Стати успішним бізнесменом - це не пропрацювати яким-небудь холуєм на якій-небудь митниці пару років, грабуючи там кого завгодно і як завгодно, заробивши шалені мільйони, купивши той ресторан або супермаркет уже в готовому вигляді, спускаючи в унітаз сотні тисяч на зіпсованій ікрі, провалених корпоративах, куди та ікра призначалася, на повній нерозбірливості в людях та власному самодурстві. Ні, стати успішним бізнесменом - це, живучи в глухому райцентрі, маючи в пострадянський період ще радянську зарплату, викроїти грошей і купити два блоки шоколадних батончиків і десяток калькуляторів, продати щоб купити двадцять, потім дорости до кравчучки, яку тягати на своєму горбі по селах і смердючих автобусах, відчувати на собі постійне презирство тих, хто звик отримувати від держави все на халяву, потім купити запорожця без дна, потім замінити його на жигуля, потім на другого жигуля, потім на першу іномарку з європейської помийниці, і врешті-решт дорости... до більш-менш пристойного автомобіля (в межах райцентру, звісно) і квартири з євроремонтом, до можливості поїхати на море не раз на три роки, а десь так - двічі за літо, при бажанні. Але при цьому все одно підніматися щоранку о 5 годині, щоб до 2 ночі орати й волочити, як достеменний віл, думати про курс долара, про те, що довіряти нікому не можна, про офіційнфі й неофіційні грабунки з боку місцевих (і немісцевих) чиновників, крутитися як білка в колесі, і таки ж померти у віці 44 років з чашкою кави в руках, такої ж гіркої і такої ж солодкої, як життя українського бізнесмена, який чесно почав з нуля. 

Це було про мою матір, що гірко померла, збагнувши головну істину українського підприємництва: рости треба для того, щоб сягнути свого неминучого апогею і врешті розбити голову об стелю. А для того, аби сягнути зірок, не треба вміти літати... Треба пропрацювати яким-небудь холуєм на якій-небудь митниці всього-навсього пару років...