української літератури – це, безперечно, роман Андрія Кокотюхи ПОВЗЕ ЗМІЯ. Громадськість уже мала насолоду прочитати дочасні мемуари у виконанні Розумного-Кокотюхи. Не зважаючи на загалом позитивне змалювання у них моєї скромної персони, я усе ж був неприємно подивований сірим викладом цікавого, бурхливого, самобутньо-незабутнього літературного життя.

Хоча, прочитавши їх, збагнув нарешті найбільшу нашу помилку – причина усіх наших негараздів і непорозумінь те, же ми не разом. Ми не спромоглися на порозуміння, єдність заради справи, заради покоління. Чи се ще можливе? А куди ми дінемось – човен то один.

Та менше з тим.

Кокотюха, як письменник, дуже виріс, з`явилась культура стилю, багатогранність життєвого досвіду, розуміння психології людини, глибоке відчуття людського характеру, з`явилося відчуття мови.

Дуже доречна на обкладинці книжки робота Пояркова – стильна, масштабно випукла і естетично вартісна.

Назва грає вагому роль у романі – весь твір є начебто розгорнутим її утіленням.

Кокотюха дає нам м`язистий діалог – з характерами тих, хто мовить і з їхніми ж почуттями. Разом з тим Кокотюха стає свідомим творцем мови, даючи читачеві свій варіянт українського сленґу („втикони”, „довболоб”, „копанцем вигнали”, „він на зоні підаром під`їдався”, „ментеня”, „трахалі”, „вошкався”, „випити ще пивця”, „придурасті”, „заманьячили”, „шклявий”, „сопло підітре”, „маромої”, „ситуйовина”, „мочконули”,).

Менти у романі живі, але ближчі до позитиву. Бандит отримує достойного опонента, і за сим двобоєм цікаво спостерігати. Третя сторона – журналістка – узята автором зі сфери, яка йому більше ніж відома, адже він за фахом журналіст, хоча за покликанням усе ж таки письменник.

Роман густонаселений, але усі герої, навіть дрібні, мають добре виписані риси характеру, долі, вони живі а функціональні.

Сюжет закручено хоч і детективний, але се не є роман одноразовий, бо є добрим психологічним дослідженням сучасного українського суспільства. Реальність тут переплавлена автором у художню тканину – то є направду художній твір, у якому автор виступає упевненим у собі майстром, а його світ – се художня єдність часу і простору, реального і мислимого, правдоподібного і вигаданого.

Мене, як читача і критика, приємно уражає мудрість автора, його націленість на медитативну, психологічну та філософську глибину твору, що на виході дає цікаві образи, думки, сентенції: „Вітька Куц, у якого ще зранку була коханка, відчув сльози на щоках, захлюпав носом, став гидким сам собі”, „Начальник понеділків не любив”, „свинюка чотириока”, „горілка розпружила пацанів”, „Щоранку не прокидалися, а приходили до тями”, „спортом ніколи не займався, хоча розгулює в дорогих спортивних костюмах”, „За ним жопу підтирати треба і соплі”, „А ти взагалі для чого тут такий цікавий?”, „не від страху перед ним, а боячись за нього”, „він дивився злими розумними очима”, „Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу”, „Я з вами відвертий, тому, що мої наймачі були відверті зі мною”, „Баглай посміхнувся куточками губів, очі далі випромінювали зовсім не юнацьку, якусь вилежану, визрілу, дорослу, якусь навіть ... зміїну злобу”, „Баглай випльовував слова”, „а далі почнемо займатися плавними рухами”, „щось таке він для себе в житті відкрив, чого раніше зрозуміти не міг”, „Вона сказала, що не бачила нічиїх облич, тому не може нічого нікому розказати. Тоді я зняв з голови маску і сказав: „Тепер ти бачила мене. Виходу немає””, „Так виживають, зрозуміла вона. Щоправда, ще не вирішила для себе, чи навчиться в такий спосіб виживати вона сама”, „Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони”, „коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?”, „Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента”, „Людину треба лякати людиною”, „Дослухай мене, дурню”, „з його зміїними очима”, „він на унітазі більше старається”, „синуля, якому він у дитинстві витирав сраку і купував копійчане морозиво, тепер фактично витирає об нього ноги ”, „Олена не могла поворушити язиком, просто дихала в трубку”, „стогни тихо”.

Приємно також відзначити багатозначну неодновимірність багатьох деталей, образів. Ось, наприклад, про камеру, як вона обіграна – кінокамера і камера тюрми. Або психологічна панорама капітана Глода, мислячого мента, мента, якого нам не вистачає у нашому суспільстві, але який є у романі Кокотюхи.

У своєму романі Кокотюха достатньо іронічний, особливо там, де каже, що герой, подібний до Баглая, багатьом у суспільстві просто необхідний.

Є окремі неточності („Посмажила яєчню” неточно, бо яєчня – підсумок смаження, смажити її ще раз не потрібно. Тут варто вжити або „посмажити яйця”, або „приготувати яєчню”; „вженилася на Рожнові” – женяться хлопці, дівчата виходять заміж; героя називає то Скляр, то Скляренко – варто уніфікувати; замість типово москворотих „похорон” варто уживати українське „похорон”), але се легко може бути виправлене у наступному виданні твору.

Отже, до важливих художніх вершин новітньої української літератури додалась ще одна – роман Кокотюхи „Повзе змія”. Як і коли Андрій Кокотюха став добрим письменником? Не знаю, але знаю, за рахунок чого – за рахунок великої праці над собою і над своїм художнім словом.