* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДАЯНА КЛОЧКО ПОКИНУЛА СВОЄ ДІТИЩЕ

23:40 16.08.2010

ДАЯНА КЛОЧКО ПОКИНУЛА СВОЄ ДІТИЩЕ

Видавництво «Грані-Т» повідомляє, що пані Діана Клочко більше не займає посаду шеф-редактора видавництва.

Весь наш колектив дякує пані Діані за радість спільної натхненної роботи. Книги видавництва «Грані-Т», створені під її керівництвом, будуть іще довго радувати маленьких та дорослих читачів. Ми пишаємося, що саме робота у нашому видавництві дала можливість пані Діані бути удостоєною почесного звання «Заслужений діяч культури України». І нам дуже прикро, що робота над створенням роману про кохання не дала можливості пані Діані поєднувати свої творчі плани та керівництво одним із найбільших в Україні видавництв. Маємо надію, що роман, над яким пані Діана дуже інтенсивно працювала протягом останнього року, принесе велике задоволення читачам, буде достойно оцінений критиками та стане безпрецедентним явищем сучасного українського літературного процесу. Колектив видавництва знайомий із сюжетом майбутнього роману і буде з нетерпінням чекати виходу книги.

Також хочемо попросити всіх, у кого є питання до видавництва «Грані-Т», на які не встигла відповісти пані Діана, не турбувати її особисто, а звертатися у видавництво за телефонами: (044) 200-12-57, 58, 59 (офіс), office@grani-t.info

Кожен член нашого колективу докладе всіх зусиль, щоб відповідати й надалі тому високому рівню творчості та професіоналізму, який встановила у видавництві «Грані-Т» пані Діана Клочко.



Діана Клочко народилася у великому, але селі — Козин Рівненської області. За першим фахом — кераміст: закінчила Амбрамцевське художньо-промислове училище, деякий час працювала на порцеляновому заводі в місті Березно Рівненської області. Згодом закінчила факультет історії й теорії мистецтва Київського художнього інституту і аспірантуру того ж навчального закладу, який уже називався Художньою академією.

      Працювала журналістом у газеті «День», у Міжнародному фонді «Відродження», в «Книжнику». В 2002—2005 роках працювала у видавництві «Кальварія», в 2005 — у видавництві «Дуліби», в 2006-му — у видавництві «Грані».

      Ми зустрілися з Діаною Клочко в затишній кав'ярні «Антресоль», неподалік від Бессарабки. Я відразу питаю її, чому вона вибрала саме цю «точку».

 

      — Тому що це книжкове кафе. Тут дуже добрий вибір книжок, я завжди знаходжу тут щось цікаве собі почитати.

      — Але ж є й інші книжкові кафе — два «Бабуїни», ще якісь, це зараз модно.

      — З усіх київських книжкових кафе, яких і правда є декілька, я найбільше люблю це. Тут добрий ром. Жінки рідко п'ють ром, а я люблю випити чарочку рому...

      — Діано, ви працюєте в Києві протягом десяти років, і починали з досить рядових посад, але відразу стали помітною в київському культурному середовищі. Це робилося свідомо чи вийшло само по собі?

      — Так, я справді працювала на других і на третіх ролях. Але й, правда, поступово стала помітною. Звичайно, тоді, на початку своєї київської кар'єри, я не ставила собі такої мети. Гадаю, що воно так сталося тому, що я завжди вміла зактивізувати ті контакти, які в мене складалися ще під час роботи в газеті. Уміла звести людей, потрібних одне одному і тій справі, на яку вони були здатні і яку, здебільшого, робили. Але на сьогодні цих контактів настільки багато, що я їх уже іноді не витримую. Коли я нарешті намагаюся відпочити, мене травмує навіть звичайний шум за вікном, який більшість не дратує.

      — Незважаючи на те, що ви цілком екстравертна людина, для якої численні зовнішні контакти не є такими обтяжливими, як для багатьох творчих людей?

      — Так, але щільність контактів така висока, всі вони, здебільшого, корисні, але бракує годин у добі й моїх фізичних сил, щоб провести всі ці зустрічі.

      — Тобто, ви виступаєте як диригент, який керує й узгоджує велику кількість індивідуальностей?

      — Із диригентом мене ще не порівнювали. Але я й правда узгоджую чимало проблем, які багатьом видаються неузгоджувальними. Або такими, які погано узгоджуються.

      — Отже, протягом багатьох років ви живите публічним життям?

      — Так, моє життя здебільшого публічне. Зрештою, для мене численні контакти з найрізноманітнішими особистостями, під час яких вирішуються ділові питання, а також ті проекти, які випливають із цих контактів, а потім і справджуються, великою мірою є проекцією мого внутрішнього світу. Але не тільки мого. В мені живе дуже багато чужих бажань, які стали моїми. І робота цього неформального колективу, який мимоволі створився, сприяє не тільки моїй особистій реалізації, а й творчій реалізації всіх учасників.

      — Отже, багато людей знайшли можливість справдити свої творчі мрії завдяки вам. І ваша реалізація — це реалізація інших?

      — Ні, це не зовсім так. За покликанням я не є соціальним працівником. Моя мета — здійснення конкретних творчих проектів, а реалізація особистостей, які в цих проектах задіяні, — дуже добре, якщо відбувається й це. Але для того, щоб виникло щось творче й цікаве, буває просто необхідно звести людей, які б ніколи не знайшли одне одного.

      — Ви щойно сказали, що не є соціальним працівником. А хто ви? Як ви можете означити своє місце у цьому світі. Арт-менеджер? Бренд-менеджер? Яке ще модне слово можно застовувати до вас?

      — Я — людина книги. Це моє місце в системі культурних зв'язків сьогоднішньої України. А як іменується моя посада в тому чи іншому видавництві, з якими я співпрацюю, то вже друга справа.

      — Ви називаєте себе людиною книги. Але ж ви не письменник і не видавець.

      — Письменник створює текст, а не книгу. Але для того, щоб цей текст знайшов читача, для цього потрібна книга. Видавець перетворює текст на книгу. Але не кожен видавець здатний знайти той формат, який зробить книгу культурною подією. Радянське книговидавництво привчало нас, що книга — це в першу чергу текст. Художнє оформлення, папір, палітурка — все це не суттєво.

      — У радянські часи в період книжкового дефіциту ми, бувало, списували тексти від руки, принаймні поезію.

      — Абсолютно точно, тоді був важливий текст, і це, зрештою, добре, що були такі магічні тексти, які множилися в домашніх умовах. Але магія Книги з великої літери — то не лише магія тексту. То й магія усього, пов'язаного з книгою: яка вона на дотик, як пахне, її вага, палітурка.

      — Ви за освітою мистецтвознавець, а говорите про книгу так, ніби фаховий поліграфіст.

      — Моє особливе ставлення до книги сформувалося саме під час навчання у Художньому інституті, нинішній Мистецькій академії. Моя дипломна робота була присвячена Київському псалтирю 1396 року, який зараз знаходиться у Санкт-Петербурзі, в бібліотеці імені Салтикова-Щедріна. Цей Псалтир має не тільки тексти Давидових псалмів, які має кожен Псалтир, а й близько 300 малюнків. Треба бачити ці малюнки і те, як вони допасовані до тексту.

      — Художники безіменні?

      — Як усі середньовічні художники. За стилем фахівці визначили, що їх було два. І ця унікальна книга зробила поштовх у моєму усвідомленні цивілізації саме як книжкової. Хтось вважає основою цивілізації культові споруди, храми, гробниці правителів, скульптурні зображення богів або історичних осіб. Для мене будь-яка епоха створює, в першу чергу саме книгу. Для мене цивілізація бібліоцентрична. І я переконана, що книги — це саме те, що залишається від великих епох. Більше того, я переконана, що саме книги, на відміну від храмів і скульптурних зображень, є незнищенними і неодмінно виживуть.

      — Діано, у розмові з вами я не вперше ловлю себе на тому, що така модерна й раціональна жінка як ви, водночас, як дивно це б не звучало, має велику схильність до містичного світогляду.

      — Так, я переконана, що світом керують містичні закони. Кожен із нас містить у собі дуже багато потенційних можливостей.

      — Згодна. Але це цілком раціоналістичне твердження.

      — Але для того, щоб ці необмежені можливості почали реалізовуватись, потрібно, щоб запрацювали містичні закони. Потрібно якесь втручання Бога, космосу, потойбічних сил — назвіть це, як завгодно. Зрештою, в мене немає часу заглиблюватися в природу цих сил. Мені важливо знати, що вони є. Саме це допомогло мені перетворити неформальний колектив на формальний і створити декілька книжкових проектів, які здобули підтримку в читача і в покупця.

      — Ви говорите про книгу «Україна, якою ми її любимо»?

      — Так, вона мала іншу назву — «Битий шлях». Це була моя перша книга такого плану. Так, її робила не я сама, я сама її ніколи б не зробила. Але я була рушійною силою тієї книги — художників, фотографів, авторів тексту.

      — І ця книга справді була подією і в нашому культурному житті, і на нашому ринку?

      — А потім уже в іншому видавництві був українсько-японський фотоальбом, який також добре зустріли споживачі культурних цінностей, якщо так можна висловитись.

      — Так, надзвичайно цікавий проект фотографій — зразків української та японської архаїчної архітектури в культурах, де виключалися взаємовпливи через засадничу віддаленість, одначе, підкреслено подібність, в якій уже ніхто не сумніватиметься.

      — Оскільки всі архаїчні культури мають одні й ті самі містичні витоки. Як і прадавні книжки віддалених культур мають у собі щось дуже подібне... Серед своїх успішних проектів вважаю й «Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми», в якому ви брали участь. Такої книжки в нас раніше не було. І в Росії такої не було, хоч там видається дуже багато. Та й подарункове видання Рабле є моєю ідеєю, і успішною.

      — Що дуже сподобалося й перекладачеві цієї книги... Але чи всі свої проекти і контакти ви вважаєте успішними?

      — Не всі. Стовідсоткової якості ніколи не буває. Але успішних проектів багато, є й нові задуми і відчуття, що вони втіляться.

      — Тобто знову містика?

      — Так. Але іноді саме ці містичні закони вимагають від нас якихось жертв. Іноді робота над книгою зводить людей, а іноді й розводить. Те, якою має бути книга, сильніше, ніж стосунки між людьми. Іноді через книгу траплялися навіть  розлучення з коханим.

      — Ви самі розпочали ту тему, якої я в «Київських зустрічах» не обминаю. Ви заговорили про стосунки з коханим чоловіком. Які вони можуть бути в ділової жінки такого рівня, як ви.

      — Здебільшого мене в моїх планах підтримували жінки. Я не маю на увазі винятково матеріальну підтримку. Але розуміння, порозуміння, моральна підтримка, яка також є надзвичайно важливою, як правило, надходила від жінок. Але коли раптом трапляється підтримка з боку чоловіків — це для мене справжній подарунок долі.

      — Але це ви говорите про ділові стосунки. А як щодо особистих стосунків?

      — У мене ніколи не було підтримки від чоловіка в цій сфері. Навіть коли й чоловік поряд, я вирішую всі питання сама. Але зустріти чоловіка, який розумів би мене в моєму віці, із моїм досвідом — це заповітна мрія життя. І я спокійно говорю про це.

      — Ми заговорили про вік.

      — Так, мені вже більше ніж сорок. Старшому синові скоро двадцять чотири роки.

      — Але ви належите до числа тих жінок, які не гигикають, мовляв, ах, скільки мені років...

      — Не належу. Бо моя справжня людська й творча реалізація почалася після сорока. Бо для того, що я роблю, потрібен життєвий досвід. Я ще й замолоду знала, що досягну своєї сутності саме після сорока, що я стану собою тільки згодом, не зараз.

      А щодо мого поточного життя, то я можу сказати, що мої батьки не розуміють, як я живу і як виживаю в цьому місті, як примудряюся вчити дітей, вирішувати не тільки свої, а й їхні проблеми. В мене немає стабільності, яка традиційно є основою життя жінки-матері. Бо що є основою цієї стабільності? Чоловік, який забезпечує. Батьки, які підстраховують. Дім, який є маленькою, але фортецею від житейських бур. У мене немає підтримки чоловіка, немає дому, живу в найнятому помешканні, немає підтримки від батьків. Моя стабільність грунтується на динаміці щоденного бігу з перешкодами.

      — А може, саме динаміка ірраціональним чином породжує стабільність?

      — Так, у моїй динаміці, очевидно, виробляється якась енергія, яка живить і мене саму, і всіх тих, хто працює зі мною.