Станіслав Самосенко

 

 

 

© Станіслав Самосенко

 

Requiem на замовлення

(Трагіфарс без антракту)

 

 

„Хіба буття не парадоксальне, не абсурдне з точки зору посереднього здорового глузду? Світ, а заразом із ним життя до крайнощів безглузді, спотворені протиріччями, непояснені адекватним сприйняттям, раціоналістичними викладками. І людині....доводиться рік за роком все важче, все нестерпніше. Зазвичай, вона не розуміє, нездатна осягнути свідомістю, навіть відчуттям усього розмаїття обставин дійсності, усередині яких існує. Виходить, людина не розуміє навіть власного життя, себе саму.”     

                                                                                     Ежен Йонеско     

 

 

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

ЕДУАРД - письменник-невдаха.

ОКСАНА - актриса, яка не сталася.

РОМАН - чоловік жіночої мрії, красень атлетичної статури, власник мережі автомобільних салонів.

Dj ВАНГА - чорношкіра радіоведуча, провидиця.

„ТРІО ЛІЛІПУТІВ” - репери, королі ритму.

ГОЛОС ДИКТОРА.

ГОЛОСИ АКТОРІВ РАДІО-ВИСТАВИ.

ПРЕЗИДЕНТ.

 

 

 

 

                                                               

 

 

 

 

                                                   1.

                                               

В обширі глядача непомітно з’являється чоловік. Це Едуард. На ньому старе кримпленове пальто та коричневий капелюх. В правиці гойдається шкіряний портфель із якого визирають жовті троянди. Ліва рука міцно тримає пляшку червоного портвейну „777”. Він повільно піднімається на затемнену сцену, робить декілька кроків і присівши на авансцені, неохоче піднімає стомлене, неголене обличчя в окулярах.

 

ЕДУАРД. Господи, це я. Що? Як хто? Едуард, Едик..., а ти наче і не знаєш? Все ти бачиш, усіх чуєш, а мене – що ні? Ні? Що, я не чую? Нема тебе. Та, що ж тоді я бачу перед собою, так же чітко, як долоні свої, як не тебе, Господи мій?

Пожалій мене, Господи. Я нікому не казав, а тобі скажу. Лежу я на ліжку, ліжниця простора, а мені тісно, холодно, і за кісточкою посмикує. Я руку ліву з-під ковдри виймаю, і догори тягну: хрустять кістки, а пальці витягуються, мовбито гумові. Все тягну й тягну, до болю тягну. До тебе, Господи, руку свою простягаю, а тебе нема, тільки кватирка від протягу черготить. Але, це ж не ти, Господи. Я би впізнав тебе. Ось зараз – це не примара божевільного. Це ти. Я впевнений. А тоді тебе не було. Де ж ти був, Господи?

Пригорни мене, Господи, до тіла свого дзеркального. Ну чому ти мовчиш, Господи, я так довго чекав на тебе. Безсумнівно мої базікання легкодушні для тебе. Патякаю й патякаю, мов навіжений. Я мовчав, Господи, завжди мовчав, а тепер ось, сам не знаю.

(Пошепки). Господи, а в мене душа була, так. Я підгледів її. Ти не віриш!? Бачу – не віриш. Я тобі не брешу, Господи, усім брешу, але не тобі. Ось коли пропущу я кілька склянок перчаківки, сам один на кухні – щоб зігрітися, а вона з мене – хоп, і вилетить, сяде на тостер, дивиться в очі мої, аж лячно, довго дивиться, годинами дивиться – і мовчить. А я п’ю, Господи (робить добрячий ковток портвейну).

Ні, ні...нічого не прошу. Господи, ти тільки руку свою до мене простягни, і я буду знати, що ти є. Та, що ж я верзу – адже ось ти. Не віриться зовсім. Що? Стомився ти. Пробач мені, Господи. Не йди, ти тільки не йди, Господи, (здригнувшись) – сон, усе це тільки холодна маячня сновиди.

 

Едуард нервово переміщується до протилежної авансцени, при цьому, раз у раз, похапцем надпиває із пляшки. Вино, кров’яною доріжкою, стікає по щетині.

 

ЕДУАРД (істерично). І розпочали дракони, танок у полум’ї своєму. (Активно жестикулюючи). І вдарили чорти, із чорними волохатими животами, червивими пупками, і гнійними геніталіями в тамтами. А бахкалки ті з кісток моїх, і на одній, з найбільших, лице моє натягнуте, а болю зовсім невідчутно, дивно так. Майстерно по ньому, обличчю моєму, лабаєш ти – Господи. Лабаєш кістками моїми: по мармизі моїй опухлій, по носу моєму сопливому, по посмішці моїй блаженній. Ось одне око, розтрощив ти мені, і заплямувало воно, одяг твій білесий, ось друге. І співаєш ти, Господи, Алілуя, і все б’єш, б’єш. І звідки в тебе допіру сили стільки. Занадто довго ти не приходив до мене, Господи. (Безсило опускається на сцену, порожня пляшка вислизає з руки).

 

 

                                             2.

 

Світлиця міської квартири. Типові однокімнатні зручності спального району. На стінах насичені жовті шпалери в червоні ромби. Посеред помешкання раритетне свічадо в зріст людини (ніби умисна перечіпка при пересуванні). З лівого боку добротне двоспальне ліжко, до якого примостився забитий книжками та рукописами, добре відомий зомбованій радянській моді, польський гарнітур в занедбаному стані. У володіннях правого кута, біля вікна, письмовий стіл і табурет замість стільця. На авансцені розкішний фікус. Підлога встелена списаним папером. Зі стелі, маскуючись піл люстру, звисає чудернацький червоний привид.

На ліжку, у червоному халатику, нагадуючи натурницю, розкинулася Оксана – сексоапетитна жіночка за двадцять, але ще далеко не майже тридцять: довге каштанове волосся, струнка статура, помітна засмага, звабне обличчя. Вона ліниво гортає жіночий журнал.

Дзвінок. Оксана, не кваплячись, відчиняє двері. До кімнати, ховаючи за спиною квіти, заходить Едуард. Він добряче захмелілий.

 

ЕДУАРД. Ти сьогодні достобіса гарна!

 

ОКСАНА. А ти до кісток справжній чоловік. Що там було спочатку? Не пригадуєш? Я зловлю на себе сміливість нагадати: твій улюблений перстень із безцінним камінцем, (емітує голос Едуарда) "Наша родинна реліквія, спадок від прадіда – мужнього генерала...", далі, колекція марок – твоє минуле пристрасного філателіста...

 

ЕДУАРД. З минулим потрібно прощатися вчасно.

 

ОКСАНА. Звісно! А як же моя каблучка, мій ланцюжок, мої сережки. Потім, ці безкінечні, принизливі дзвінки до батьків. Із сьогоднішнього дня, традиційно-критичного епізоду долі, у нас почалися книжки, адже більше нічого не залишилося, окрім цього дошкульного дзеркала.

 

ЕДУАРД. Знову купа деталей. Облиш. Букініст зачинили на переоблік. Мусив здавати тому нацисту Генріху на Привокзальній. Втратив у ціні. А цієї макулатури на наш вік стане. Ну, мала, заспокойся. Краще скажи, у нас нічого не залишилося зі спиртного?

 

ОКСАНА. Останню чвертку пшеничної, ти приговорив на унітазі. Це ж треба, ще ховається. Від кого!?

 

ЕДУАРД. Ну це вже занадто, досить збурювати на порожні колотнечі. Доречи, я для тебе дещо маю. Во-а-ля!

 

Едуард дарує Оксані квіти, і робить театральний крок назустріч, щоб обійняти жінку. Оксана відштовхує п’яного чоловіка, і вергає квіти на підлогу.

 

ОКСАНА. Жалюгідний блазень із квітами. Господи, як же ти мені знавіснів. (Опускає погляд на хаотично розкидані троянди). О, цього разу жовті! Колір прощання! Невже ти, нарешті, набрався зваги мене покинути? Браво, Їжачок!

 

ЕДУАРД. Я ж просив не називати мене цим ідіотським прозвиськом. Жовті, звісно, жовті. Це колір щастя й кохання, як на мене.

 

ОКСАНА. Кохасику, жовті барви, особливо в конкретному спрямуванні (вказує на себе), збуджують темні пасажі підсвідомості й, не гаючи часу, виряджають у гальмівну сорочку.

 

ЕДУАРД. Де ти тільки цього набралася? Жовте золото – неповторність повернення осені. Теплий і приємний – це ж жовтогарячий, паморочливий захід сонця.

 

ОКСАНА. Пафос, пафос і знову – пафос. Жовтий, жовтий, жовтий. Жовтий хрест – прапор чуми. Істинний колір зради. Твої слова, Едику. Згадай про „жовте око" – символ ревнощів на Тибеті.

Червоний! Досить вдавати дальтоніка. Я – це червоний. Червоне серце – вогонь, бажання, краса, невинність. Мої перші квіти – червоні хризантеми.

 

ЕДУАРД. Червоний! Агресивність, байдужість, мстивість...

 

ОКСАНА. Лектор мертвої матерії, будеш продовжувати далі?

 

ЕДУАРД. Червоні гвоздики – слава ветеранам!

 

ОКСАНА. Нудяр.

 

 

                                         3.

 

                За сценою  звучить скрипка.

 

ЕДУАРД. Ти чуєш? Я згоден закластися, що це Бах! Хоча, можливо і Моцарт. Як гарно. Відразу відчувається – дотик до струн справжнього віртуоза.

 

ОКСАНА. Страх як прекрасно! Знову сифілітик Антон гучить свою пекельну класику. Щоб йому, у мене зараз розірветься мозок. І так кожного дня – одне і теж, краще б ремонт робив. Та це не з його мурашиними заробітками. Невже я не маю права на відпочинок?

 

ЕДУАРД. Твоє життя – суцільний відпочинок. І в Антона не сифіліс, у нього СНІД.

 

ОКСАНА (іронічно посміхаючись). Ти бачиш у цьому, хоч якусь різницю?

 

ЕДУАРД. Якщо стосовно медицини, навіть велику.

 

ОКСАНА.  І де він тільки його підхопив, курдупель прищавий. (Мелодія, набираючи потужності, розвивається далі).

 

Оксана ненадовго залишає кімнату. Повертається з дерев’яною шваброю. Стає на табурет. Починає смачно гамселити спочатку в стелю, потім по батареї.

 

ЕДУАРД. (Деякий час мовчки спостерігає). Знаєш, торік Антон був зник на декілька місяців.

 

ОКСАНА. Відчепись.

 

ЕДУАРД. Історія до комічного тривіальна. Бідолаха якраз повертався з консерваторії. Літо, спека – у стилі ню дівочі животи, цвітуть каштани. Мабуть, той лихо-водій саме милувався принадами якоїсь провінційної Лоліти, у той час як Антона засмоктувало під колеса. Бах, і все – лікарня, білі       простирадла й...

 

ОКСАНА. Мені, що до того. Краще б засмаг у крематорії, самородок.

 

         Оксана грюкає  ще сильніше, вже по трубі.

 

ЕДУАРД. Несимпатична пригода, катастрофічна доля для музиканта.

 

ОКСАНА. І це ж треба – не припиняє (від чергового стусана швабра ламається навпіл).

 

ЕДУАРД. Я ж кажу – бах, і все – повна й невідновна втрата слуху.

 

ОКСАНА. (Стомлено опускається на ліжко). Бетховен повернувся. (Сміється).

 

ЕДУАРД. Містика.

 

 

                                             4.

 

ОКСАНА. Я приготувала яєчню, здається вона ще не прохолола.

 

ЕДУАРД. Дякую, я перехопив декілька бутербродів у їдальні редакції, а зараз швидше в душ і спати. Хіба, якщо в нас все-ж-таки залишилось щось випити, я б не відмовився.

 

ОКСАНА. Пане геніальність, ви знову тягалися до своєї неповнолітньої шльондри? Сумлінної учениці кулінарних курсів. Вона, певно, знається на вишуканих їдлах. Он уже й кендюшок у вас славний. А скільки натхнення.

 Як це тобі, з таким неповторним, чуттєво-творчим сприйманням світу, вона ще не знудила. Їжачок, тобі не здається, що це дуже схоже на моногамію.

 

ЕДУАРД. Правило перше – повна свобода в нашому спільному житті. До чого тут мої статеві вподобання. Ніколи не знаєш, коли й де зустрінеш наступну музу, а тим паче, як спромогтися прорахувати, скільки часу вона буде спроможна тебе надихати. Звісно, якщо в тебе виникли питання щодо нас, уважно слухаю?

 

ОКСАНА. (Іронічно). А як же любов?

 

ЕДУАРД. Любов – фарс, фікція, котячий блюз.

 

ОКСАНА. Їжачок починає колотися.

 

ЕДУАРД. Припини, чуєш, облиш називати мене Їжачком! Тобі потрібно все знати неодмінно в цих клятих деталях. Телефонуєш знайомим, розпитуєш, граєш справжню жінку. У мене немає бажання усім розповідати про наші збочені стосунки. А що ти влаштувала минулого тижня, це ж треба здогадатися – виканючити гроші на псевдо-аборт у моєї мами. (Копіює Оксану). „Це рішення вашого сина, мені й так важко, зрозумійте...” – у тобі дійсно сконала феноменальна актриса.

 

ОКСАНА. По-перше, – нормальні стосунки. По-друге, наше життя нікого не обходить. Мені нудно, Едику, іноді хочеться трохи погратися. І, по-третє, за ті папірці на аборт, доречи, твоя люба матуся навіть не вмовляла мене залишити дитину свого синочка, так от, за ті папірці, ти декілька днів кубрячив. Закінчуючи, я дійсно могла стати чудовою актрисою, якби не ти, Едику.

 

 

                                           5.

 

Едуард, відмахнувшись від Оксани, знімає пальто, і закриває ним свічадо. На ньому вельветовий піджак коричневого кольору.

 

ЕДУАРД. Накрути будильник на шосту. У мене завтра важлива співбесіда, (пронизливо дивиться на Оксану) гроші, кабза, купило, лаве, бакси, євро – дуже (підходить ближче) багато (дихає в обличчя) різнокольорових банкнот. Можливо, у нашої бібліотеки і з’явиться утопічна перспектива залишитися в цій квартирі.

 

ОКСАНА. Хіба що у вигляді попелу, у тому разі якщо нахопиться пожежа. Я б навіть зраділа.

 

ЕДУАРД. Люба, а ти вмієш підбадьорити чоловіка. Завдяки таким жінкам лихварі ніколи не втратять свого місця під сонцем.

 

ОКСАНА. Ти здається телефонував сьогодні вранці.

 

ЕДУАРД. Так, (награваючи спокій) десь разів сорок, якщо не більше. Я розумію (підхоплює покинутий Оксаною на ліжку журнал) читання цієї життєво-необхідної літератури полонить увесь твій вільний час. Чтиво про те, чого ти ніколи не зможеш собі дозволити. Саме тому, ти просто не могла взяти кляту слухавку.

 

ОКСАНА. Кляті деталі, клята слухавка – клята одноманітність. Так, щоб ти знав у мене дійсно, не було вільного часу. До нас заходив слюсар...(грайливо посміхається), і він був змушений затриматися.

 

ЕДУАРД. Дідько, (посміхається, без жодного натяку на відповідний настрій) ми ж домовилися, де завгодно і з ким завгодно – але не вдома! Чому ти постійно порушуєш правила? І якщо тобі вже так часто чешеться, то може б ти з тих козлів гроші брала, хоч би якась користь була.

 

ОКСАНА. Ти, Едику, береш натхнення, я – насолоду. Кожному своє. Уже забув: „любов – фарс, фікція, котячий блюз”. Чи може в тобі прокинувся власник?

 

ЕДУАРД. Замовкни.

 

ОКСАНА. Так ось, кохасику, до нас заходив слюсар – брудний, спітнілий, волохатий слюсар – справжній мужчина. Ця іржава сантехніка скоро зрониться на підлогу. А чому? Хочеш я скажу тобі чому? Тому що мій чоловічок - л і т е р а т о р. Писака, який не закінчив жодного нікчемного оповідання. (Піднімає розкиданий на підлозі папір). Ось вони твої прокурені ночі – тернистий шлях до визнання й моє втрачене життя. Ти перетворив мене на нікчему, клона себе самого. Господи, як же я хочу звідси вибратися...

 

ЕДУАРД (перебивши). Яка трагедія. Може б ти, замість того щоб влаштовувати домашній театр для сусідів, краще влаштувалася на роботу. Наприклад, офіціанткою, тобі ж до смаку, ці переповнені слизом, відвислі щелепи тих самих            м у ж ч и н.

Знову, знову наново глухий кут. Ти ніколи мене не розуміла. Навіть не намагалася. Я помітив це одразу. То чому? Хто мені відповість – навіщо? Апетитна дівчинка із засмаглими, довгими ногами та ще довшими амбіціями. І все. Невже заради цього божевільного експерименту? Мене ніколи ніхто не чув у цій бетонній в’язниці. Ти не жінка – ти стіна. Гарна, пуста – шоколадна стіна.

 

ОКСАНА. Неперевершено! Які порівняння. Едуарде, я телефоную у Швейцарію, ні, відправляю терміновий факс –  Нобелівська премія народилася для тебе. Але скажи мені, чому ти редагуєш медичну сторінку позаштатним працівником, а не викладаєш в Англії. А ще ти забув згадати про свою вищу освіту філолога, яка, зі швидкістю світла, мала випхнути тебе в життя безтурботних розкошів, як творчих, так і матеріальних.

Зрештою, до кого ти повернувся останнього разу, після місячного тиняння зі своїми музами, хто піднімав тебе з колін, хто спонсорував лікування інтимно-творчих хвороб. Едику, це твоє зізнання – „Я без тебе ніхто”.

 

ЕДУАРД. Досить.

 

ОКСАНА. Їжачок-невдаха.

 

ЕДУАРД. Чуєш, досить.

 

ОКСАНА. Ну, що ти зробиш? Може знову зарюмсаєш? Невизнаний геній, пророк майбутнього. Фелліні в літературі. Мойсей, який веде зграйку клонів-графоманів через пустелю бездарності у вічне забуття.

 

Оксана заходиться нестримним сміхом. Едуард підходить до неї й дає сильного ляпаса. Жінка падає на ліжко й затихає, вона плаче.

 

 

                                           6.

 

 Теленькає телефон. Едуард нервово знімає слухавку.

 

ЕДУАРД. Так...Привіт, мамо...Пробач, я забув, звісно, –  Марі...Як справи, набагато краще ніж буде...Ну, якщо тобі дійсно цікаво – пречудово, краще не буває...Оксана…Приходить в себе після аборту...У тебе завжди – це мої останні гроші...Марі, мені нічого від тебе не потрібно...Який я?.. Досить, у мене немає часу на ці порожні розмови...(Роздратовано)...Так, п’ю, а що мені ще робити...Ти потрібна мені, звісно потрібна...І я тебе люблю...Так зайду...В суботу, добре в суботу...Пундики, прекрасно...Бувай.

 

                       Едуард кладе слухавку.

 

ЕДУАРД. Що за день...Що за дошкульний день в ціле життя. Якщо я зараз не перекину склянку чогось міцного, то буду змушений когось придушити.

 

 

                                          7.

 

Едуард знервовано нишпорить гарнітуром, в кімнату вилітає купа старого мотлоху, кульмінацією стає пилосмок „Ракета”, з якого випадає напівпорожня пляшка коньяку. Едуард дістає дві склянки, розливає спиртне. Простягає одну порцію Оксані. Оксана повільно піднімається з ліжка, витирає носовичком із губи кров.

 

ОКСАНА. А ти вмієш дивувати.

 

ЕДУАРД. Пробач, бузька, ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.

 

ОКСАНА. Пуста шоколадна стіна – якось воно не клеїться. Хоча, дякую за комплімент, у мене дійсно апетитна засмага.

 

ЕДУАРД. Це вже точно. (Намагається відійти від набридливої теми). Як справи в мами?

 

ОКСАНА. Не знаю. У неї своє життя, у якому для мене обмаль повітря. Ти пам’ятаєш її останнього (з пафосом) кавалера Антона?

 

ЕДУАРД. Якого ще Антона?

 

ОКСАНА. Ну того, що на різниці кнурів шпигає.

 

ЕДУАРД. А, так-так, звісно, цікава фігура.

 

ОКСАНА. Що це ти в ньому цікавого помітив? Звичайний бик, й на додачу, рідкісний жлоб. Зараз відпочивають біля моря, звісно, на мамині заощадження. Прив’язаність сліпа. Чула, твоя матуся Марі телефонувала.

 

ЕДУАРД. Нагадала, що я для неї тріска в горлі.

 

ОКСАНА. Питала про мене?

 

ЕДУАРД. Питала, коли я, нарешті, піду від тієї сумнівної особи.

 

ОКСАНА. І коли ж, Едику?

 

ЕДУАРД. Ти знову починаєш?

 

Оксана, втративши цікавість до розмови, сідає за стіл навпроти вікна.

 

ОКСАНА. (Закриває кватирку). Збирається на справжню зливу. (Підходить до ліжка. Виймає з-під ковдри плетіння). Обожнюю плести в дощ. Коли помер батько, я вперше взяла до рук спиці (посміхається) – вони врятували мене від холодних залицянь самотності.

Про мене забули усі, окрім дідуся, який кожного тижня купував для своєї онуки нитки. Я в’язала цілими днями, іноді, навіть вночі, не звертаючи уваги на світ, який, наче нічого не сталося, продовжував тішитися зі своїх ляльок. (Підіймає плетиво). Має вийти пристойний светр. Думаю встигну до твого дня народження. Едуарде, светр для справжнього письменника!

 

 

                                            8.

 

ЕДУАРД. Сьогодні пригадав свій сьомий день народження. (Ніби до Оксани, але сам до себе). Знаєш, дуже чітко. Картинка, наче це трапилося лише вчора: святковий стіл під тягарем дефіцитних наїдків, презентів від шанувальників таланту й тіла моєї мами. Потім, довгий змій гостей: пузатих критиків, поетів з вічно порожніми шлунками, акторів – запилених метрів сцени, режисерів з практикою закордоном, художників із термітними мольбертами. Потім, дядя Жора саксофоніст, хвостиком укінці процесії. І, звісно, родичі, які ще зранку ріденько підпирали стіни, невпевнено захоплюючись інтер’єром квартири.

Надвечір, помешкання було перетворене на богемний мурашник. Мені наввипередки дарували якісь непотрібні речі, з пожаданням тягали за вуха, і пророкували в один спотворений логопедами голос, що із цього хлопчиська має бути другий Лоренс Олів’є. Аякже, його ж мама, така талановита                     а к т р и с а.

Право на запізнення, мав лише Веніамін Глина – сценограф-модерніст і новий мамин залицяльник. Того дня, він переступив поріг, тримаючи в руках велику коробку перев’язану кострубатою червоною стрічкою, за пакунком невдало ховалася його налита соком томатів мармиза із Чеховською борідкою.

Мама непомітно для інших підморгнула мені правим     оком – допуск до подарунка був отриманий.

В екстазі дикуна я роздер міцно склепаний картон – і побачив його. На мене нахраписто дивився здоровецький, щодо мого зросту, самосвал. Здоровецький і важкий. Усі його могутньо-вічні деталі, окрім пластмасових коліс, били виваяні із чистокровного радянського заліза. Диво виблискувало жовтогарячим кольором і мовчало. Мене заціпило. Усі були  впевнені – малий отетерів від щастя.

Уже наступного дня, цей недоладний шматок залізяччя, спровокував мою першу фізичну травму в житті.

Напередодні я прилаштував до кабіни велета мотузку, щоб мати змогу тягнути вулицею це диво іграшкової промисловості. Наступного ранку, прокинувшись раніше ніж зазвичай, невтомна дитина подалася тинятися навколо будинку, вигулювати свого металевого вовкодава. (Едуард грається навколо свічада уявним самоскидом).

Відверто, ця забава мені страшенно не подобалася, адже була занадто незручною й непристойно галасливою: трафляючи на випадковий камінь або мізерну яму, залізна плоть, важко здригалася, і вже надалі торохтіла ще з більшим завзяттям. Та всі ці неприємні миті, удвоє, чи ба навіть учетверо, перевищувала справжня, позбавлена фальші втіха зухвалого підростка, від того душку заздрості, який кадив від інших хлопчаків, а часом навіть дівчаток, коли ті помічали на вулиці – хлопчика і самосвал.

Я безтурботно грався своїм дарунком на дитячому майданчику, коли помітив Тимура, який намагався завдати нищівної руйнації й то того побитій життям гарелі. Розбійкуватий задирака, на два роки старший за мене, одразу задумав забрати, не взяти погратися, а саме забрати, це величезне, на пів мого тіла, диво. Уся моя не до кінця сформована свідомість, з учорашнього дня, волала про те, щоб цей самосвал зник як надалі, залишаючи по собі набридливе металеве торохтіння. Та в ту зловісну мить, я мав непереборне, дике бажання, навіть ціною крові, захистити свою цінність. Почалася достоту справжня баталія, Тимур отримав декілька помітних подряпин, мені випало запорошене піском око. Побачивши, що діла не буде, невдаха-крадій посунув на пошуки нової жертви. Я залишився зі своєю обладою.

До ока потрапила якась інфекція, довелося тиждень задихатися лікарняними випарами. Самосвал я не віддав, хоча до сверблячки мріяв позбутися страхопудиська на колесах. Не віддав, бо він був моєю власністю, уламком долі, і тільки я мав безкомпромісне, монопольне право, з ненавистю тягти його по асфальту, тільки я й ніхто інший, бо він був моїм, і тільки моїм дитячим щастям.

 

ОКСАНА (відкинувши в’язання). Краще може і не бути – гірше буде завжди. Не пам'ятаю, де я це почула, може від тебе?

 

ЕДУАРД. Цей самосвал переслідує мене все життя. Здається, що й досі я торигаю навколо будинку привид цієї іграшки. Вона наче тінь, невід’ємно, крок за кроком, поряд зі мною.

 

ОКСАНА. Твої натяки, більш як зухвалі.

 

ЕДУАРД. Я вже давно втратив хист до натяків.

 

Едуард сідає за стіл. Починає писати. Оксана відпочиває на ліжку.

 

 

                                         9.

 

                                   Дзвінок.

 

ЕДУАРД. Відчини двері. І кого це принесло на ніч.

 

ОКСАНА. Я чекаю одну людину.

 

ЕДУАРД. Знову?

 

ОКСАНА. Не бурчи, усього декілька хвилин і ми підемо.

 

Оксана відчиняє двері. Входить Роман, доглянутий чоловік середнього віку в дорогому синьому костюмі-трійці, на лівій руці він тримає чорне пальто.

 

РОМАН. (Простягає Едуарду руку). Страшна злива, ледве добіг від машини. У вас біля будинку й припаркуватися ніде, прогрес урбанізації, тут вже нічого не вдієш. Пробачте, моє вітання, Роман Тріска – німецькі автівки будь якого класу в найкоротший час, вигідні умови кредиту.

 

ЕДУАРД. (Із завзяттям тисне руку). Едичок – безробітний.

 

ОКСАНА. Едуард у нас письменник.

 

РОМАН. А як ваше прізвище, може я десь читав?

 

ЕДУАРД. Десь мене не друкують.

 

ОКСАНА. На просто десь у нас неабияка чванькуватість. (До Романа). Почекай хвилинку, причепурю носика і я повністю у твоєму розпорядженні.

 

                Оксана виходить. Роман і Едуард, деякий час сидять мовчки.

 

ЕДУАРД. А як ви ставитеся до нетрадиційної медицини, а саме гомеопатії в урології?

 

РОМАН. Ніколи над чим не замислювався.

 

ЕДУАРД. Тоді пропоную подискутувати. Почнемо з невеликого екскурсу в історію. Теоретичні основи гомеопатії заклав ще відомий у свій час німець Ганеман. Скажу вам, він належав до когорти тих мислителів, які ставили на перше місце поступу своєї праці тонку субстанцію, так звану „життєву силу”, яка організовує, і одухотворяє усі форми матерії.

(Схвильовано). Ганеман вважав, що крізь світ і його найдрібніші частини проходить умовне світло матерії, якої саме точно мислитель не знав, так ось, ця матерія настільки тонка й недоступна для звичайного сприйняття, що усі лікарські речовини мають у собі цей вид сили, але тільки в тому чистому вигляді, у якому вони існують в природі. (До Романа). Вам цікаво?

 

РОМАН. Навіть не знаю.

 

ЕДУАРД. Далі злегка неочікуваний висновок, звісно, до нього прийшли шляхом багатьох експериментів: матерія в чистому вигляді зв’язана й малоактивна.

 

РОМАН. Невже?

 

ЕДУАРД. Саме так. Далі, Ганеман спостерігав, спостерігав, с п о с т е р і г а в і зрештою, помітив, як збільшується активність засобів у результаті послідовних розведень, він зробив припущення, що „життєва сила” ліків при цьому майже повністю звільняється. Відкриття мало чималий успіх навіть в академічній медицині.

Тут слід зробити наголос на чотирьох видах гомеопатії.  Першому виді – принципу подоби: для лікування будь-якого порушення в організмі слід обрати речовину, яка сама здатна викликати такі ж порушення.

Другому виді – стеженням за індивідуальною чуттєвістю хворого до ліків, його конституційно-типових особливостей.

Третьому виді – необхідністю використовувати ліки, поступово зменшуючи їхнє дозування.

І, зрештою, маємо четвертий і останній вид – принцип динамізації, або якщо вам більше до вподоби, патенцировання ліків.

Але ми відволіклися від теми розмови, гомеопатії, саме в урології...

 

РОМАН. (Невпевнено перебиває). А може поговоримо про щось інше. Наприклад, спортивні автівки, ці німецькі монстри...

 

ЕДУАРД. Я б на вашому місці, так не легковажив. Ще декілька років, і у ваші двері постукає гіпотонія, гонорея, простата й, не дай боже, статева неспроможність.

 

РОМАН. Ви так у цьому впевнені?

 

ЕДУАРД. Я – ні, статистика – так. Гомеопатія – порятунок чоловіка двадцять першого сторіччя. Якби ви тільки могли знати, скільки цілющих засобів існує у цій фантастичній сфері гоме: (застрибає на стіл) Кантаріс зі шпанської мушки, Гепар сульфуріс із устричних раковин, Ликоподіум клаватом із плавуна булавовидного та сірки, Каустікум із солей амонію та калію і звісно, шановний пане Романе, Опіум із добре нам усім відомих рослин сімейства макових, далі Туя...

 

                              Входить Оксана.

 

ОКСАНА. Едику, що трапилося, ти аж почервонів?

 

ЕДУАРД. У нас тут жвава дискусія на тему медицини.

 

ОКСАНА. Дуже повчально. Шкода, що пропустила. (До Романа). Куди ми сьогодні підемо?

 

РОМАН. В новий японський ресторан „Каракурі” на набережній, шеф-кухар мій знайомий. Мала, не забудь взяти парасольку, хто знає, коли перестане лити. Не хотілося б зіпсувати твою ефектну зачіску.

 

ОКСАНА. Чудово, я так обожнюю суші. Едику, зачини за нами двері. Там у коридорі Ромчик дещо для тебе залишив.

 

РОМАН (простягаючи руку Едуарду). Було приємно познайомитися, дякую за цікаву розмову.

 

ЕДУАРД. Навзаєм.

 

                                  Усі виходять.

 

 

                                          10.

 

Едуард повертається з яскравою коробкою в руці. Виймає презент Романа – текілу. Уважно розглядає етикетку. П’є із пляшки. Спохвачується, дивиться на годинник. Знаходить піл ліжком портативний радіоприймач. Вмикає – тиша. Нишпорить шухлядами, натрапивши на батарейки, вставляє їх у приймач.

 

ГОЛОС ДИКТОРА. ...наші біотуалети європейської якості та дизайну ви зможете придбати на спеціалізованій виставці      „Еко Інформ”. Чекаємо на вас у суботу в приміщенні колишнього „Палацу піонерів” по колишній вулиці Леніна, 13. Проведення заходів на природі, організація торжеств у будь-якому куточку міста, модифіковані компакти для приватного використання, vip-колекція. Широкий вибір моделей та конфігурацій. Біотуалети „Лагуна Платинум”. Відчуйте себе в Європі. Змініть життя на краще. (Музична заставка).

А зараз година містики, вже добре вам знайома авторська програма „Мрії на тарелі з Dj Вангою”. Ви слухаєте „Радіо Подзвін”. (Музична заставка).

 

Затемнення. Під музику реґі з’являється освітлена прожектором підстаркувата Dj Ванга. Вона у яскравому секандхенд вбранні, на голові вінок із польових квітів.

 

DJ ВАНГА (розводячи руки). Мир вам, браття й сестри, діти нашої багатостраждальної зеленої матері Землі, хай пронизає ваше життя душевна, і тілесна втіха й прийде до кожного серця любов.

Минулого тижня ми познайомились з Борисом Трембітою. Борис мріяв змінити своє життя, вирватися з одноманітного функціоналізму офісів, зірвати із себе штучну ейфорію корпоративів.

Поспішаємо повідомити, вже три дні щасливий вояжер сновигає екзотичними хащами тропічного острова, а вночі, його позбавляють знемоги спокусливі чорношкірі богині. Вітаємо Бориса Трембіту й бажаємо йому безкінечного духовного й фізичного оргазму. Його мрія збулася.

Сьогодні, наші редактори отримали бентежного листа від постійного слухача „Мрій на тарелі” Едуарда. (Дістає пом’ятий папірець у клітинку вирваний зі шкільного зошита).

 

  Прожектором освітлюється Едуард. Він на авансцені.

 

ЕДУАРД. У мене закінчився портвейн. Нічний магазин, задовольняє потреби без обмежень часу, нажаль, гроші не мають такої специфічної особливості.

(Метушиться по сцені). Мізерний ембріон який вже можна роздивитися за допомогою ультразвукового дослідження, перші подорожі в плаценті, перше обмеження – залежність від тіла інтуїтивно знайомої людини. Потворний ґвалт, який спричиняють твої легені – ще не до кінця усвідомлена перспектива влади над іншими. Дитячий садок, садистський ритуал саджання на горщик та огидно-корисна їжа, копіювання інших, щоб залишатися в зграї. Тремтливий поцілунок із дівчинкою в червоній сукенці – перший спогад на все життя. Нікому не потрібні правила, по-дитячому жорстокі побоїща з однолітками, фрейдизна зміна концепції, щодо жіночої статі – це вже школа, заклад, де тебе навчать будь-чому, окрім правил найабсурднішої гри, у яку ти муситимеш грати до смерті. Невдала спроба вступу до університету, невдале перше кохання, невдале бажання змінити світ, невдалі наміри зрозуміти все те, що так швидко рокоче навколо тебе, невдалий егоїзм – невдала спроба самогубства. Робота задля кучугури непотрібних матеріальних цяцьок, розуміння того, що все це тобі дійсно зайве. Вино за розмовами з мало-чисельними друзями, горілка на самоті – тижнями, місяцями, замість ілюзії соціальної приналежності. Втеча в штучно створений світ, перша помилкова думка про доцільність життя, перші транквілізатори. Зради, цигарки, дешеві забігайлівки, легкі наркотики, пафосні жінки, брудний секс, душа за гроші, безсоння, занадто розвинута пам’ять, проститутки в брудній білизні, штучне кохання, сумніви, страх смерті, смерть за життя, геморой, кров у сечі, венеричні хвороби, гнилі зуби, моральна деградація, байдужість до всього, плани втечі, намагання зупинити думки, теплі фіранки алкоголю на обличчі, тиша. І все це, ви називаєте життям?  

 Ви реалізуєте бажання – я розбився об стіну власних мрій.

Шановні, мене повільно мордує те, що колись, не так уже й давно, провокувало до життя. Я створив собі свій світ, але з’ясувалося, що в ньому немає місця лише для однієї людини – мене самого. Далі існує лише один істинний вихід у безкінечному коридорі штучного. Ви розумієте мене. То якщо це у вашій спроможності, у чому я не зовсім певен.

 Людина, здатна безжально катувати себе на протязі багатьох років, натомість, неспроможна покінчити все одним влучним учинком. Де тут логіка?

 

                  Прожектор освітлює Dj Вангу.

 

DJ ВАНГА. Любий, брате Едуарде, ви дуже помиляєтесь, щодо моїх можливостей. Ваш лист схвилював, та він не є оригінальним. Ваші переживання турбують багатьох наших слухачів, але саме завдяки вам це муситиме статися. Чуму, іноді, не існує пояснень, та чи й потрібні вони. Як ви гадаєте? Ця хвилина є початком, який вже ніхто не зможе зупинити. Ви навіть не встигнете осягнути справжню істину своєї візії. Сподіваюся, коли ваше бажання стане реальністю, ви, нарешті, здобудете те, до чого так прагнули.

А зараз запрошую до мікрофону неперевершений гурт „Тріо ліліпутів”. Нещодавно хлопці повернулися з Тибету. Завтра ввечері у колишньому „Палаці піонерів” відбудеться презентація нового диску королів ритму „Пузатий Буда в кожному серці”, а саме цієї хвилини репери виконають мою улюблену шансонетку.

 

 Dj Ванга запалює косячок. З’являються ліліпути в коротеньких штанцях із бубнами та барабанами.

 

„ТРІО ЛІЛІПУТІВ”. (Починають лабати).

 

               Красуня стоїть на стільці, на стільці

               Тендітне створіння в червоних штрімфлях.

               Учора їй чотирнадцять було, чотирнадцять,

               На столі серед купи жовтневих листів

               Загубився стомлений Київський торт.

 

               А за вікном дощ, дощ, дощ.

 

               Ії п’ятнадцять сьогодні – вечірка була,

               Жарівка виблискує ритм Бритні Спірс

               А красуня стоїть – спокійно стоїть

               На столі, купа жовтневих листів

               Красуня не плаче – мовчить.

 

               А за вікном дощ, дощ, дощ.

 

               Красуня: солодка шкіра, збуджені пипки,

               Золоте волосся, туга вагіна.

               Крок непомітний, горло хрипить,

               Роздирає до м’яса, зашморг кумедний

               Зі святкового жовтого шарфу.

 

               А за вікном дощ, дощ, дощ.

 

               Красуня, посинівши висить

               З трусиків білих капає сеча,

               Вона вже доросла – вона не злякалась.

               Красуня хитається: туди-сюди,

               Дуди-сюди, туди-сюди, туди-сюди.

 

              А за вікном дощ, дощ, дощ.

 

              Мяу – котик з мізинчика злизує крем,

              I love you – волають гурту баси,

              Красуня висить, гойдаючись в ритм.

              Красуня-прикраса байдужого жарту,

              Жарту кохання – жовтневого жарту.

 

              А за вікном дощ, дощ, дощ.

 

Dj Ванга й „Тріо Ліліпутів” рухаються під ошалілий ритм. Затемнення. При прояві загального освітлення: Едуард непорушно сидить на стільці.

 

DJ ВАНГА (голос із радіоприймача). Мир вам, браття й сестри, діти нашої багатостраждальної зеленої матері Землі, хай пронизає ваше життя душевна, і тілесна втіха й прийде до кожного серця любов. З вами була Dj Ванга. До нових сходин у „Мріях на тарелі”.

 

                         Едуард вимикає радіо.

 

 

                                         11.

 

До квартири вривається Оксана. Плеще в долоні. У неї збуджений настрій.

 

ОКСАНА. Засвідчую, Едуарде, ти феноменальний перець. Слухала твою нюнявчу сповідь в машині. Роман оцінив, висловив захват, що мені, мабуть, ніколи не буває нудно в квадратних метрах з такою екстраординарною особистістю. Розбився об стіну власних мрій, небораче ти мій.

 

ЕДУАРД. Кожен розважається по своєму, як морепродукти?

 

ОКСАНА. Як завжди – і д е а л ь н о. Як текіла?

 

ЕДУАРД. А що може бути особливого у звичайному самогоні, хай він і мексиканський, одна зараза. Справжній мужчина спромігся задовольнити твої потреби?

 

ОКСАНА. Цього разу не встиг. У його дружини, так вчасно, почалася чергова депресія. Певно, не знайшла трусики потрібного кольору. Як там просувається твій роман?

 

ЕДУАРД. Я його закінчив, ще вчора?

 

ОКСАНА. Невже відбувся землетрус за п’ятибальною шкалою якого я не помітила. Не можу повірити!

 

ЕДУАРД. А доведеться. Знаєш, домучую вночі останній рядок і думаю, а, певно, не погано було б запалити цигарку, і тільки потім помічаю, що в роті димиться сигарета. Жах (посміхається).

 

ОКСАНА. Маленький Їжачок стомився.

 

ЕДУАРД. Погоджуюсь. Дозволю собі трохи пафосу – у справі всього життя, нарешті, поставлена крапка. Тепер відпочинок і знову відпочинок, а саме зараз, гаряча ванна, а потім… (Кидає грайливий погляд на Оксану).

 

ОКСАНА. Тільки не затримуйся там, твоя маленька кицюня, знає як зарадити втомі Їжачка.

 

ЕДУАРД. Ловлю на слові.

 

ОКСАНА. Це вже із Шекспіра.

 

 

                                         12.

 

Оксана вмикає радіоприймач. Танцює, наспівуючи мелодію. Едуард у халаті виходить із ванної кімнати. Він підхоплює Оксану. Вони разом кружляють під музику.

 

ЕДУАРД. Ти неймовірна жінка! Ти до запаморочення неймовірна жінка. Я зрозумів це одразу як побачив тебе.

 

ОКСАНА. Як ненароком торкнувся мене. Як поспіхом піднімав мою сукню під зичливим осіннім дощем. Як входив у мене, знову й знову.

 

ЕДУАРД. Ти моє божевілля.

 

ОКСАНА. Я кохаю тебе. Я хочу, щоби ти завжди пам’ятав про це, Едику, я кохаю тебе. По справжньому. Тільки тебе. Давай почнемо все спочатку – тільки ти і я.

 

ЕДУАРД (вимкнувши музику). Ти ж знаєш, як я прагнув цього. Але не все можливо змінити. Сонечко, ти невинна (обіймає Оксану). Бог створив хвороби страждання, отже, він мав також створити хвороби насолоди. Я впевнений, що усі ті чоловіки нічого не значать для тебе – вони лише ліки. Ми вигадали свої правила, щоб позбутися тих, які нам нав’язували інші. Нас ніколи не зрозуміють, але ми навчилися бути разом. Через біль і катування – бути разом. Все буде добре. Я завжди залишатимусь поряд з тобою.

 

ОКСАНА. Я кохаю тебе.

 

ЕДУАРД. Я знаю.

 

ОКСАНА. Увімкни радіо, тут занадто тихо. Справжня гробниця якогось марнославного фараона. Я хочу танцювати, Едику, ти чуєш, я хочу розважатися до ранку.

 

                   Едуард вмикає радіоприймач.

 

ГОЛОС ПЕРШОГО АКТОРА. „Невже ви не розумієте? Це ж ви нам сказали: тільки самі глибші бажання, самі щирі, самі вистраждані... А Дикобраз – він і є Дикобраз. Стояв він там на терасі, на колінах, кричав до хрипоти: мовляв, брата хочу повернути єдиного, життя своє згадував, усе обіцяв стати кращим. Але він був гнилим, і вистраждані бажання в нього були Дикобразові: влада, гроші, розкіш... Ось повернувся він до себе в апартаменти, знайшов там замість брата ще один мішок із золотом і зрозумів, що життя втратило сенс, що він – погань, мерзенність, лайно... Ні, туди нам ходити не можна. Я розумію: сунуться, лізуть, як мошкара на вогонь, але все це від дурості, від обмеженої уяви! Я туди не піду. Я за цей день добряче порозумнішав. А професор, розумна людина, він і зовсім не збирався... Навіщо мені це треба? Що я вистраждав? Ненависть? Гидливість? Неприязнь? Як я туди полізу зі своєю пораненою душею? Тут одне із двох. Або душа моя хоче спокою, тиші, позбавлення розуму, забуття – і тоді я повернуся ідіотом, щасливим кретином, що пускає бульки... Або моя душа жадає помсти. І тоді мені навіть страшно уявити, скільки доль виявиться на моїй совісті... Ні, друже, паршиво ви в людях розбираєтеся, якщо таких, як я, водите в Зону...”1.

 

ГОЛОС ДРУГОГО АКТОРА. „Це жорстоко... Це неправда... Я все життя поклав тут... Я ж не заради грошей сюди приводив... і йшли вони сюди не заради грошей... як у церкву... як до Бога...”2.           

 

ГОЛОС ДИКТОРА. Ми перериваємо радіо-виставу „Пікнік на узбіччі”. В ефірі екстрене звернення Президента.   

 

    На авансцені прожектор освітлює Президента. Він вбраний у військовий одяг кольору хакі. На обличчі сонцезахисні окуляри.

 

ПРЕЗИДЕНТ. Шановні громадяни, співвітчизники. Всього декілька годин тому, мені стало відомо, що майже всю Європу охопив нищівний смерч, є загиблі. Інформація перевіряється. Преса рясніє голослівними, безпідставними чутками. В першу чергу не потрібно піддаватися панічним настроям.

 Ми намагаємося зв’язатися з нашими посольствами в постраждалих країнах щоб надати допомогу.

Не можна стверджувати, що жахливий катаклізм досягне до кордонів нашої країни, але вже на цю хвилину закінчується оздоблення укріплень, сформовано штаби евакуації. Прошу вас зберігати спокій. Ми працюємо на випередження… (Чути радіошум, звернення переривається). 

 

 

                                         13.

 

ГОЛОС ДИКТОРА. …з офіційних джерел стало відомо, що до кінця дня закінчиться остаточне облаштування укріплень у кожному мікрорайоні міста. Заспокійливі прогнози влади виглядають утопічно-оптимістичними. Та, не дивлячись на реальну загрозу, ми маємо всі шанси дати гідну відсіч смерчу який уже почав катастрофічно руйнувати сусідні держави. Кожні півгодини наша радіостанція буде виходити з випуском новин. Ми тримаємо руку на пульсі ситуації. Зберігайте самоконтроль...

 

                         Едуард вимикає радіо.

 

ОКСАНА (втративши настрій). Мені холодно. За таке опалення, навіть, якби я мала гроші, не виклала б жодної копійки. Держава самозакоханих імпотентів та слизьких гомосексуалістів.

 

        Оксана лягає в ліжко. Накривається червоною ковдрою.

 

ОКСАНА. Відкрий кватирку, мені бракує повітря, я задихаюся, господи, скільки в нас пилу, завтра ж почнемо генеральне прибирання. Може навіть запросимо твою матусю Марі. Думаю вона буде в захваті – повчити сумнівну особу домашнім клопотам.

 

Едуард відкриває кватирку. В’їдливо дивиться крізь вікно.

 

ЕДУАРД (механічно). Він вже тут.

 

ОКСАНА (намагаючись зігрітися під ковдрою). Хто?

 

ЕДУАРД. (Робить невдале зусилля посміхнутися). Нищівний катаклізм – жахливий смерч. Там вже щось загорілося.

 

ОКСАНА. Зроби мені дитину.

 

Едуард лягає в ліжко, обіймає Оксану. Лунає сильний вибух, розбивається скло – крізь вікно пробивається вогонь. Кімнату охоплює полум’я. З вулиці доносяться несамовиті, майже звірячі, крики людей, розбиваються автівки, незвично, наче, здобувши мову, каркають ґави, хтось співає гімн інтернаціоналу, голосно молиться священик, лається дитячий голос, викрикуючи ненормативні вірші.

У насиченому червоному освітленні з’являються „Тріо ліліпутів” та Dj Ванга. Королі ритму б’ють у тамтами, провидиця кружляє навколо ліжка в ритуальному танку. Під час усього цього божевілля Оксана й Едуард займаються коханням. Усі звуки розчиняються в одній ноті жаху. Яскравий спалах вогню. Затемнення. Тиша.                

 

 

                                                 14.    

 

Сцена заповнена димом. Із правого боку (на авансцені) Едуард. Він спокійно палить цигарку. З лівого боку (вглиб сцени) Оксана, спиною до глядачів.

 

ОКСАНА. Коли мені було десять років, тато взяв мене разом із собою до знайомого художника. Я вперше потрапила до такого просторого помешкання. Уже потім, батько пояснив, що це квартира-майстерня. (Оксана розвертається до глядачів, підходить ближче до авансцени. У неї на руках немовля). Скрізь картини. Усі стіни в картинах. Маленьких, великих – гігантських. Навіть на долівці – теж картини. Дивно, я бачу їх, наче тоді, у той травневий полудень. Ось маленький хлопчик чимчикує по бруківці старого міста. З обох боків нависає древня цегла. Ввижається, ще один невловимий мент, і хлоп'я зникне в тіні стомлених будинків. Чомусь, тоді, мені здалося, як тільки його не стане на цьому полотняному клаптику реальності – неодмінно має піти дощ.

Рибалка на скелі. В білому одязі та ще білішому капелюсі. З довгою сивою бородою, яка, ніби потойбічне чудовисько, присмокталася незліченними щупальцями до обличчя на диво спокійного старого.

А потім ліс, кошик з яблуками в руках оголеної жінки, запаморочливий схід сонця й погляд Христа.

Роздивляючись малюнки, я втрапила на кухню. Біля вікна стояв величезний акваріум. Ніщо в житті ще не викликало в мене подібного захоплення, не привертало таку увагу й не викликало стільки емоцій – як той міні-океан. Я не знала, які назви мають ці дивовижні рибки, та тоді, я закохалася в їхній тихий всесвіт, який, позбувшись зовнішнього, ледачо існував за прозорим склом.    

Схвильована дівчинка притулилася до акваріума й затихла. Дві золоті рибки відокремилися від усіх, щоб сховатися у волохатих водоростях. Вони завмерли, а потім поцілувалися. То було моє перше маленьке диво в житті. В ту мить, біля акваріума – я, і дві закохані рибки. (Посміхається дитині). Спи мій маленький. Ти моє найбільше диво.

 

                     Оксана заколисує немовля.

 

ОКСАНА.     Їжачок лічив зоряниці,

                       М’ятний чай заколихав його думки

                       І він заснув - один, два, три,

                       Хапаючи зірки в своєму сні.

 

Едуард підходить до Оксани. Обіймає її. Чути далекий відгомін дощу. У глибині сцени пробивається пломінь світла.

 

ЕДУАРД. Здається, там почалося все спочатку.

 

ОКСАНА. Почалося нове життя.

 

Оксана кладе дитину в промінь світла. Повертається до Едуарда. Їх освітлює прожектор, який поступово тьмяніє. Вглибині повільно підіймається диск сонця, лунають співи пташок. Та все це там. Оксана й Едуард поступово зникають у повному мороці.

 

 

                                            ЗАВІСА

 

                                   

                                                                                  Київ, 2007р. 

                                                                                                                                                    

                                 

 

 

 

 

1, 2. Уривок із кіносценарію Аркадія та Бориса Стругацьких „Сталкер”.           

 

 

© Станіслав Самосенко.  Requiem на замовлення (Трагіфарс без антракту), 2007.