60 років тому в Німеччині не розуміли українського письменника Івана Багряного за те, що він не хоче повертатись на Батьківщину – в СРСР. Він тоді популярно розказав світові, чому так. Часи, як бачимо, не змінились, і охочих виїхати звідси більше, аніж тих, хто хоче заїхати. Я, наприклад, уже теж хочу зрулити далеко. Патріоти, може, і осудять, але хай наведуть аргументи проти моїх.

   Я не хочу жити в країні де більшість обрала президентом зека з кількома ходками, а решта дерла горло за аферистку.

    Я не хочу жити в країні, де кримінал називають "політичною елітою", про справжнє походження якої всі знають, але дружньо терплять.

    Я не хочу жити в країні де міліціонер штурхає стару бабу в переході, яка продає там мішок огірків, привезених на її, бабиному, горбі за 50 км з трьома пересадками. Зате доларові шльондри у цей час п"ють Мохіто на літньому майданчику найдорожчого ресторану Хрещатика під патронатом доблесної міліції. Я не хочу такої міліції, бо туди йдуть ті, хто окрім, як бити морду, більше ні на що не здатен.

    15 років тому мене ще малого з матір"ю зачинив у темному приміщенні житомирського вокзалу контролер на прізвище Груша і вимагав грошей, погрожуючи кулаком. Минув час і його підвищили – перевели з тролейбусного ДЕПО "стерегти" порядок на автовокзалі. Я не хочу жити в країні, де покидьків нагороджують і заохочують.

   Я дуже тішуся, що давно не бачив і не чув Вітренко. Але я не хочу жити в країні, де є такий персонаж як Богословська. Я не хочу дивитись телебачення, яке ненормовано показує цю запінену особу, шокуючи багатомільйонну публіку.

   Я не хочу жити в країні, Національною телекомпанією якої керує нез"ясованої національності чоловік, який не говорить українською, і російською важко слова в"яже. Його артикуляційний апарат виготовлено дуже далеко звідси.

   Я не хочу здобувати освіту в країні, де відповідальний за освіту міністр – хам і відвертий українофоб.

   Я не хочу жити в країні, де ще не побили морду Бузині, а натомість посадили його як експерта в програму давно висраної Росією Анфіси Чехової.

   Я не хочу жити в країні, де замість того, аби знести решту пам"ятників Леніну, встановлюють ще і Сталіну, а хлопців, які те опудало знищили, заміть нагородити, судять.

   Мама моєї мами була в Освєнцимі. До 1991 року перемотувала бинтом руку, бо ховала набитий на ній номер, аби не загриміти ще і в ГУЛАГ. Так ось. Я не хочу жити в країні, яка платить гебешникам, від яких вона ховалась, підвищену пенсію.

   Я не хочу жити в країні, де Прем"єр-міністр – знахідка логопеда.

   Я не хочу жити в країні, яку показують по Euronews, наче зоопарк.

   Я не хочу жити в країні, де новини спорту супроводжує реклама дешевого алкоголю.

   Я не хочу жити в країні, де переможцям сумнівних вокальних шоу дають мільйони, тоді як золотий голос цієї країни мусить зніматися в рекламі "Кореги".

   Я не хочу жити в країні, де одночасно можна побачити два ряди жебраків і три ряди Лексусів поряд.

   Я не хочу жити в країні, мера столиці якої шукають кілька місяців. І увага сконцентрована на тому, де ж він? Нікому в голову не спаде запитати, чому його стільки часу немає на робочому місці?

   Я не хочу жити в країні, де завжди небезпечно.

   І нарешті, я не хочу жити в країні, де всім на все начхати, а отже в країні, яка сама себе позбавляє майбутнього.

   Але поки живу. Порадьте, куди і як краще виїхати?