Кожду французьку книжку відкриваєш з трепетом – ану-ну, чим ви нас ще здивуєте, шановні хранцузи? Деколи дивують. А деколи й ні.

Саме останнє спадає на думку при ознайомленні з романом Жака Мазо „Вірлиний міст”.

То є, так би мовити, інтелектуальний детектив. Але не в сенсі інтелектуальної глибини письма автора, а у сенсі того, що детективами виступають інтелектуали.

Ідея дуже цікава – душа загиблого вселилася в дівчинку і промовляє істину. На тлі цього феномена розгортається низка убивств.

Не скажу, що Мазо не вміє писати – вміє: і знахідки є („з Вірлиного моста можна спостерегти життя духів”, „правильно поставити питання і ніколи не задовольнятися відповідями, що спали на думку першими”, „Він чудово знав, як поводять себе старі люди, що живуть у глибинці. Вони говорять, але між фразами роблять величезні павзи, так, начеб хочуть показати, що непоквапно відходять із цього життя”), і оповідь напружена, і характери не з останніх.

Разом з тим при читанні роману не полишає відчуття поспіху автора, недоречності любовної лінії поліцейського і жінки-парапсихолога, неглибокості розробки характерів недетективів, відсутність віртуозності у розгортанні детективного сюжету.

Властиво, від роману багато очікуєш, та й матеріял достатньо вдячний, проте маєш стійке відчуття, що скочив у басейн, а там води -- на два пальці.

Не знаю, може для французів достатньо актуальна проблема сатанізму, але така технічна розв`язка нівелює і задум автора, і його безперечний талант, і його подальші творчі потенції.

Принаймні, якщо десь у книгарні натраплю на іншу книжку Жака Мазо, добре подумаю, купити чи ні – боюся ще одного розчарування.