* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

В. ГАРБУЗ: ДЕРЖАВА. НАЦІЯ. ЦИВІЛІЗАЦІЯ

23:24 05.04.2013

В. ГАРБУЗ: ДЕРЖАВА. НАЦІЯ. ЦИВІЛІЗАЦІЯ

«Ви любите на братові шкуру, а не душу...»

Т. Шевченко

«Розхрестаний світ»

 

Держава. Нація. Цивілізація.

            Скільки про це написано, передумано, міфологізовано, щоразу  роблячи людиною спробу спрямувати рух Землі в інший бік, втручаючись у людську свідомість, утамовуючи допитливість у таємничості самого себе, створюючи собі темні потаємні ребуси, лабіринти з перешкодами, щоб знову і знову долати їх. Стає прикро, коли у вічному протистоянні не знаходимо відповіді.

            Україна і українці: народ-спільнота чи людська маса на благодатній історичній території, хлібній життєстверджуючій землі, яка є одним із цивілізаційно-космогонічних центрів? Вічні   запитання та протистояння нації, народу за виживання та самоствердження.

            Буття, політико-економічна та релігійна ідеологія, чвари, суперечки, пошуки істини – ці питання постійно вібрують на кінчику судного Божого перста справжності і справедливості, стають риторичними, залишаючись без відповіді. Фальсифікації, потворність, необ’єктивність, енергетичне, духовне та фізичне вампірство кровоточать слідами  давніх кочових і осілих народів. Земля промовляє невидимими ранами.

            Кожна людина, нарід у космічному сонячно-зоряному вимірі отримує  долю  енергетичного світла,  відповідно  до її вчинків: на життя чи смерть, на радість буття чи страждання, змагаючись в темряві з привидами  за фізичне та духовне існування, чи повільне смертельне згасання.  Блукаючи лабіринтами, сторіччями, тисячоліттями, торуючи земні шляхи, шукаючи виходу до світла, перетворюючись з людини, як частинки Бога, як частини хрестоносного променя Сонця в нескінченному вимірі космічного простору  і  часу,  на енергетичного вампіра, споживача.

            Грішимо,  спокушаємось.  Кожен сам по собі.  Грішимо як окремо взятий народ. Грішимо цивілізаційно. Остерігаємось правди. Раби і рабоповодирі. Ми до останнього подиху свого земного існування боїмося  промовити слово правди.  Дехто народжується уже зі страхом, переданим генетично, декотрі помирають у рабській покорі.  Хто ми?

            Я вкотре себе запитую і продовжую шукати відповідь на одвічні запитання буття, стверджуючи себе як людину-супротивника фальшивого сьогодення, відчуваючи зневагу і приниження з боку узаконених «праведників», здавалось, однодумців, друзів, патріотів, колег. Ми - земляни, досить ліниві істоти:  не бажаємо думати, нам  бракує  сміливості, нами керує страх смерті. За давніми віруваннями і традиціями наших предків справжня самодостатня людина  - сонцепоклонник не боїться смерті. Тільки духовно наповнена світлом,  перемагає матеріальний світ, -  така людина може знову і знову народжуватись.  Світ.  Світло - як правда;  темрява - як неправда. Потрібно мати мужність, щоб вступити на протисояння зі смертю, з накинутою нам на шию ідеологією,  релігією – штучними замінниками справжнього Бога. Так хто ми?   Хто, чи що переможе в вічному змаганні: матеріальний зиск, бажання втамовування кишкового тракту, чи очищення духовно  космологічних, заблокованих каналів зв’язку з вічністю, з міжгалактичними цивілізаціями, з народами, які проживали  на цій Землі.                                                       

Сьогодення. Мені, як людині, яка, дякуючи Богу, ще здатна аналітично мислити, порівнювати, боляче спостерігати за тим, що відбувається в нашій державі.  Та чи є це держава?  І, нарешті, чия це держава?  Я особисто відчуваю свою укоріненість на історичній Батьківщині моїх далеких пращурів.  Територія, яка зараз спустошується і гвалтується, нагадує мені суцільний ”базар” – базар без дотримання законності права, людської совісті, моралі, честі та гідності. Людство втрачає Божу подобу, в нього розвивається інстинкт звіра-хижака.  З  допомогою ідеологічно-психотропного впливу засобів масової інформації панує «господар»,  кочівник-хозар, кровопивця, замаскований благодійністю, з хижацькими намірами під новими політичними, релігійними економічними гаслами на новому витку ствердження і розбудови самостійної національної держави . Насправді,   продовжується незавершений експеримент  над слов’янською цивілізацією, над окремим етнічним людом на благодатній землі, проект, розпочатий сотні років тому кочовим, колись бездомним народом. Ставлять акценти на 1932-33 роках  і на «товарища»  Сталіна, мовляв, він в усьому винен та москалі, однак ще більше винні ми самі. Чомусь так виходить, що нас, українців, чиєюсь режисурою або коштами спрямовують у постійні змагання політичного та ідеологічного дійства, створюючи нібито національні партії,  де ми виступаємо активними лідерами, будівничими якоїсь міфічної ідеї, але з часом стаємо жертвами. Ідеологи-поводирі, режисери абсурду тішаться і діляться ”баришом”, отримуючи матеріальний зиск, розбудовуючи мури-кордони, відокремлюючись від справжніх українців-сонцепоклонників, воїнів правди, влаштовуючи всілякі шоу-вакханалії показу свого матеріального достатку, задовольняючи свої тілесні втіхи, хизуючись один перед одним матеріальними статками, всілякими відзнаками, віддаляючись від етнічного люду. Мовляв, жлоби, село, бидло. Все це я бачу та образно переживаю, тому в своїх роздумах стверджую, що геноцид, експеримент над українцями (слов’янами), як світоносної та світоглядної правдостверджуючої нації, ще не припинений. Він продовжується і дотепер, тільки більш вишуканими,  хитрішими,  глобалізованими  засобами, приправлений гірким отруйним підмінником духовності, віри в справжнє мистецтво і космогонічний діалог. Помічниками ідеологів-режисерів, зайд, кочівників-хозар, як не прикро це визнавати, є ми, митці: журналісти, художники, письменники тощо, які замість глибокого аналізу, образного та символічного мислення, стаємо такими собі роботами, слугуючись етнографічністю і поверховістю, стаємо просто виконавцями та співавторами  фальсифікації історично-часового простору, таким чином орієнтуємо себе на самознищення.

            Колись, шістнадцятирічним юнаком, я, приїхавши з села до  Києва, працював на новобудовах міста по дванадцять годин на добу, розмішуючи розчин, відрами та ношами піднімаючи на високі поверхи, нарощуючи  висоту комуністичної будівлі. Після праці, втомлений та голодний, обезсилений падав у ліжко в гуртожитку на поталу кровожерливих клопів. Тоді я ще не усвідомлював, що головний ідеологічний кровопивця скеровує моє життя та життя моїх співвітчизників ніби ”благими намірами”  в рабство та смерть... Замислюючись над своїм існуванням, - мені багато мріялось...  Жив нестримним бажанням стати художником.  Після тяжкої праці на будові, вечорами, декілька разів на тиждень я поспішав відвідати художню студію. З потрісканими від цементного розчину  руками, не зовсім відмитими від смоли, я намагався освоїти ази академічного малювання. Не все виходило так, як у самозакоханих і самовпевнених корінних киян – дівчат та хлопців, які вміло олівцем клали штрих до штриха, зневажливо поглядаючи в мій бік, знаючи, що їхня доля вирішиться  батьками та дідусями і вони стануть художниками, архітекторами.  І обов’язково вступлять до художнього вузу,  будуть не тільки членами творчих спілок, а й спілок ідеологічних – комсомольських та комуністичних, спілок їхніх одноплемінників великої ідеї комунізму.

            Тоді я заприятелював з киянином Геннадієм, який уже навчався в одному з київських ВУЗів, але також мріяв стати художником. Зрозуміло, я пізнавав не тільки перші уроки академічного малювання, а й уроки життя, людського спілкування, психології, історичної правди, перші спалахи закоханості, зневіри, кохання і розчарування. Від ровесників, нащадків ”обраних”, які справно володіли штрихуванням мертвої натури і цитатами зі вчення марксизму - ленінізму, я вперше відчув зневагу та зверхність щодо себе, як народженого в селі. ”Деревня. Быдло. Гой. Бездарность” – ці визначення глибоко проникло в мою душу і поранило моє юнацьке самолюбство. Я намагався шукати відповідь на таку зневагу ще тоді. Шукаю й до тепер, тому що сьогоднішні ідеологи користуються цими поняттями і зараз. Тоді, отримавши перший життєвий урок, я не знітився, вистояв, намагаючись і надалі в життєвих випадках такого діалогу відстояти свою людську честь і гідність. Подобалась мені дівчина – одна зі студійок, яка старанно, справно, академічно клала штрих до штриха. Мені здавалося, що я ніколи так не зможу малювати. А вона - ніякої уваги в мій бік, тільки презирство і зневага. А одного разу мій товарищ Геннадій сказав:Ира тебя ненавидит!.  Чому? - запитав я.  Потому что  она - еврейка- відповідь. Для мене всі люди тоді були рівними, однієї національності. Я однаково був відкритий для всіх. А Іра казала  Геннадію: ”Ты чего с этим жлобом дружишь? Это же - деревня, было, гой”.  Тепер, проживши більше півстоліття, я розумію чиє це ідеологічне визначення, ким воно культивується і з якою  метою. Для них Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Григір Тютюнник, Василь Симоненко – це село, бидло і гої.  Для марксистсько-ленінських кочівників - безбожників природна аграрна місцевість і слов’янська цивілізація є базою рабів  та територією для матеріального зиску. Культура корінного народу з його тисячолітніми віруваннями та традиціями є небезпечною для них і служить компілюючим матеріалом для створенння своїх нових мистецьких шоу-ідеологій, маскуючи свою природну сутність. Українці та Україна для них не просто село та бидло, а територія-земля,  яка є одним з цивілізаційних, духовних центрів для  досягнення своєї далекоглядної мети.

Сьогодні,  їдучи та проходячи  містом, серед будівель вулицями Києва,  де я,  як будівельник, залишив свій слід,  -  пригадую миттєвості своєї юності та тяжкої праці: це центральний універмаг «Україна»,  готель Либідь,  палац культури «Україна»,  палац Спорту. З ностальгією згадую тоді ще юних друзів-мрійників, з якими я пліч-о-пліч працював,  і тільки тепер, усвідомивши той період розбудови Києва, України.  Історичний етап  ….. -  не до кінця вивчений і досліджений є матеріалом для роздумів  істориків,  літераторів,  політиків.  В період масової індустріалізаії та комунізації 60-70х років відбувалась та ж сама війна проти своїх народів, і одним із елементів геноциду українців була рабська праця. В невеликий проміжок часу за рахунок тисяч жертв в будівничих концтаборах та на інших індустріальних новобудовах, сконцентровано та завезено в гуртожитки, казарми, бараки  міст  тисячі-мільйони сільського люду, який  нещадно експлуатували  і на колгоспних полях. За короткий термін вартістю людських життів та здоров’я українців та росіян під пильним керівництвом невідомого режисера виконували завдання  підняття індустрії та промисловості до світового рівня. Тільки якою ціною? Розмірковуючи на цими питаннями, я ще тоді в юності інтуїтивно відчував несправедливість та реагував на елементи прояву накинутої на горло ідеологічної петлі. Працюючи пізніше оформлювачем в будівельній організації, доводилось мені робити різні стенди, звернення для будівельників на зразок:  Партия – наш рулевой!,  Партия –  ум, честь и совесть нашей эпохи!, Пятилетку - за четыре года!,  ”Работаем за того парня!”.  Доводилось спілкуватися з виконробами, парторгами.  Я бачив їх зверхність, іронію та кепкування над ними ж впровадженою ідеологією і розумів,  що то був театр, керований комуністичними ідеологами – «прорабами».  Дехто із прорабів - виконавців намагався ще в ті роки виїхати на свою історичну Батьківщину – Ізраїль, в Америку, а дехто продовжував готувати фундамент, удосконалюючи гасла та методи для нової перебудови. Війна не припинялась. Продовжується геноцид українства і тепер.

            Моїх ровесників багатьох уже нема в живих – не витримали тяжкої праці, навіть недоживши до пенсійного віку, до соціально-державного пошанування. А декотрі дотепер продовжують боротись за фізичне існування не доїдаючи, не доліковуючись... Згадую свого покійного батька, який поклав життя та здоровя на розбудову міфічної держави. Пам’ятаю: батько був відвертий та емоційно-збуджений після випитих декількох гранчаків самогону. Просто, як мужик, як селянин, кількома простими словами відкривав мені очі на правду. Він говорив: Комуністи,  ленінці,  фашисти,  марксисти – одні й ті ж люди: одного роду, одного племені, однієї ідеології. А колись,  в 1941-му,  батько двадцятирічним юнаком зі своїми однолітками-ровесниками  з петлицями на кітелі червоноармійців на Білоруському фронті ==========заклику політрука-інтернаціоналіста, який ховався за спинами молодих воїнів, що з голими руками йшли в атаку проти німецьких броньованих танків з криками - гаслами: ”За Родину, за Сталина!”. І, як тепер зрозуміле: «За того парня!. Контуженим та знесиленим батько опинився в фашистському полоні. Завдяки Богу та українській вдачі вижив та повернувся до сільської батьківської оселі уже в статусі зрадника та ворога народу. Потім знову За того парня! спустошував та знекровлював цілинні землі Казахстану. Фашистські табори, радянська тюрма та колгоспна праця не зламали батьківської сили волі до справедливості, до людяності. Я памятаю заповіді батька. І нуртує в мені батьківський гнів, реакція на несправедливість. Доля людини змінюється в ту чи іншу сторону, -  залежно від того чи іншого людського вчинку…

            В 70-ті, я  повернувся зі служби в лавах Радянської армії. На будовах працювали під черговими гаслами і хто швидше виконає тарифну норму. Того дня суботник проходив під гаслом: За того парня!. Я, не поспішаючи ,накладав розчин у відра, щоб з ним піднятися на девятий поверх вкладати керамічну плитку. Тут з’явився виконроб будови і група ідеологів на чолі з парторгом... Прораб зверхньо зиркнув в мій бік. Бригадир підтюпцем побіг до роботи, а виконроб, зверхньо зиркнувши в мій бік, закинув: ”Быстрее  работать надо!”  Щось перевернулось в моїй свідомості і я відповів: ”Тобі потрібно – ти і поспішай. І взагалі пішов ти на х.. зі своїм ”парнєм”! Знаємо ми ваших «парнєй»....”  Я з розмаху жбурнув на землю відро з розчином і пішов геть; мовчки перевдягнувся з наміром  на будову більше не повертатись. А коли звернувся у відділ кадрів, як до головних інспекторів - розпорядників робочої сили, заявив:Я не дозволю, щоб мене поганяли немов скотину. Більше не хочу і не буду працювати на будові цього прораба. Начальник-фронтовик уважно вислухав мене та запитав: Я чув, ти, ніби малюєш, збираєшся стати художником? - Так, - відповів я. Він помовчав,  пильно вдивляючись мені в очі... Тоді будеш в нашому управлінні оформлювачем. Роботи вистачить. Якраз в цей період велика відунка сучасності Л.В.Костенко розчерком свого поетичного пера на титульній сторінці своєї книжки-поезії  ”Неповторність” побажала мені справжньої долі в мистецтві...

Доля вела мене, веде і дотепер. Мої реакції гніву виявляються емоційними, бурхливими і продовжують корекцію мого творчого шляху до правди, до істини.  Сьогодні досвід мого життя допомогає мені осмислити глобалізоване наше сьогодення.  Став сивочолим, однак творчо та душею молодий, продовжую жити, працювати, залишивши по собі творчий доробок, який нині слугує мені моїм оберегом  і,  сподіваюсь, стане оберегом мого народу.  Мої твори – це осмислена, усвідомлена реакція на нашу дійсність: на минуле та майбутнє. Я знову і знову запитую себе і вас, мої співвітчизники: ”Як так трапилось, що сьогодні всі матеріальні цінності, створені українцями, стали власністю того міфічного ”парня”, за якого наші батьки та діди йшли в атаку і закладали фундамент новобудов,  створюючи науку, культуру  і це все опинилось в руках того ж таки міфічного ”парня” ? ”  Запитуєте його ім’я  – воно нам добре відоме. Один із тих чергових «парнєй»,  пограбувавши Київ,  тепер відпочиває в Ізраїлі.  Кочове плем’я без роду,  без Батьківщини,  без національності,  плем’я хитрого та підступного перевтілювача образу, коригуючись ідеологію, продовжує свою смертоносну ходу земною планетою.

           

            Моя юнацька мрія стати художником здійснилась. Але справжні митці стали незручними для виконання сценарію світового експерименту. Я навіть став одним із членів ще Радянської спілки художників, без підкупу, без допомоги та зв’язків дідів та батьків, без комсомолу і без комуністичної партії.  Крокуючи своїм шляхом, керуючись генетичною пам’яттю, честю і совістю справжніх українців, несу свій хрест, своє сонце правди: ”У нас нема зерна неправди за собою”. Наслідування своєї долі і шлях по якому крокує людина устелений як колючими терніями, так і спокусливими ягідками. За кожний невірний наш крок чи вчинок на нас і прийдешні покоління  чекає розплата. Мабуть,усі ми грішники. А якщо грішить  нація..?  Цивілізація..?  На моїй творчій палітрі проявляються сотні моїх, ще ненаписаних творів, які промовляють символами, оберегами: Я на сторожі коло них поставлю слово.  Знову запитуємо: ”Чому ми, українці, наші батьки та діди зневажливо обдурені на своїй історичній Батьківщині?”  Обмануті зайдами, чужинцями, кочівниками без відчуття своєї закоріненості та енергії  рідної землі, і без душі, - за визначенням багатьох світових філософів, без своєї духовності, експлуатуючи чужу, разом з корінним  населенням – рабами.  Так хто ми сьогодні такі українці?  Не побоюся визначення: ”Поєднання української душі з обездуховленим тілом загарбника  - кочівника утворює  нову націю, назва котрої  визначиться в історичному часі”.

            Тоді, в юнацькі роки, намагаючись зробити перші кроки в творче життя, я був радісно відкритий світу та людям. Для мене всі нації та народи здавались рівноцінними. Я щиро вірив людям, але з часом я став розпізнавати нелюдів...

Я шукаю історичне виправдання усвідомлюючи своє місце в суспільстві. Але чомусь у більшій мірі   знаходжу відповідь в сьогоднішніх псевдоукраїнських  реаліях і негараздах .

            Етнічні українці своєю рабською психологією, деформованим духовним геном воїна за справедливість і правдивість перетворились на покірну інерційну масу, на черв’яків, які здатні тільки живити землю, перетворюючись у гумус. За деякий проміжок часу ми стали боязкими, нерішучими, упокореними, матеріально залежними.  В чому справа?

            Сьогодні, в порівнянні з 1932-33рр.( коли був проваджений один з чергових етапів експерименту над українцями за сценарієм ідеології  царя Ірода),  ми, українці, забули про своє сонцесяйне, життєстверджувальне походження, про свій космогонічний зв’язок і пам’ять, і гармонію з природою, народ , доведений до фізичного виживання.  Нинішні нащадки тих пращурів”,  продовжуючи геноцид проти словянської цивілізації, використовують нові сучасніші, глобалізовані технології з розрахунку на те, щоб народи-сонцепоклонники з’їдали самі себе душевно і духовно. А Україна, ця територія, як космогонічне гніздо цивілізації людино-птахів, мрійників розглядається в майбутньому, коли світова цивілізація буде доведена до межі провалля,  безодні вічності, ця земля, з її духовним опроміненням, її планетарна місія бачиться як остання надія, як ковчег на спасіння. Ми знаємо зі світових ЗМІ, що сьогодні Україна є одним із центрів світової злочинності: корумпованість, беззаконня, розпуста...  І наші політичні, духовні поводирі, митці, філософи, соціологи, політологи, академіки  все це ніби чують і знають. Чому ж так? Мовчимо.  Де дії?  Де народ?  Де нація?  Де її поводирі?  Мовчимо, захлинувшись оковитою, пережовуючи сало. А ідоли з  телебачення, радіо, газет, журналів одноманітними  шоу нас намагаються переконати, наприклад, що чоловіки зовсім скоро зможуть народжувати. Регочучи, намацуючи місце отвору, щоб ввійти один в одного. А вихід де? Де знайти вихід з планетарної ідеологічної технології самознищення?

Бачу, зневажливі закиди в бік автора цих рядків, звинувачуючи його в фашизмі, антисемітизмі тощо. А ви спробуйте віддати свої центри впливу інакодумцям. Запросіть на дебати, потіснивши своїх шоуменів,  які денно і нічно кривляються,  сміючись зі слов’янського люду, зневажаючи всіх і вся, навіть ніби-то законнообраного ними президента. Чи не так? Я скажу простими словами свою правду.  Ваше шоу  - політичне і ======= зомбування, екранно вульгаризоване, ідеологічно обрамлене зверхністю і примітивним гумором схоже на шабаш вироджених особин,  давним - давно опротивило нормальним людям. Бачачи одні і ті ж сіонітсько-хабатсько-гендлярські клани, душевно й духовно спустошених і хворих, що нагадують нам,  людям,  остогидлих звірів - шакалів. Ваші сатанинські наміри відомі.

            А наші пани і підпанки, про яких нам нагадує вічне слово правди Тараса Шевченка, що? Підлаштувались. Підтанцьовують. Сопуть. Похропують у своє задоволення. Прилаштувались біля псевдодержавницького корита. Справжні українці переслідувались і фізично знищувались,  і знищуються. Їх життєстверджуючі ідеї зневажливо блокувались і блокуються, їх творчі наміри і доробки були незатребувані державою. Духовний світ України базується на творчості одинаків-диваків, які самі по собі, окремо,  більше створюють, ніж керівники творчих спілок  із прислужниками - рабами разом узятими ; що ведеться ще з радянських часів, коли художники були розділені на цехи: малярський, графічний, монументальний тощо. І не дай Боже комусь з членів визначеного цеху порушити закон колективного мислення, коли замість графічних творів буде пробувати себе в малярстві чи навпаки. Ламався ідеологічний контроль центру. Кервництво спілок за 20 років ”незалежності” залишилось незмінним. Сьогодні, замість того, щоб реформувати діяльність таких спілок, наприклад, намагаючись підтримувати самобутніх творчих особистостей, нехай не матеріально, то хоча б морально та не заважати і не цькувати їх. Та ні! Чиновникам хочеться бути однією ногою ближче до центрального керівництва, нагороджуючи один одного орденами та медалями, вдовбуючи в голову простим смертним, що вони і тільки вони є творчими геніями образотворчого мислення, не визнаючи окрім себе нікого. На початку 90-х, коли за вказівкою і під контролем  всім відомого органу, але ще не для всіх відомого головного режисера, узаконені патріоти, перевірені комуністичною партією ”митці”,  вірно слугували не тільки партії Леніна-Бланка, а відомим органам, дописуючи доноси-наклепи на своїх колег, шліфуючи свій образний та літературний стиль, в екстазі задихаючись марксистсько-ленінським словоблудством. Ці митці (орденоносці) по вказівці зверху натхненно, мов щурі на сало, полізли на трибуни, закликаючи люд перебудовчими гаслами до незалежності. А той ”парєнь” і інші з ним тим часом грабували Україну. Тепер ми багатьох знаємо з тих …………. По своїй сутності та природі це - боягузи, слабкодухі раби, люди без віри та  національності, які ще в часи своєї комсомольської юності були завербовані агентурою КДБісько-ЦРУшним-МОССАДським центром – це голови одного хребта. А декому було підсунуто вродливих україномовних дівчат, які за доплату до стипендії спритно та вправно закохали в себе талановитих комсомольців та митців, і поетів, видаючи з себе зацікавлених мистецтвом, історією, малярством, одночасно роблячи щоденні  записи про свої зустрічі з митцями, ніби для себе, однак і для органів. Тепер деякі з цих дівчат стали поважними панянками, одягнувши українські строї на зустрічах з молоддю розповідають, якими сміливими і вірними вони були для своїх чоловіків, - нині  поважних академіків, професорів. І сьогодні ці «герої, патріоти, академіки» вміло пристосовуються під одного, то під другого, третього чи четвертого царя, а їх вірним подругам компетентними органами дозволено відкривати благодійні фонди, фінансові кредитні спілки тощо, і справно, як у юності, ошукуючи своїх коханих, наївних, безхребетних ”геніїв”, обдурювати  

 довірливих українців.  Справжні патріоти-українці, герої  - їх ровесники, чий  прах дотліває в сирій, обкраденій, виснаженій землі. Тільки за роки незалежності пішли з життя від горілки, різних отруйно-психотропних засобів  сотні талановитих митців молодого покоління, котрі не дожили до півстоліття. Я свідомо не зупиняюсь на прізвищах та іменах, як героїв так і  їх антиподів, -– народ знає своїх справжніх героїв, так і  прислужників - українофобів, рабів-лакеїв, щоб не здалось комусь, що мої роздуми є суб’єктивною озлобленістю до конкретних осіб. Я знаю  сутність їхньої зрадницької природи. Шкода, що цього не хочуть знати та бачити узаконені українські патріоти. ”Прости їм, Господи, – вони не відають, що творять” – навіть тоді, коли жертвами їх дій стають їх власні нащадки…  Я не намагаюсь когось переконувати у своїй безгрішності, видаючи з себе святого -– ні! Я і мої батьки по - своєму спокутували свої гріхи. Сьогодні осібно несу карму за своїх дідів - прадідів. Але  я переконаний, що  своєю  позицією особисто спокутую гріхи своїх предків. Творчість  для мене є молитвою до Всевишнього... І пишу зараз  ці рядки не я, а моєю рукою водить Господь. А узаконеним героям здається, що я, трансформувавши поезії Шевченка на сьогодення, не є щирим і вимагаю від них чиновницьких нагород. Ці мої роздуми нехай будуть публічною заявою і спокутою, обіцянкою перед Господом: ніколи-ніколи мого прізвища не буде у списках претендентів на Шевченківську папаху. Соромно мені за себе, що я декілька років  був залучений до дійста глумування над іменем Великого Пророка Т. Шевченка.  Соромно, боляче за нас українців, що торгують не тільки правдою, видаючи себе суддею на істину, а й іменем великого Тараса Шевченка, дійсно одягнувши на нього папаху і кожуха. А наші завойовники – ідеологи, прикриваючись штампованими вишитими сорочками, видають з себе «праведників».

Ви бачите на братові шкуру, а не душу.

Роздаючи по тридцять срібників вірнопідданим ”митцям”, котрі, окрім кожуха і папахи в пророцтвах Шевченка не бачать нічого, продовжують милуватись етнографією, поверховістю, нагороджуючи самі себе за декоративний розпис горшків, за марксистсько-ленінське римування, за ”гопака”, а справжні творці, духовні воїни, патріоти не розмежовують творчість  від образу власного  життя, були і залишаються незатребуваними, не мають змоги реалізувати свій творчий потенціал на своїй рідній землі. Але, мабуть, так Богу потрібно. Те Всевидяче око бачить усе. І йому вирішувати.  «А ви, гопакуйте, нелюди юродиві». Продовжуйте глумитись над іменем Тараса,  над Україною. Рийте, шукайте, руйнуйте могилу нашого пророка. Видатний архітектор В. Кричевський проектував музей Т. Шевченка - як символ української оселі з зовнішнім і внутрішнім етнографічно - знаковим наповненням. Музей-хата бачився архітектору, як головний косомогонічний знак українства.

 

 

Тарас Шевченко, мріючи про переїзд на Батьківщину, виношував не тільки власний проект своєї оселі, а й проект майбутньої України. Не судилось. Більше десяти років тривали реставраційні відбудовчі роботи в роки незалежності, «удосконалюючи»  проект музею  правнуками поганими. Як вийшло, так вийшло = скажете. А можна сказати словами Тараса Шевченка: Відтворили холодний льох,  погріб-склеп, відгородивши  землю від неба товстим шаром бетону і граніту. Цим самим заблокували  зв’язок  “народжених та ненароджених” з Тарасом Шевченком, з його заповітами, його думами, помислами, і намірами музейників та відвідувачів, доторкнутись, доєднатись до безмежного руху енергії світла нашого пророка.  А ви, академіки, науковці, шевченкознавці, державники, митці, - мовчите?  Вам невтямки, що нас, етнічних українців, хтось намагається знищити, ізолюючи нашу душу від нашого генія. А ще, шановні державники  і  іже  з ними, запитую: Невже серед українців не знайшлось архітекторів рівня Василя Кричевського?  А ви правнуки погані..,  раби-підніжки, грязь Москви. Ви навіть у свого теперішнього опонента, у москаля, не хочете вчитись державницької політики. Ви віддали таку відповідальну справу мертвих, живих і ненароджених архітектору, заступнику голови єврейського товариства, галасливій бабі. Чому, задля якої мети і задля якого баришу?  Витрачено декілька сот мільйонів державних коштів для розбудови площадки аеродрому для приземлення один раз на рік президентського гелікоптера неподалік Тарасової гори. Скажете,  президент наказав?  Можливо..,  можливо і наказав,  але з чиєї ініціативи?  Як ви думаєте,  чи повідомили його нашіптувачі-радники свого часу про розриту могилу Тараса Шевченка і розбитий шлях,  який веде люд усього світу до праху нашого генія?  І чи сказали йому, що  та розбита дорога, яка ще залишилась з 50=х років була прокладена завдячуючи українцю Микиті Хрущову?  Якби все робилося по - державницькому, по правді, і президент був поставлений до відома, я впевнений, що в першу чергу був би прокладений сучасний та зручний шлях до Тарасової гори. А так, для чого це все: дорога і музей хохлам-гоям?  Нехай пиво п`ють під горою, їдять шашлики і тут же, під горою справляють нужду. Як ви думаєте,  для кого вигідне таке рішення? А президенти -  перший, другий, третій, четвертий, пятий і так далі, як маріонетки в руках архітекторів прихованої ідеології. Президенти, міністри приходять і відходять, а мистецтво і слово правди залишається завжди. Прислужники, лакеї, баришники будуть відкинуті історією в забуття. А Шевченко, справжні митці сучасності, художники, поети, їх твори будуть жити вічно. Наголошую, що тільки справжні... Але давайте поміркуємо хто сьогодні відзначається “міткою” нашого Генія, хто вони ці люди? Володіють вони генієм сміливості і зором духу Тараса Шевченка? Здатні сьогодні такі герої в увесь голос заявити про сонце правди? А чи знає їх український люд і чи є вони прихильниками настанов та заповітів нашого Пророка? Ні, і ні категоричне. Раби не здатні заперечити брехні. Ніхто з них не наважиться навіть подумати, тим більше, щоб  запротестувати супроти духовного  геноциду. Запитуємо, чому державники-депутати, які просидівши в Верховній Раді 5-6 місяців, отримують пенсію 15-20 тис. гривень, а він - митець-орденоносець, мічений державною нагородою, можливо, насправді залишивши по собі який-не-який духовний слід, але внутрішньо залишаючись рабом, покірно приймає тридцять срібників до своєї соціальної пенсії в 900 гривен, нужденно доживає свій вік двома-трьома парами штанів, взуття, шкарпеток і торбою накопиченого страху, поселяється на Байковому цвинтарі в півтора квадратних метрах бетонованої землі і тісноті пантеону гранітних образів. А поки що, ніби живі, духовно кастровані, але давно вже мертві вони продовжують служити, прогинаючись, боячись порушити своїм голосом спокій сп’янілого рабовласника, пишучи сльозливі поезії про рідну матір, про її мозолясті руки, про батька, який загинув на фронті, коли поет був ще зовсім малий. А в цей час його ідоли-державники, зайди-завойовники у нього з-під підніг і носа уже забирають материнську землю. Отака наша дійсність та правда. Ой, як нам треба голосу Тараса... Як треба сміливості, честі та гідності. В тій державі де   не шанують та не чують голосів її пророків немає сьогодення, немає й майбутнього. Книги справжніх митців не друкуються, фонди образотворчих музеїв не поповнюються новими творами. В такій державі не використовується творчий та інтелектуальний потенціал. Висновок: комусь така держава мабуть потрібна, як територія для матеріального тимчасового використання. Музеї, бібліотеки, наукові центри ледь жевріють за рахунок ентузіазму справжніх митців,науковців та музейників. Як приклад, - дах і стеля Національного образотворчого музею обвалились і протікають, твори в небезпеці. Така ж ситуація з народно-декоративно-прикладним музеєм на території Печерської Лаври. В цих та багатьох інших музеях не було капітальних ремонтів з часів радянського періоду. Тим часом на очах у нас виростають багатоповерхові заміські палаци, зариваються мільярдні кошти в землю. Палаци -склепи з високими бетонованими парканами слугують межею, створюючи непрохідний кордон, поміж народом і рабовласниками. Нарікаємо, що  до нас не їдуть та не хочуть відвідувати наші музеї іноземці, мовляв, не хочуть бачити нас в Європі, а насправді, наші керманичі  не хочуть ніякого союзу, оскільки капіталом вони й так уже давно пов’язані з фінансовими світовими корпораціями . Хіба що,  їдуть до нас в уже розрекламований на весь світ секс-тур, де можна в самому президентському кварталі  віддаватися втісі з молодими дівчатами, секс - рабинями, українками. Так що ж ми за народ такий і хто наші рабовласники, і яке їхнє справжнє імя? В чиїй і якій державі ми живемо?  Не дурімо самі себе – це не держава. Ніби маємо свою державницьку символіку: від грошової одиниці до державного прапора, навіть маємо свій Майдан Незалежності, а пройдіться і подивіться глибше. Якось на днях у підземеллі Незалежності я намагався знайти газетний кіоск для придбання україномовних газет Літературна Україна чи Слово просвіти, =  і не знайшов ні кіоску, ні газет. Зате натрапив аж на два сексшопи і масу знедолених, холодних, голодних жебраків - бомжів, обвішаних лахміттям та торбами.  І смішно, і слізно. Вкотре, споглядаючи телевізійні новини, дивимось сюжети нашого буття. Світові катаклізми: землетруси, смерчі, тайфуни, вода, метал, бетон, земля та людські тіла створюють одну єдину масу, нагадуючи нам про армагедон. Перемикаємо на інші канали та дивимось кадри фільмів жахів та трагедій, програмування на смерть і т.д.. Ніби - то оскароносні художні твори,  а насправді нас зомбують, програмують на самознищення світовими фінансовими корпораціями, керованими  ідеологічними центрами психологічних впливів. Людина з душею  ними  сьогодні виявляється незатребуваною. Їм потрібні  генно-модифіковані роботи.  А як же вічність, природа і людина в ній, чи здатні ми відроджуватись..?

Дивлячись у вікно спостерігаю: білий-білий світ, вулиці, нові дорогі «Лексуси», «Мерседеси» стоять бездіяльно. Все завмерло під білою ковдрою – під товстим шаром снігу. Нічого не рухається, все німо мовчить. За сучасним визначенням = коллапс. Люди, похмуро крізь снігові замети, пробираються до дверей крамниць – хочуть хліба, на мить забувши про телевізійні зрєліща і  сатанинські вакханалії.

Але моя уява малює справжні людські цінності життя.

Білий-білий світ... Природа, Бог чи ще хтось там нагорі на мить нас примушує замислитить: “Хто ми є в цьому світі?”  Споглядаючи цю снігову білизну, в моїй душі ворухнулась дитинна радість та цікавість пізнання світу більше та глибше. Я відчув подих чистоти та блаженства, народження та смерті... І  подумав: А що коли настане мить, такий час, коли сніги не припиняться?   І... потечуть води стежками та ярами, вулицями залізо-бетонних міст, очищуючи землю від людської скверни. Пройде ще якийсь час і впадуть промені Сонця на очищену, омиту Землю, і розкриється небо зорепадом людських душ, міжгалактичних подорожніх, і проростуть нові паростки засіяних небесних зерен, і знову розквітне земля різнолюддям, буйним цвітом різнолюддя, цвітом в небо та вічність. А що, якщо?..

 

 

В. Гарбуз