Володимир Сердюк

Володимир Сердюк

 

 

                                        СІМ’Я.        (ONE FAMILY)

                                         (одноактна п’єса)

 

Дійові особи:

                            Мати

                            Батько

                            Син

                            Голос

 

ЯВА ПЕРША.

Затемнена сцена. У плямі світла сидить жінка. Її обличчя відкрите.

 

ГОЛОС: Мотор!

МАТИ: Говорити?

ГОЛОС: Так, мадам.  (Пауза.)

МАТИ (Після паузи): ...Я - мати цих двох чоловіків... Ой! Та що це я!

ГОЛОС: Стоп мотор! Зосередьтесь, мадам. Готові? Мотор! (Пауза.)

МАТИ (Після паузи): ...Я - мати єврея і дружина українця... Господи, але ж це звучить мов маячня!

ГОЛОС: Стоп мотор! Заспокойтесь, будь ласка. Адже це так просто. Від вас ніхто не вимагає неможливого. Лише декілька простих природніх фраз про них.

МАТИ: Так, так, я пам’ятаю і вже була готова промовити, ну там: «Мій син... Мій чоловік...» , але ж ви так голосно кричите «МОТОР!», що я гублюся. Це звучить як «Вогонь!» Чи обов’язково повинен бути «мотор»?

ГОЛОС: Сьогодні, так.

МАТИ: Можна мені дзеркальце? Губа ніби поїхала.Тепер добре, ні? Так якось усе це дивно... (Розглядає себе у дзеркальце.)

ГОЛОС: Остання спроба, мадам. Я не буду більше говорити «Мотор!». Просто увімкнеться червона лампочка. Готові?

МАТИ: Так. (Пауза. Жінка хвилюється.)

ГОЛОС: Мадам... (Пауза.) Говоріть..? (Пауза.) Час дуже дорогий... (Пауза. Жінка збирається з силами вдихає повітря, намагається говорити. Нова пауза.)

МАТИ: ...Я...я просто люблю їх обох... (У студії панує тиша.) Та вимкніть свою червону лампочку! Можна мені склянку води?

ГОЛОС: Прошу. (Із темряви подають склянку з водою. Жінка нервово п’є.)

МАТИ: Не знаю, чи зможу я взагалі розповісти щось про них до ладу...

ГОЛОС: Ви зробили все, що могли, мадам. Залишається лише зачекати на рішення.

МАТИ: Дивна якась студія. Це який канал?

ГОЛОС: Це не канал і не студія, мадам. Це Найвищий Суд.

МАТИ: Як? Уже? Ні з того, ні з сього? Значить я помру?

ГОЛОС: Рішення, поки що, не прийнято, але до цього теж треба бути готовим щогодини.

МАТИ: А може я спробую сказати знову, або, там, витерти те, що говорила раніше?

ГОЛОС: Ні, мадам. Рішення цього Суду є остаточними і безповоротними. Ви вимовили слова, котрі сьогодні вирішать долі, не тільки вашу і ваших близьких, але й багатьох інших людей.

МАТИ: І що ж робити?

ГОЛОС: Чекати.

МАТИ: А яким буде рішення? Ну, там, «позитивним», «негативним»?

ГОЛОС: Вам покажуть. Заплющіть очі. Не забудьте застібнути ременя.

                                  ( Світло згасає.)

 

 

ЯВА ДРУГА.

Сцена затемнена. Посеред сцени пляма світла, в якій письмовий стіл з кухлем кави, паперами, олівцями, комп’ютером. На столі лежать чоловічі руки з обручкою на пальці правої руки. Широкі чоловічі груди освітлені, але вище підборіддя обличчя губиться в мороці. Видно лише неясні обриси. Чоловікові нудно на нічному чергуванні. У нього зморений голос.

 

БАТЬКО: Як тобі здається, чого мені зараз хочеться більш за все? Чого взагалі може бажатися чоловікові, чия дружина поїхала в гості за кордон?

Тільки давай без «отого». І напитися мені вже не хочеться. І ніяку «заразу» з вокзалу не притягну, не така я людина. І не така моя дружина.

Я супчику хочу. Звичайного курячого супчику, який може варити лише вона. Усік?

Гаразд, не ображайся, це я зірвався тому, що нудьгую за нею. Мені без неї погано. Самотньо, до жаху. І вона, я знаю, нудьгує за мною, тому що ми кохаємо одне одного.

Ну чого ти либишся? Думаєш коли мені сорок п’ять - любовна тема вже не для мене? Ех, товаришу, доживи спочатку до моїх років. Тільки, не дай тобі Боже, прожити їх так як я...

Знаєш, це ж моя друга дружина. Ну, та, котра зараз гостить в Ізраїлі. А з першою ми прожили дев’ятнадцять років. І ось за ті дев’ятнадцять років любові я так і не спізнав. Ні, жінка вона була добра. Гарна, розумна. Витягла мене з п’янства, у котрому я ледь не потонув, та щось не так було між нами. Я хоч і на роботі психував, ну знаєш: виробництво, терміни, відповідальність за людей, усе на нервах, ти мабуть в курсі, а все одно намагався додому прийти попізніше.

Щось у нас із нею було не так... Я не був ані їй добрим чоловіком, ні дітям добрим батьком. І головною моєю помилкою було те, що віддав їй виховання дітей. Так не повинно бути. Шкода, що зрозумів це лише оженившись вдруге. Ті хлопці (їх у мене двоє було), і карате займались, і атлетикою, а вийдуть у двір - їх хулігани і поб’ють.  Стрижня в них не було, щось загубив я. А сам таким не був. Пам’ятаю, у війську, тільки-но нас трьох чернівецьких із карантина направили картоплю чистити, а п’яні «діди» вломилися до кухні: «Де тут молодняк?!». Ми підвелися, а усі троє вищі за метр вісімдесят, у руках ножі, адже картоплю чистили, говоримо: «Ми.», вони запитують: «Прибалти?», ми відповідаємо: «Західна Україна», «А, бандери!», кажуть, і пішли собі геть.

Інколи не обов’язково битися, щоб перемогти. Може я з того часу і захопився рекламою, котра «завжди попереду»?

А з цією ми живемо душа в душу. Щоб крикнула вона на мене, чи я на неї, Боже борони! Це в минулому житті були і сварки і бійки, і нервові зриви і допомога психіатра. Але тобі навіщо знати? Просто, як другу, раджу: не затягай із цим. Відчуваєш, не йде сімейне життя, краще по-доброму відійди, усім краще ж буде...

Та, пізнім розумом усі ми... Та нічого, негативний досвід - теж якийсь досвід.

І не про те я. Дід мій, знаєш, був військовим, і прадід. А ось батько не зміг, і дідусь його страшно матюкав за те, що він з мене офіцера не зробив. І мені все життя образливо було, і за себе, і за діда. І я кричав на пацанів: «Будете офіцерами! Будете!», а вони й не стали. Назло, чи що.

Сам я електронщик, ну й завідую рекламою в нашій телевізійній асоціації. Ось і зараз чергую на телестудії, хоч і не мій це обов’язок, але дім без дружини порожній, хлопче. І ніж ночувати там самому, то краще вже тут помучитись.

Ось повернеться вона, і я знову оживу. Вона у мене - чудо. Єврейка. Ох як ти зразу зашевелився! Дивись-но у мене. Мир у світі, як і комунізм, треба спочатку побудувати у своїй родині, зрозумів? А то багато хто робить усе, щоб посварити наші народи, а багато що робимо й ми самі, не відаючи того. Ну та й що, що я українець? Любов, дурнику, не вибирає, а що це любов ми з нею зрозуміли одразу.

Її синові було тоді вже тринадцять років і йому було важче ніж нам усім. Але, знаєш, коли в хаті кохання та ласка, дитина завжди це відчуває, а я вже був битим і не таким квапливим як замолоду; ні на чому не наполягав, але видко жила в мені дідова мрія продовжити військову традицію в сім’ї.

Його рідні бабуся і дідусь передавали йому свої вічні моральні цінності, але вони були з покоління великомучеників, а мій син і їхній онук відчував, що у світі щось змінилося і далі бути безмірно-терпелячим просто не можна. Потрібно стати спокійно-впевненим, цього потребує новий час. І ще рішучості.

Сином, подумки, я почав його називати після нашої поїздки до Бабиного Яру. Коли екскурсовод і натовп туристів попрямували до автобуса, я запропонував: «давай залишимось?». «Давай», погодився він і ми залишились посеред Бабиного Яру удвох. Ми сиділи на зеленій траві, в місці, котре дихає, котре взиває сотнями тисяч доль, що не відбулися, котре стогне міріадами нереалізованих бажань та відчуттів, і котре просить: «Живи на повну силу. Не смій інакше!»

Осінений телевізійною вежею, ніби віхою чи маяком, петлевидний рів вигинався перед нами величезним знаком запитання, мовчки адресованого кожному. До кожного, хто бачить його, Яр звертається лише з одним конкретним запитанням, але запитують одночасно сотні тисяч безвинно загублених душ, і не відповісти на їхній страдницький крик ніхто з живих не має права.

Ми пробули там до самого заходу сонця і відійшли по вечірній росі. За весь час хлопець не вимовив ні слова, і я зрозумів, що він - мій справжній син. Це йому судилося здійснити мрію багатьох чоловіків і стати Воїном. Я відчув це, бо з тієї хвилини наші душі почали звучати в унісон.

Але він був молодим і йому ще багато чому треба було навчитись, і я учив  його, як міг. Пам’ятаю, на Пулковських висотах, під Ленінградом, він купив у «чорних слідопитів» пряжку від німецького військового ременя, патронташ і петлицю есесівця, і прибіг до мене, вихваляючись ними, а я вдарив його по руках, вибив усе те, і втоптав у м’яку землю. «Чому, тато?», запитав він зі сльозами на очах. І я відповів: «Ніколи не смій купляти чи продавати таке. Хочеш вирвати з тіла землі гнилизну - візьми лопату і викопай її сам.»

Я навчив його поводитися із вибухонебезпечними пристроями і помічати сліди тієї страшної трагедії. Ненавидіти він навчився сам. Як символ ненависті ми зберігали вдома шолом фашиста. Не прострілений. Ворог міг кинути його втікаючи, і залишитися живим.

Коли стало можливим від’їхати до Ізраїлю, хлопчик від’їхав туди з дідусем і бабусею. Дружина залишилась зі мною на Україні, і їздить до них у гості, як тільки може. Вона й зараз там.

О! Не сказав я про головне! Хлопак же виріс, вивчився, і зараз служить у військово-повітряних силах Ізраїлю бойовим пілотом. Винищувачем.  (Дзеленчить телефон.)

БАТЬКО: Що? Та знаю я, що «Десятий канал» поруч зі мною, по коридору. Ну, то й що, коли не відповідає? Ну прямо, «дощ пройшов»! Аджетрансляція продовжується нормально? Чого ж ти хочеш? Обрид ти мені, Батюк, не піду я нікуди! Га? Прямо вже, такий він у вас недосвідчений! Навіщо ж на чергування його самого поставили? Та досить тобі виправдовуватись. Піду, перевірю.    (Чоловік підводиться і виходить у темряву. В темряві вибухає спалах, чути звук електричного розряду. Чоловік, похитуючись, повертається у пляму світла.)

БАТЬКО: Гей, повісь слухавку, Батюк, мені треба до «швидкої допомоги» зателефонувати. Та вже ж, приїзди, помилуйся, як заради трансляції вашої «порнухи» хлопець потрапив під високу напругу. Не вий там. Я його витяг. Так. І мене трохи шандарахнуло. Ні. Руки, трохи, та волосся. Бачу погано. Усе блищить... Кидай трубку, обрид!   ...Нуль...Три. Швидка? На Канівській п’ятдесят хлопа сильно вдарило струмом. Ні, це не він говорить, він мовчить, тому що втратив свідомість! І не знаю я скільки йому років! Я йду робити йому штучне дихання, а ви приготуйтесь забрати звідси двох. Щось у мене... серце... зупиняється...    

                (Телефонна слухавка повисає. Йдуть короткі гудки відбою.)

 

 

ЯВА ТРЕТЯ.

У плямі світла видно обриси пілотського крісла. У ньому сидить льотчик у шоломі з опущеним темним склом. Чується потріскування радіопоміх і приглушений звук реактивного двигуна. Голос пілота молодий і бадьорий.

 

СИН: Шимон-жартівник на пальцях показав скільки я зароблю за вирулювання на зліт. Можна подумати, я за гроші літаю. Мій механік посміхається, ніби зустрічає літака, а не проводжає, і на його кепці написано: «Шалом!» Окей, окей. Ап!

Біля вихідної форсую двигуни.

(Говорить до мікрофону): «Кугуар» до вильоту готовий!

Керівник польотів секунду тягне, а потім невдоволеним тоном повідомляє,-

ГОЛОС: Політне завдання «вісімнадцять». Швидкість виконання ординарна. Висота - «шість».

СИН: Дозвольте виліт?

ГОЛОС: Виліт дозволяю... Правий розворот.

СИН: Рутинне патрулювання, вдень, за нормальних метеоумов, це завдання для хлопчаків. Даремно Шимон так широко посміхався: набирати бали треба в нічних польотах, із сліпими злетами та посадками, за поганої погоди. Правда, хотілося б щоб і без стрілянини. Старію, чи що?

Міг би й відмовитись від сьогоднішнього польоту. Як-ніяк, мати може не приїхати ще, з рік-півроку. Але ця моя клята чесність, чи «комплекс ашкеназі», вже не знаю що, не дозволяють крутити. Моя черга? Відповідаю: «Так!». Командир називає це  солдатською прямотою, а я - дурістю.

Онде, внизу, аеродром Бен-Гуріон. Бабуся з дідусем зараз вводять до нього маму крізь жовті двері. Допомагають здати багаж. Цілуються. Можливо навіть поглядають на небо, де там наш син і внук? Чи не його це машина так гуде в зеніті?

Старі люди сентиментальні. А мої, так взагалі. Через годину, як повернусь, треба купити їм квітів, або торта. Нехай пробачать служаку.

А, можливо, мама вже в повітрі. Онде «Боїнг» завершує циркуляцію і лягає на курс.

Спрацьовує прилад «Я Свій Літак». Знаю, Джамбо, знаю, видимість чудова. Та й на радарі твій неоковирний «банан» у профіль важко переплутати з войовничими чужинцями.

Треба б відійти, щоб не налякати його.

(До мікрофону.)  «Кугуар» займає ешелон «сорок три».

Не стримуюсь, помахую крилами. Уявляю собі захват пасажирів: «Онде він! Наш? Наш!»

Земля відповідає, усе тим же невдоволеним тоном,-

ГОЛОС: Добро.

СИН: Милий полковнику, скільки ж можна «дутися»? (До мікрофону.) Пройшов контрольну точку «джей».

ГОЛОС: Бачимо.

СИН: «Бачимо»! Що за нестатутна відповідь? Іншого б я «післав», а йому пробачу. Знаю як боляче старий переживає розчарування, хоча у тому що трапилось, моєї провини немає. Він сам переступив лінію службових відносин. Розім’як, чи що?

Того разу завдання теж було простим. Ясним для мене. Тієї ночі полковник летів над ударною групою і бачив більше, ніж мені хотілося б. Він першим почав кричати,-

ГОЛОС: Куди, пацан?! Забув завдання?!

СИН: Пам’ятаю. «Відволікти на себе засоби протиповітряної оборони супротивника».

ГОЛОС: Повернутися живим!

СИН: «Якомога повніше активізувати засоби ворожої протиповітряної оборони.»

ГОЛОС: Повернутися живим, сволота неслухняна!!! Козак! Камікадзе! Ти рвеш із мене шматки! Без вух залишу тебе, шмаркачу!

СИН: Я зробив вигляд, ніби не чую. Сигнали радарів завивали, мов у пеклі багаття. Від ударних хвиль зенітних снарядів обшивка дзвеніла. Флаттер теліпав машину, мов фіру на сільському шлясі, уламки дірявили корпус, збиваючи мій «Фантом» з курсу. Здавалося, вже кінець і, крім жартів, я відчував чим пахне смерть. Та, чим незноснішим ставало виття радарів, чим незрозуміліше поводили себе в зоні активних поміх прилади мого літака, вмикаючись, вимикаючись, показуючи замість неба землю, тим скаженішим ставав я, дотягши до останньої межі, вийшовши один на один, знизившись нижче неможливого і всадивши в цю «юхкаючу» й «бухкаючу», зблискуючу сліпучим світлом ціль увесь важкий боєзапас. Як учили. Легкий залишив для самооборони.

ГОЛОС: Припини!! Зостанься живим, Йосько!

СИН: Кричав полковник, а я свічкою рвав у небо і кричав, чи співав, чи думав, скрегочучи зубами: «Я зробив їх. Зробив. І зроблю знову. В гімно, в плювок, у попіл перетворю заради життя своїх рідних, заради нашого білого містечка, заради країни.»

Полковник таки надрав мені вуха, вже перед вишикуваними пілотами. А хлопці кричали: «Козак!» А потім ми усі тридцять чоловік звалилися у «купу малу», і коли хто сміхом приховував сльози, то це вже не важливо, важливо, що всі повернулися без втрат, виконавши завдання на сто десять відсотків. Сто відсотків зробили хлопці, а десять були моїми, незапланованими.

Перерахувавши пробоїни у площинах та фюзеляжі моєї машини полковник запитав,-

ГОЛОС: У тебе є батько?

СИН: Є.

ГОЛОС: Передай йому, що я тисну його руку, пишаюся тобою, і він може пишатися. Передаш?

СИН: Слухаюсь. Передам.  (До мікрофону.) Пройшов «вісімнадцять-дев’ять». Політ нормальний

ГОЛОС: Не спи за кермом.

СИН: Це жарт. Отже, відтаює. Та й чого ображатись, адже нічого не сталося. Нічого образливого для нього, у крайньому разі. Звичайне непорозуміння. Учора полковник викликав мене до себе, прийняв стоячи, і мені не запропонував сісти.

ГОЛОС: Йозефе, ти хотів посміятися з мене?

СИН: Ажніяк, сер.

ГОЛОС: Передав батькові мої поздоровлення?

СИН: Так, сер. Написав листа.

ГОЛОС: Ти не маєш батька. Не роби з мене дурня! Ти маєш бабусю й дідуся тут, в Ізраїлі, та маму на Україні.

СИН: Я маю батька, сер, він мешкає разом з мамою на Україні.

ГОЛОС: Твоя мати одружена з українцем. Вони одружились, коли тобі було дванадцять років.

СИН: Він мій батько, сер.

ГОЛОС: А я, дурень, купив для нього люльку «Данхіл», приготував свого катера, вудки. Виобразив собі як двоє старих будуть рибалити і, без поспіху, розмірковувати, що такій молоді, як наша, можна довірити країну... Я розім’як і розшмаркався, а ти обдурив мене. Ти. Мій солдат! Я вже почав мріяти як він милується люлькою, а я пояснюю йому про наживку...

Йди, Йозефе, і запам’ятай: жодні медалі не варті дружби старого солдата. Ти будеш увесь в галунах і орденах, а я буду плювати на них, пам’ятаючи як ти мене обдурив.

СИН: Ви помиляєтесь, сер. Я маю батька.    (До публіки.) Він більше нічого не зміг вимовити, лише вказав на двері. Шкода старого, я і в думках не мав його ображати.

ГОЛОС: Доповідайте умови, «Кугуар».

СИН: Сто.

ГОЛОС: Прийнято сто. До зв’язку. Овер.

СИН: Овер. (До публіки.) Ось воно. Овер. Кінець. Не можна було вимовляти цього слова; випущене на волю, воно відкрило піді мною безодню: світиться табло «Зупинка лівого двигуна»! Швидкість загрозливо падає. «Зупинка правого двигуна»!

ГОЛОС: Спокійно, «Кугуар», ти маєш досить висоти. Виконай продування. Проведи аварійний запуск.

СИН: Виконую.

ГОЛОС: Повтори маніпуляції. Можливо, нічого страшного.

СИН: Повторюю. Продувка. Аварійний запуск. Акумулятор справний, двигуни не запускаються.

ГОЛОС: «Кугуар», приготуватися до катапультування!

СИН: Не замислюючись опускаю захисний щиток над головою і, раптом, усвідомлюю: внизу місто! (До мікрофону.) Катапультування немодливе. На мені повний боєкомплект, я знаходжусь над містом.

ГОЛОС: Спробуй аварійний пуск!

СИН: Пробую. Патякати немає коли. Штурвал - до упору на себе і ліворуч. Відійти від будівель, вийти з піке. Чорт з ним, не виходити з піке, але хоч би трохи відійти вліво, подалі від густої мережі вулиць. Боже, я падаю, несучи смерть людям, котрих повинен захищати! Сила розплати, що приготована для ворога, розірве спокій мирного міста! Бойова зброя, сліпо й некеровано, понесе загибель співвітчизникам. Так неможливо. Неможливо. Давай же, запускайся! Якою слизькою стала клавіша. Та ну ж! Що то за виття почалось навкруги? Що за темрява всмоктує мене? Я відчуваю ці хвилини закляття, у які вирішується все. Час розтягується, а простір звужується. Хтось повинен сказати слово, щоб врятувати становище. Хто повинен? Що сказати? Закрилки якомога вище, кіль ліворуч, педаль притиснута до підлоги. Ще!

Якою дивною гліссадою я падаю: місто повільно відсувається праворуч. Занадто повільно. Щоб усе було добре, місто повинно опинитися далеко праворуч, а піді мною повинно промайнути озеро Валя Кузьмин. Чи Хула?

Звідки озеро? Це маячня. Я згадую гліссаду Чернівецького аеропорту, посадку на який відпрацьовую на своєму домашньому комп’ютері. Так хотілося б приземлитись на ньому, вдихнути пахощі тополь, впевнено і без поспіху підійти до батьків, обійняти щасливу маму, потиснути руку батькові, побачити його заохочувальний погляд і разом з ними обома оглянути панораму вулиці Руської, котру видно з летовища. Батьку, я пам’ятаю твою науку: «Перемога - будь за що!»

ГОЛОС: Йозефе, синку, вистрибуй! Це не планер, він не літає без двигуна! Він падає!!!

СИН: Нізащо. Ні. Треба лише крутіше вліво, і ніс задерти догори. Люди повинні жити, я служу їм. А коли вже судилося загинути... Як там співав Володимир Висоцький: «Я - исстребитель! Мотор мой ревет! Небо - моя обитель!»

                  (Вибух.) Бах! Треба ж. Є Бог. Гасне табло «Правий двигун». Гуде дюза правого. На ньому я втікаю від землі, вирівнюю машину. Я знову умію літати.  (До мікрофона.) Дозвольте перервати завдання і сісти на запасному аеродромі?

ГОЛОС: Так, Йозефе. І припини кричати: «Тато, тато!» Коли у справжніх чоловіків мокріють штани, вони повинні кричати: «Мамо!»

СИН: Полковнику, поки ви з моїм старим будете рибалити, я, на всяк випадок, підсмажу шашлики. Гаразд?

ГОЛОС: Гаразд. Лише сядь, спершу.

СИН: Сяду. Тепер я зачарований на щастя.

                                          (Затемнення.)

 

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА.

 

ГОЛОС: «Шановні пасажири. Наш літак приземлився в аеропорту міста Чернівці. Командир корабля та екіпаж поздоровляють вас зі щасливим поверненням на українську землю і прощається з вами.»

(З дверей літака, на трап, виходять люди. З’являється  і наша героїня. Вдихає повітря, бачить яскраве світло і мало не втрачає притомність. Стюардеса, з посмішкою, підтримує її.)

МАТИ: Дякую... 

ГОЛОС: Вам дякую. Будьте здорові. До побачення.

                                               (Завіса.)

 

                                          К І Н Е Ц Ь .