Ще у радянські часи було запущено постулат про те, що нова українська література розпочалась з бурлеску „Енеїди” Котляревського. Чому так? Певне, аби легко привласнити собі все вартісне і самобутнє – москалі багато не церемоняться.

Разом з тим приходиш до думки, що українська література розпочалась з українських народних пісень – космосу піснеспівів, високохудожньої, хоч і співаної, поезії.

Чи не першою цеглиною у мур української духовної культури став твір, який давно і переконливо пережив свого автора – „Про Закон, Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених” митрополита Іларіона.

Колись той же Василь Яременко, що читав у мене курс давньоукраїнської літератури так і не зумів донести всю глибину сього високохудожнього витвору до моєї спудейської свідомості. Тепер – у своїй передмові – Василь Васильвоич слушно нарік митрополита Іларіона Першим – і в літературі, і в духовному житті, і у творенні Печерської Лаври у Києві.

Твір Іларіона – це висока поезія, яка через тисячоліття несе нам мед краси, глибину істини і надію на наше духовне майбутнє.

Суть праці – протиставлення єврейського закону і християнської благодаті, темряви і світла, закритості і відкритості у духовному осягененні себе і світу. Іларіон слушно зауважує: „і розсіяні були іудеї по різних країнах, щоб зло вкупі не перебувало”.

Попри праґматизм авторового надзавдання, маємо нагоду і приємність напитися чистоти поетичної: „рабиничі над синами вільними”, „купіль відродження синів своїх у нетління одягла”, „Слава Богові у вишніх”, „самі стали пророками своєї погибелі”, „на нове вчення -- нові бурдюки, нові народи”, „острови очікують на мене”, „підгорнув під себе довколишні землі – одні – миром, а непокірні -- мечем”, „став сином нетління”, „христолюбче”, „Звідки ти випив пам`ять про солодку чашу життя майбутнього?”, „Не бачив єси Христа, не ходив єси за ним, а став учнем його. Інші бачили Його і не вірили, ти ж, не бачивши, увірував”, „подібниче”, „бо твоє вірне насіння не засохло від спеки невір`я, а дощем Божої помочі проросло і є багатоплідним”, „ти своїми духовними очима випростав нас”, „побачили світло трьохсонячного божества”, „бо не втримається порох перед бурею, а ми перед гнівом Твоїм. Але як творіння Твоє у Творця свого милості просимо”, „І допоки стоятиме світ, не допускай на нас напасті спокуси, не віддай нас у руки чужинців, щоб не прозвався город Твій городом невільників, а стадо Твоє – зайдами в землі несвоїй, і хай не скажуть інші країни: „Де Бог їхній?””, „бо не знесе наше єство тривалого гніву Твого, як стеблина вогню”, „князами нашими постраши чужі країни”.

Хто як хоче, то так і може потрактувати твір Іларіона – хто поемою, хто сповіддю, а хто й заповітом.

Єдине незаперечне – це твір високохудожньої української літератури.