* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Про можливість християнської дискусії

17:49 01.01.2012

Про можливість християнської дискусії

Український Католицький університет  своєю публікацією на тему  українського різдвяного вертепу  напевно мав намір розпочати суспільну дискусію, яка охоплює широкий  пласт проблем української моральності і віри. Згодом полеміка продовжилась і на львівській  телепрограмі Остапа Дроздова «Прямим текстом». Це дуже добра ідея, зважаючи на те, що біблійне призначення богословів і  церковних служителів – проповідувати  Слово Боже людям, які  завжди недосконалі у вірі, тобто дискутувати з живими людьми і переконувати силою правди. Сучасним церковникам конче потрібно ставати особливими публічними людьми, щоб бути ефективними пастирями в наш складний, інформаційний час. Звичайної Служби Божої і звичних церковних заходів, включно із товариствами, вже недостатньо. Тут традиційна церква, якої ми повинні триматись завжди,  в дечому поступається сектантству, яке надає перевагу  живому проповідуванню в дискусії особи з особою і використовує сучасні засоби комунікації включно з мережею Інтернет. Добра християнська дискусія необхідна для суспільства, щоб воно могло пізнавати власні духовні вади і ставати кращим. Більш того – це єдиний спосіб  протистояти модерним загрозам глобалізації, спосіб творення сильного суспільства і сильної держави, здатної витримати натиск гіршого світу. Потреба в цьому тим більша, що політичні і моральні авторитети в Україні швидко втрачають людську довіру, лиш  церква залишається   незаперечним авторитетом. Однак, на мій погляд, починати цю справу варто дуже обережно  і  насамперед  встановити правила дискутування. Якщо пропонується тема , яку сприймають неоднозначно, богословам варто бути готовим  до неприємних антитез і навіть  до оцінки якості їхніх аргументів. Тут важливо ступити на сходинку нижче до людей, залишаючись все одно вище, щоб не зрівнятись з натовпом  за браком аргументів. На жаль  для початку дискусії достойники УКУ чомусь вибрали  не зовсім підхожу тему – ревізію українського традиційного вертепу з метою виховання толерантності і культивування моралі серед українців. Завершуючи дискусію в Остапа Дроздова, Мирослав Маринович   порадив замість персонажа Жида, спробувати посміятись саме над українськими ментальними вадами і в такий спосіб стати кращими. Власне з цього було б варто починати – створити на базі студентства УКУ такий вертеп, показати його на ці свята і послухати думку людей. А так, немає предмету дискусії, адже старий вертеп - це традиція, а з традицією дискутувати безглуздо, перепрошую. Предметом для дискусії є тільки стаття «У нашу хату знову увірветься вертепний Жид» за підписом о. Бориса Ґудзяка, о. Юрій Щурка, Мирослава Мариновича. На  телепрограмі Остапа Дроздова  серйозної дискусії чомусь не вийшло, переважно слово мали запрошені автори  теми. Це якесь свідчення того, що не богослови із зрозумілої причини явно несміливі в дискусії  з богословами, тому очікуваної громадської дискусії може не статись. Для того, щоб дискусія все-таки відбулася, спробую ризикнути  вступити в полеміку з поважними достойниками хоча б на грунті тексту опублікованої статті. Цитата перша: «Як нам ставитися до образу "Жида" в традиційних українських вертепах? Чи й далі бачимо ми в цьому образі справжній корінь наших соціальних, національних і політичних лих? Чи не підсміюється над нами Сатана, що ми забавляємося цим образом, у той час як у державі нашій гучні бенкети справляє нерозпізнане зло?... Але радість очікування цього свята щороку затьмарюється лихим передчуттям, що в час найвищої духовної кульмінації святого Різдва у нашу хату знову увірветься вертепний "Жид", – і насіння зла, що його вертепне дійство мало б виполоти, знову загніздиться в нашій душі». Якщо йти за логікою виполювання зла в будь-якому образі і подобі, то в українському вертепі його уособлює якраз не Жид, а юдейський цар Ірод. Вочевидь саме цей персонаж, який має історичне відношення до євреїв може бути  вилучений панами достойниками в знак найвищої толерантності і любові до ближнього. Адже Ірод для юдеїв аж ніяк не є персоніфікованим злом, а справедливим у своїх законах правителем. Можна поміняти його на іншу, історично віддалену персону-тирана, тільки не  на Сталіна і тим паче не на персону з сучасної української політики. Загалом це важке завдання, адже сучасне зло не тільки не персоніфіковане, воно все частіше виступає в личині доброчестя. Пошукавши в Інтернеті, можна знайти якогось  модерного злого голлівудського персонажа, але є великий сумнів у тому, що це сподобається українцям. Залишивши в спокої Ірода, повернемось до персони Жида. Не знаю, в якому вертепі він видається злом, але в тих вертепах, які  зустрічалися мені, Жид якраз і є тим персонажем, якого шукає замість Жида  Мирослав Маринович. Він дотепний витівник, який  висміює погані українські ментальні риси і  найголовнішу з них – лінивство  духу, яке окошилося саме такою державою, яку зараз маємо. Чи не Жид, кепкуючи, закликає  українців сісти, випити і поїсти, замість іти вперед і до кінця донести Божу звістку правди Нового завіту, тобто  висміює падіння багатьох  наших рідноплемінників у гріху споживацтва  і  схильності до швидкого розхолодження у  справах довершення справедливості і  ведення політики. А яке дотепне віншування Жида? Хіба можуть ображатися за це сучасні євреї , які мають почуття гумору і самі  є неперевершеними гумористами? Українці, які люблять телебачення, полюбили і  домінуючий там єврейський гумор. Пан Маринович зможе сам переконатися в неперевершеності єврейського гумору, повільно перемикаючи телеканали в довгу новорічну ніч. Вочевидь це подобається українцям, раз дивляться і не просять Остапа Вишню, Глазового чи якогось сучасного пересмішника, яких тьма бродить по корпоративах чи забавлявляють весілля. Будучи гранично толерантними до євреїв, мусимо таки визнати – вертепний персонаж Жид так довго виконував свою місію, що геть втратив приналежність до якогось етносу. Ми сприймаємо його як персонажа так само безпристрасно і нексенофобськи, як японці  акторів самурайського танцю. Жаль, що японці не пробують  модернізувати власний епос, а то було б навколо чого подискутувати, не вдаючись до харакірі (жарт). А якщо всерйоз, то якби не пан Маринович, ніхто б і надалі не звертав увагу на те, що персонажі вертепу Жид чи  юдейський цар Ірод  мають якийсь стосунок до сучасних євреїв, бо незрівнянно важливішою  персоною–чудом  зажди було Боже Сімейство. Нікому ж досі не спадало на думку шукати в  народній традиції, а тим паче у вертепі, якогось нетолерантного етнічного підтексту, адже це – Традиція, так забавлялися на Різдво наші предки!  Традиція не може до чогось поганого силувати, вона пройшла випробування століттями. Якщо нам, вихованим на вже новій європейській традиції, раптом щось видалось незручним чи негарним, можна  на Різдво мирно увімкнути телевізор, але  там завжди будуть показувати Гоголівський «Вечера на хуторе близ Диканьки», де  пошуковуване з метою викорінення  неперсоніфіковане Зло, зображене натурально , тобто із хвостом, ратицями і свинячим писком. Оце вже  новітня традиція українського теле-вертепу! Для критики українського безконечного теле-вертепу варто не жаліти часу і старань. Бажано отого рогатого персонажа  теж вилучити заодно з Жидом та Іродом, щоб не псували нам свята  спокусою  недружнього ставлення до євреїв і  заодно не персоніфікували Зло. Читаючи слово за словом  писання шановних авторів,  мимоволі зауважуєш особливо толерантне  побоювання  якимось чином  не образити єврейство некоректною  українською традицією і  навіть сучасною поведінкою українців. Це похвально. Проте як розуміти, приміром, таку цитату: «Але часом гротескна забава мала далеко не гумористичне продовження, коли по українських селах і містечках зграйки хлопчаків не раз гналися по вулиці за єврейським однолітком, скандуючи уже не барокове: "Жид! Жид!". Пізніші політичні наслідки такої "забави" ми, вибачте на слові, відхаркуємо й досі.» Хто ще живий і рот пам’яті з тих, хто був ще за Австрії нерозумним  і не дуже грамотним хлопчаком? То навіщо згадувати отаке зараз, пробуджуючи  неіснуюче зло? Адже ніхто зараз за євреями не ганяється і публічно не обзиває, тим не толерантним назвиськом, яке в часи наших предків  образою і не вважалось. І як розуміти пасаж, що ми за дитячі пустощі прадідів «відхаркуємо й досі»? Подібні натяки і недомовленості разом з нездоровим вишукуванням вини українців  перед  євреями  в час, коли у вільній Україні євреї  є шанованими і впливовими людьми,  змахує на  непотрібну нікому реанімацію давнього стереотипу, який не приносить у суспільство мир, але ненароком спровокувати міжнаціональну ворожнечу може. Набагато корисніше для миру і благодаті в Богом благословенній Україні  зовсім не акцентувати на якихось історичних недоречностях у стосунках українців з іншими етносами, адже українці тоді  теж були в ролі безправної меншини в імперіях. Однозначно не варто чіпати при цьому  народний епос, традицію і літературу, щоб не пішла пошесть  ревізії  всього пласту української культури , української історії, аж до викидання неподобних слів із текстів. Подібні речі, кажуть, вже подекуди у світі відбуваються, але в тому нема нічого доброго. Навіщо  акцентувати  на єврейському  корінні  християнської віри, приміром, цитатою: «Євреями в історичному бутті були не тільки міняйли, торговці та лихварі. Євреями були, зокрема, апостоли, члени найдавнішої християнської спільноти та майже всі автори Нового завіту (за винятком Луки). Єврейською була Пресвята Родина – Йосиф та Марія. Врешті-решт, по Своїй земній Матері євреєм був і Сам Ісус, Різдво Якого ми готуємось тепер зустрічати.»? Адже Ісус Христос  своїм «…не буде ні елліна, ні юдея»  дав нам зрозуміти, що духовно ми не повинні сприймати його галілеянином чи сином юдейки, а Спасителем, Сином Божим, який прийшов, щоб принести нам любов, яка виключає навіть натяк на те, що хтось во-Христі різний за походженням чи майновим станом. Охрестившись, ми всі  стаємо на дорогу древніх християн, які в катакомбах не питали один одного нічого про племінність, хоч більшість були юдеями. Якщо  ми будемо зараз провокувати  зайві дискусії про роль єврейства в українській вірі чи ставлення до євреїв у нашій традиції  та історії, ми можемо ненароком пробудити  оте неперсоніфіковане Зло, яке  самі ж збираємось виполювати із наших змучених  неспокійним життям душ. Надворі ХХІ,  інформаційний вік, в якому  не самовиполювання чогось в традиціях, а орієнтир  потрібен для сучасників,   які щоденно депресують від політики, і не захищені від потоку  шкідливої інформації світу. Краще подумаймо про себе, як нам, українцям, зберегти спокій душі і не пропасти  з лиця землі, а мати сильну державу і жити добре, вільно, ні перед ніким не вибачаючись за предків і  поважаючи  ближніх, як істинні християни!

М. Івано-Франківськ. 23.12.11р.                                         Володимир Ференц