До Людмили Таран маю певний сантимент – писав-єм про неї літпортрет, і поетеса вона дуже цікава – зі своїм творчим лицем, характером і історією душі. Десять літ писалося до шухляди – і ось до читача прийшла нова книжка.

Перед тим маю ще один негречний спогад – попрохав Людмилу зробити письмовий розбір одного молодого поета зі Львова – дуже вже хотів зробити „дебюти і розбори”, як колись у „Літєратурной учьобє”, на якій я виріс як письменник – але вона відмовилась, мотивуючи тим, що поет просто незграбний, не вміє писати тощо. Згадую про це не тому, що злопам`ятний, а тому, що подібні закиди зможу зробити і щодо Людиного доробку.

Її „Книга перевтілень”, повторюю, це вміщений під однією обкладинкою доробок десяти років.

„І знов облізлий пес вертає до своєї Блювотини”.

Гарно? Нічого так.

„Тримай, як мед під язиком, Цю мить початку листападу...”

Це нічого, справді.

Але далі – господи-Боже мій – „Чоловіки ховаються у піхву”. Оце так-так. І, прошу дуже, вміщаються?

„Тварина і травина” – дуже цікава аналогія. Це б розвинути, розгорнути, показати, розкрити, поглибити. Мовляв, спочатку тварина травину їсть, а потім -- інколи -- навпаки.

„І корінь язика Росте зо дна, як мул, важкого”. Може бути. А чого ж? Так само добре, як на мене, „життя дерев, і коренів, і рук, І смерті незавершене життя”.

А от з коровою... „Експерименти бабиного літа: Вхопившися за ниточку, летиш Над полем, над співаючі корови”. Не знаю, який ґазда пустить корову на поле, та ще й співаючу. Їй би молоко давати. Хоча..., та ні – поетес ображу – тому не буду розвивати сей ризикований образ. Хоча, написала ж колись Галина Паламарчук: „Трактор і корова – символ нашої доби”.

Великими удачами авторки вважаю 4,5, і 6 вірші з циклу „Щоденник самотньої”. Особливо в останньому творі маємо вартісний художньо і психологічно зойк покоління: „У кулаці замкнути крик: Кому? – Нікому я не треба! Бреду по вулиці – окрема, Одна, інакша і сама. Назустріч – випиті життям, Побиті шашелем і буднем Пожовані. Вони забули Коли любились і чому”. Цей зойк ще сильніше і владніше проступить у вірші, присвяченому Костеві Москальцю: „І прямовисний лід, який до крові Нам душу любить краяти, колоть – Це ми його надихали самі! Самі його на зло собі ліпили. Прикинутися, наче не було На світі нас – єдине, що зуміли.... Хіба що слід, од паморозі білий, Та ще у небі цей сяйливий міст”. І апотеозом цього настрою і ритму є пронизливий рядок на потвердження відомого твору Людиної подруги в поезії і в житті Наталки Білоцерківець („Ми помрем не в Парижі”) – „Ти згортаєш Париж -- і кладеш під подушку”.

Це добре, але, але, але...

Є несмак, що нівелює художнє тло – „ніжно тужачи вночі” кличе до життя пародійну алюзію з центральним дієсловом „тужачись”.

Є негаразди з яйцями: „У серці – яйця відчаю і згуб”. Чисто як в анекдоті про пиріжок з яйцями і булочку. Далі – більше: „Самота скрізь наклала зелених І нестерпних яєць” – яйці несуть, кладуть дещо інше.

Є аж надмір, даруйте, хуїв – і свідомих („...тілесні Спокуси не кусають, не гризуть Жажливу плоть за слинявий мізинчик”), і підсвідомих („зі страХУ ЯК папір”, „від страХУ Я ЛЮБЛЮ”, „страХУ І СТАРОЇ СМЕРТІ. ВОНИ-СМІЮТЬСЯ”).

Книжка Людмили Таран могла би бути зграбнішою і відповідальнішою.

Очевидно, є сенс видати добротне вибране з усього оприлюдненого раніше, щоб цей імовірний томик став приємністю для читача поезії.