вельми тішуся тим, що українська поезія має так багато добрих поетів: Олександер Ушкалов, Олег Коцарев, Олег Романенко, Сергій Осока. Кожен з них має свій осібний характер, свою харизму, свої літературні принципи і свій ареал художнього буття.

Мені, як старенькому піїті, підупалому на силі і частково підпалому під чар і силу критики, прози чи драматургії, не шкода покинути літературу зовсім – я маю її на кого полишити. І се приємно.

Прочит книжки поезій Миколи Леоновича АҐОН змушує мене долучити се ім`я до перелічених.

у його поезії нема бароковости, яку зобачив не знати де передмовець, але там є людяність, яка проростає навіть у присвяті – „Людям, яких люблю”. У його поезії гучить гураган зброї, і Ся зброя – на полИ Полтавської битви, яку, зупевне, його українська підсвідомість ніяк не може забути.

Одбувши гідно і з художньою честю Марсове поле, Леонович дає собі волю ув осягненні себе і світу доукола себе: то він утелющує себе у шкіру бідолашного хлопчика Сковороди; то виловлює з рік і озер рідної ритмо-мелодики дивовижні ритми: „Я малюю тебе на чорнім я малюю тебе землею (...) ти цілуєш мене змією а потому уже лишаєш залишаючись нічиєю” , „я малюю тебе на чорне я малюю тебе шалено бо вода що мене огорне то вода ти вода єлено”, „Навколо тебе дим, як плащ. У тінь заходиш, наче в човен, Що повен вишкірених пащ І лиш тобою ще не повен”; то дарує читачеві точні і проникливі образи: „ніч заповзає в теплий сонях”, „мряка сутенілих кімнат”; то філософствує, але так, що сього філософствування наіменше, тільки перга мудрости – і для тебе: „і не втамує що тече рікою”, „Кохання повний теплим соком”, „Нехай думають усі що я є поет я був ним допоки тебе не зустрів я не знав тебе і гадав що слова мої то поезія а насправді се ти”, „один що шукає твої сліди і не може знайти їх навіть у собі”.

Осібно варто одзначити вірш чи версету ПОЛИШАЮ СЕЙ БЕРЕГ, у якому автор пропускає через себе тіні і затінки зужитих иншими, але уже на нині таки перетрухлих знаків, сим пропущенням очищаючи себе і літературу од них. Се справа неудячна, але апріорі художньо виправдана.

А от „Інтермедію” мушу зарахувати до провалля провалу Миколи Леоновича. Таких провалів варто берегтися – просто перелітай, адже маєш – таки маєш – крила.