Автор подивований – рай для нього не є раєм для усіх. Але йому у ньому самітно, і тому він обертає свій голос і кров почуття у класичні форми знайомого ритму, що спалює, дихає, тягне у ненасить насолоди смаком художнього слова.

"Прекрасні тіла, що стікають прекрасною кров'ю" – алюзія з давньогрецьких поетів. А потім стихія нестримного ритму класичної музики (Ваґнер, Скорик, Станкович?) – "І життя під ножами було нетяжке (...) І довкола – як рев – і самум – і потік – Між планетами яблука перевертались. І читались так слабо – і вже не читались Ієроґліфи вікон...". Школа китайської і японської лапідарності дає багатозначний і с в і й плід: "Пишу: "Зустріньте". Спалюю. Зустрінуть..." --багатозначність в'їдливості тут витворює нову якість, проте зовсім не пародичну. Після тисячних молитов і численних та многотрудних борінь із собою дивовижне самозречення – не перед світом, не перед вітчизною, а перед Ним – "Без розради і скарг мої струни, напружені грою, Роздираються всує. Кожна пісня моя була співана перше Тобою І Тебе не здивує...". Трохи барокко ("...херувим бурштиноокий знову зрине догори..."), трохи провінційної лірики ( "Провінція. Бардак. Лівреї крупним планом. Поміщицьких тоскнот семипудовий гуж. В осінні теплі дні перед візитом стуж Тут пахне молоком, цибулею, пропаном (...) І спомини яскрять у пам'яті калюж Про те, як кожна з них вихрилася фонтаном"), трохи верлібрового вирію шістдесятих ("Святковий пейзаж"), трохи клавесинної радості тихого музикування ("Чемний ноктюрн", "Готичний страх"), трохи затертих, протертих пальцями істин ("Шевченкознавство", "Вічний Тарас... Вічний Бодлер...", "Жадання втіх – лише жадання втіх"), трохи арсу поетіки ("Букви читати слід як цілунки"). Читач втішений – вчуває знайоме, знане, вгадуване і спогадуване поетом отримує добрий

ґрунт. Але у цей ґрунт Юрій Бедрик кидає незвичне зерно – себе самого. Силою слова він виплавлює плитку пластику істин, які пережиті ним. Ці істини, вбрані у фарби промовистих кольорів, проживає читач – саме проживає, а не прожовує – бо вони легкі і тягучі, глибокі і прозорі, солодкі і терпкі, зникомі і посутні. Бедрик набирається сили цноти і цинізму витворити себе як твір мистецтва – його духовні щільники не призначені для інших – і призначені для них. Бо тільки раз споживши сього меду вже без меду не можеш. Автор спокійний і не поквапний, він не боїться покійності: "Ні ріки, ні прогалинки, ні острівця. Розпростореніш, висрібленіш і безсонніш Ці сніги – як суцільні священні місця, Де ступити дозволено тільки босоніж, Де істоти – без тіней, як сутність сама Глушини, захитрованої Азраїлом,, Де зима – як пізніша, пізніша зима, У яку не дозволено входити з тілом...". Він не боїться і разом з тим не повторює помилки своїх попередників (Біливода, Козаченко, Рихлюк, Левицький), які відверто накликали смерть. Він осягнув мистецтво говорити про смерть, не називаючи смерті: "Ти в десниці Того, хто ґрунтує полотна Для твоїх, не задуманих нині картин... Ти мистець лиш тоді, як усе в тобі зникне, Що терпів не для Нього, для світу цього... Ти помреш лиш тоді, як тебе Він окликне Написати Його у палатах Його..."

Мене тішить, що Юрій Бедрик знайшов свою дорогу в мистецтві, прожив її, вистраждав, витворив, вирвав зубами – і став майстром. Майстром, що знає і майстром, що може – і творить, кидаючи виклик творцеві ("Тоді, коли слово було Бог, Відлуння було – хто?"), бо Творець кинув виклик йому, давши колись давно іскру божу, мовляв, станеш майстром чи ні? Став. Ось свідчення тому: "Садам також спрадавна сниться сад З ласицями, що в'ються в насолоді, Там віщий птах не вкаже слав і знад, Та янгол там чомусь уже на вході. То сад, ізвідки вигнано сади, Немов тебе із тебе, як із саду. А джерело, вподібнене свічаду Надбитому, нагойдує: "Дійди". І обрис твій у кожній скалці скла Воскреслого – скрадає інші очі: Одні регочуть, інші щезнуть в клоччі Падінь, пожеж, ножів. Але числа Тобі немає. Ти вже відійшла. Чи: віднайшла. Себе серед води В струмках планет, не знаючих параду. І бачиш, як до втраченого саду Тут моляться опівночі сади".

Бути майстром солодко і гірко, тяжко і легко, і дуже відповідально. Тому чекатимемо від Юрія Бедрика нових вершин не тільки у поезії, а й у прозі, есеїстиці, бо в разі мовчання чи лінощів, чи іґнорації на місці його потужного голосу зяятиме порожнеча. А шкода. Не так в нас багато справжніх майстрів, аби хоч один з них дозволив собі непростиму розкіш – мовчати.

Книгу видало видавництво "ФАКТ" (044) 463-68-87 / Web: www.fact.kiev.ua, E-mail: office@fact.kiev.ua