Дорогі співвітчизники,

Святі отці,

Пані і панове,

У сьогоднішній історії великий день. Сьогодні 195 років, як українському народові було дароване велике життя і велике ім'я - Тарас Григорович Шевченко. Я хотів би привітати з цією вікопам'ятною подією кожного українця, кожного громадянина Україна.

Має його ім'я особливу силу над нами.

Сказано про Шевченка багато і, безумовно, буде мовлено ще не раз.

Але кожне осмислення Шевченка - традиційне і модерне, «поклонниче» і бунтівне - повертає до роздуму про самих нас. Давайте зафіксуємо свої портрети. Шевченко і ми. Шевченко і Україна. Шевченко і цілий світ.

У цих трьох вимірах я шукаю якраз тих слів, аби передати те, про що думаю, що болить, і в чому особливо переконаний.

Ми.

Нинішній час - це не фатальність. Це не розпач. Хоча, безумовно, він непростий. Він складний, як буває завжди складний шлях тої нації, яка сотнями літ мріє і розбудовує свою державність.

Багато протиріч, яких би хотілося позбутися, при чому протиріч успадкованих, історичних чи набутих і в сьогоднішньому, на жаль, часі.

Державність, українська державність, дуже часто видається неукраїнською, денаціоналізованою, або напівреалізованою. Влада - часто глухою буває і байдужою, і дуже часто непатріотичною. У політичній боротьбі часто забуті або забуваються наші національні пріоритети.

Страх перед економічною кризою додає нову порцію розгубленості, відчаю, додає своїх відтінків. Виникає питання, як може, як має, як мусить реагувати сильний народ?

Не опускати руки. Не мовчати. Не стояти збоку.

Наша найбільша загроза - роздріблення українства. Слово Шевченка, можливо, найбільший божий дар, який був посланий народу, який століттями шукав дорогу до своєї державності. Давайте замислимося. Слово Шевченка, можливо, і сьогодні чи не найбільше нас об'єднує. Об'єднує в мові, літературі, мистецтві, об'єднує в нашій моралі. Об'єднує у нашій українській традиції. Кінець-кінцем, об'єднує у нашій історії і нашій пам'яті. Слово Шевченка і українська пам'ять - переконаний, це є дві засадничі речі, які завжди стояли і будуть стояти у витоку української національної ідеї.

Втрата нашої цілісності, нашої найзначимішої внутрішньої влади, безумовно, матиме непоправні наслідки, серед яких статус малоросійської губернії буде квіткою у пустелі.

Вже сьогодні нас тихцем розтягують по різних політичних комірках, по групах симпатиків.

Нам так хитренько кажуть із сторінок преси, з екранів телевізорів: чи не найдостойніший порив українців у Помаранчевій революції - це, звичайно, подія, але подія - штучна, насправді куплена, насправді оплачена. Вже сьогодні нам так лукаво підказують: не треба говорити про національні цінності, вони ж бо не всім подобаються, прийнятні, вони ж бо дратують - як не чужі столиці, то рідне довкілля.

Нам так доступно і переконливо доводять - увесь цей патріархальний мотлох, яким у третьому тисячолітті є відновлення українського слова, української пам'яті, української історії - це примхи одної людини. Я хочу сказати таке. Я - не волаючий в пустелі.

Не переоцінюю своєї президентської ролі. Але я добре знаю до кого звертаюся.

Українці.

Українство.

Ви - могутня, впевнена, світова сила.

Пам'ятаймо ім'я своє. Я прошу до об'єднання всі без виключення національні сили - не політичні партії чи політичні блоки, а саме людей, кожного українця, кожного громадянина України.

Не треба створювати кумирів.

Не можна дозволити собі спокуситися на кращі обіцянки.

Ваш розум знає про це, а серце відчуває. Я прошу до об'єднання. Я прошу об'єднання навколо нашої мети, навколо нашої ідеї - кінець-кінцем, навколо нашої волі, всупереч всьому, стати головним, активним і наступальним рушієм творення і перетворення нашої держави на Україну, а нашого великого народу - на націю.

Треба відмежуватися від політичного бруду. Треба відкрити вікна і двері для свіжого повітря. Вітер здіймається - нове покоління прийде, і наше завдання, принаймні, не втягти його у трясовину гнилих традицій. У нинішньому часі повинен постати голос національної гідності. Це стосується всіх. Бо кожен з нас, українців, здатен сказати сам собі:

Я не приймаю продажності і подвійних стандартів. Я вірю у власне національне «я» і хочу поширювати його рідною землею, як добрий і мудрий господар, шануючи, приймаючи і оберігаючи кожну іншу самобутню культуру, що її народжено тут, на нашій землі. Я дбаю про продовження своєї нації, відкриваючи її перед світом і знаючи, що кожна наша присутність на планеті є присутністю моєю, власною. Є присутністю рідною, українською.

Відтак, все стане на свої місця.

Відтак, серце буде впевненим у правоті і перемозі.

Відтак, не треба буде чекати на проводирів, возвеличувати їх і в них розчаровуватися.

Відтак, не треба буде боятися говорити чесно і відкрито про національні цілі. Бо вони - чесні, чисті і з миром звернені до всіх.

Відтак, стане зрозумілим, що відновлення наших символів у рідній державі і за її межами - це не бутафорія, а вияв життя.

Відтак, не треба буде зневажати владу, чекати від неї ласки і скрушно розписуватися у безсиллі. Бо влада завжди переступає межі, коли їй дозволено це зробити.

Відтак, не треба буде знову боротися за державу-мрію, а бути нею, бути собою і поважати себе. Це те, що я хотів сказати у день Шевченка.

Шевченко і ми. Шевченко і Україна. Шевченко і світ.

Фіксуємо портрети.

Бачимо погляд.

195 років тому було народжене велике українське життя.

З життям я вітаю вас, дорогі співвітчизники, і про життя далі я хотів би сказати.

Шановне товариство, шановні пані та панове! Я маю честь привітати нині рішення Національного Шевченкового комітету про присудження найвищої національної премії. Складаю слова шани цьогорічним лауреатам. Це поет Павло Гірник, художник Віктор Гонтаров, актриса Лариса Кадирова, публіцист Володимир Мельниченко і майстер народного малярства Віктор Наконечний.

Я хочу у вашу адресу сказати, що Україна пишається вами. Ми вами гордимося.

Бажаю вам і всім присутнім здоров'я, творчої сили, великої наснаги у розбудові незалежної України.

Слава всім вам! Слава Тарасу Шевченку і слава Україні!