Відкрити для себе поета - велике щастя для мене. Зінаїда Олексенко відгукнулась на листа Літфоруму і приїхала до Києва. Сталося так, що на студію прийшов тільки один Удодик, але студія відбулась і дуже світлою була, бо світлою є поетеса з Полонного Зінаїда Олексенко. Через якийсь час до Києва допрошкувала і перша книжка її поезій - "Очима серця". То ж є нагода сказати про неї кілька добрих слів.

Кредо поетеси бачимо в такому автомотто, що недаремно розміщене наприпочатку книжки: "Завмерла мить, задивлена в красу, Вона мовчить таким високим стилем, Що чується: в собі весь світ несу, І легко так нести його на крилах".

У книжці є буквально кілька вдалих, цілісних, повнокровних віршів, у яких маємо нестримну стихію авторського характеру - ритм, свіжість голосу, любов і ненависть, злютовані в одно: "Несеться сніг І світ снує У біле павутиння, Такий густий, Такий м`який..." (...) І вже розгойдана душа Опереджає тіло, За білим пухом поспіша І падає зомліло У білий цвіт - Чарівний світ Живого білопіння... І окриляється вона У мить свого падіння!", "Ця вільгість лісова - весняне одкровення... Відчуй: нуртує плоть дерев, боліт, трави, що всім своїм єством проймають рідну землю... Цей первородний зов, натхненний і живий, захоплює в полон, бентежить і чарує, бо вічністю звучить гінка його хода... А щось шепоче ліс... Дощ моросить, чаклує... Здається, Бог цей світ до серця пригорта...". Світло, радість - ось істинна суть цієї енергетики, яка спонукає читача до співтворчості в доброму, щирому, непереборному.

Дуже шкода, що авторці на її шляху до першої збірки не трапився добрий, професійний, чуйний редактор, який би підказав, як вдало і віртуозно витнути зі словесної руди діаманти. Хоча б такий, як вірш "Жінка". Ось він: "Я жінка, любий, я твоя раба. Так із начал закладено, я знаю. Я топтана тобою, як земля, і, як земля, я власну вартість маю. Я, як вода, - не випити до дна і розумом повік не обійняти. Без мене ти, немов без тебе я, а доля двох - любити і страждати". Все. Вірш завершено, проте авторка цього не зауважує, і дає читачеві ще стільки ж тексту, що нічого не додає, а тільки нівелює враження від художньо сильного, емоційно наснаженого і психологічно достовірного вірша.

Якби стилет доброго редактора та потрапив до рук автора, то читач отримав би низку неперевершених мініатюр, яким позаздрили би віртуози жанру: "Душа співає. Я іще не знаю, Що Бог сьогодні побував у ній", "Усіх жаліти - не стане серця. Воно вже тілом болить в мені...", "... як зворушливі сльози побігли у річку джерела", "Чи слухали коли, як дихає трава?", "Синові. Не втрать себе в собі самім", "Україні. В тобі сумую за тобою...", "А що життя? Для когось - право гри, для когось - гра без правил...", "нами лишиться наше відлуння".

Попри все, маємо гарного, вдумливого, оригінального поета, який "між серцем і Богом" шукає свою дорогу у вічне.

Нам лишається побажати, аби друга книжка авторки була на три голови вищою за свою попередницю.