* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Що таке інформаційний суверенітет?

04:27 15.06.2011

Що таке інформаційний суверенітет?

Намагання якнайшвидше перейняти всі  формальні правила так званого ліберального світу може  ускладнити і до того непростий  загальний кризовий стан суспільства. Поки  суспільство переймається  проблемами  простого виживання, розумники  починають  дискусії  про те, що найменш цікаве загалові  – про інформаційну безпеку та інформаційний суверенітет. Багатьом сучасним молодим і високоосвіченим дискутантам, зачарованим фетишем відкритості, свободи слова  і ліберального ідеалу , часом здаються зайвими деякі зараз важливі і декларовані Конституцією поняття  інформаційного захисту суспільства. Оголошуючи їх такими собі рудиментами минулого, які заважають нашому прогресові, вони закликають від них відмовитись, фактично нічого не пропонуючи  взамін. В цьому криється велика небезпека, адже Україну ще надто рано вважати  частиною ліберального світу  не тільки через  погану якість влади, нестабільність і корупцію політичної системи чи стану  свободи слова. Українське суспільство світоглядно та інформаційно  ще  не  пережило  мінімального терміну трансформації з  пострадянського стану до вільного. Цей процес відбувається  доволі повільно внаслідок протидії багатьох чинників, серед яких ключовою проблемою є доволі слабка здатність суспільства до інформаційного самозахисту. Про це маю намір подискутувати з Оксаною Нестеренко, автором статті «Чи сумісна свобода інформації з інформаційною безпекою?» «Право знати».

«Є всі підстави стверджувати, що контроль за інформацією є природою терміна „інформаційна безпека”, отже, суперечить концепції свободи інформації.»- стверджує пані Оксана і намагається довести несумісність цих термінів, з допомогою класичного визначення поняття безпеки ,- « Під безпекою слід розуміти такий стан, коли кому-небудь чи чому-небудь нічого не загрожує. А висловлюючи стурбованість з приводу інформаційної безпеки ми припускаємо, що певні інформаційні процеси можуть порушити стан безпеки… висловлюючи стурбованість з приводу інформаційної безпеки ми припускаємо, що певні інформаційні процеси можуть порушити стан безпеки». Такий формалізований підхід справді може привести до несподіваного і  неправильного висновку, ніби інформаційна безпека  обмежує свободу інформації. Саме цей казуїстичний прийом і використовують  творці технології інформаційної експансії  стосовно  не захищених  держав, якою є Україна. Закликають відмовитись від будь-яких термінів і  заходів стосовно інформаційної безпеки як від  застарілого минулого, яке заважає прогресові. При цьому пропонують повну  до непристойності інформаційну відкритість, не беручи до уваги  те, що суспільство в такому разі стає жертвою  зовнішніх інформаційних маніпуляцій і може  діяти проти власних інтересів, навіть не відаючи про наслідки. Навіть вбивча інформація не завжди сприймається людиною як небезпека. Тому інформаційною безпекою варто вважати стан особи і суспільства, при  якому зберігається здатність оцінки  інформації, забезпечення вільного вибору інформації з  інформаційного потоку та  наявність державного захисту від нав’язування такої публічно поширюваної інформації, яка  створює недопустимий  дискомфорт самобутнього життя особи та суспільства. Отже проблема не в застарілості поняття «інформаційна безпека», а в  його архаїчному і  принципово невірному, формалізованому тлумаченні. Ми маємо повну свободу телебачення, але на державному, громадському чи якомусь іншому телеканалі  держава  майже не  здійснює офіційного просвітництва із залученням фахівців на тему як розрізняти шкідливу інформацію і як  вберігати від неї власну психіку та психіку дітей. Держава  не повинна довільно обмежувати інформацію, але негайно попереджати про її шкідливість, демонструвати наслідки цієї шкоди вона зобов’язана за Конституцією.  Пані   Оксана  Нестеренко вважає: «…щоб попередити загрози, які, на переконання суб’єкта-захисника, може нести інформація, він повинен контролювати її потоки, зокрема встановлювати фільтри на шляху її потрапляння до об’єкта та відстежувати, яка інформація про об’єкт не повинна виходити назовні. Якщо йдеться про модель, у якій об’єкт безпеки і суб’єкт-захисник співпадають, тобто в ролі того, хто забез­печує безпеку виступає сам об’єкт, тоді справедливо говорити лише про контроль з боку суб’єкта за тим, яка інформація не повинна бути доступна стороннім. Однак, і в першому, і в другому випадку, ідеться про обмеження та контроль, а також передбачає закритість від зовнішнього світу». Насправді це не зовсім так, адже йдеться лише про  публічно поширювану інформацію і  не стосується громадян, які мають достатню кваліфікацію з пошуку інформації,  знаходять її  з інших джерел, закрити які  держава практично не може. Йдеться про мережу Інтернет та  міжособовий обмін  інформацією. Зрештою, повна інформаційна відкритість суспільства є абстракцією і  завжди обмежується нормами безпека та  нормами пристойності. Тим не менше, пані Оксана пропонує переглянути  норму ст. 17 Конституції України, згідно з якою інформаційна безпека України є найважливішою функцією держави та справою всього українського народу. Вона робить висновок: «…ця норма дійсно не має сенсу й не може слугувати керівництвом до дії або вважатися нормою чи принципом у відкритому суспільстві, а згода з цією нормою буде означати наше визнання, що Україна є закритим суспільством, тому відповідно вся інформація, котра потрапляє в Україну й виходить за її межі, має фільтруватися.»  До такого висновку можна дійти, якщо  вважати суспільство неспроможним мати єдині критерії оцінки інформації, а державу відокремленою і відчуженою від суспільства. В такому разі  інформаційну безпеку можна сприймати як обмеження інформації бо  держава і суспільство нездатне до сучасної захисної інформаційної діяльності. Наше суспільство і держава таки не демонструють ультра-модерного способу сприйняття інформації та інформаційної діяльності, адже ми це ще формуємо.  Приміром, в Конституції США може й не бути  запису, схожого на текст ч. 1 ст. 17 Конституції України, але  американське  суспільство   реально  виконує функцію інформаційної безпеки разом з державою. Дуже шкода, що нас не вчать як відрізняти  справжню інформацію від пропаганди, яка теж має право на свободу поширення, але з соціальним маркером, як це роблять з рекламою. Те, що  українські поширювачі і споживачі   інформації не завжди розуміють власну функцію інформаційної безпеки не свідчить про те, що необхідно  цю тему вилучати з Конституції, адже наш основний закон  зроблений нам «на виріст» і  чимало його статей ще треба реалізувати.   

Пані Оксана каже: «Ми стверджуємо, що орієнтація на інформаційну безпеку відкидає принцип вільного потоку інформації. Строго кажучи, презумпція свободи інформації – це головне надбання країн ліберальних демократій. А наголошуючи, що забезпечення інформаційної безпеки є однією із головних функцій держави та справою всього українського народу, ми одним реченням перекреслюємо не лише ст.ст. 15, 34 Конституції України, а й головну мету органічної Конституції – створення інституційних гарантій особистої свободи, обмеження уряду і підпорядкування посадовців вимогам закону»  Безумовно комусь хочеться вилучити з Конституції тезу про те, що забезпечення інформаційної безпеки є однією із головних функцій держави та справою всього українського народу. Задля цього всі логічні виверти і  видумування кумедного терміну «презумпція свободи інформації». Термін «ліберальна демократія» теж є  штучним. Демократія - влада народу в кожної нації є суверенною і  неповторною. Тому, здійснюючи суверенну владу народ і поставлена ним держава  найперше повинні вміти захищати власну ідентичність, захистити  власне життя від  руйнування вільним потоком  інформації. Захист дуже простий – треба знати  хто поширює і з якою вигодою для себе ту чи іншу інформацію, як вона може змінювати самобутність та ідентичність українського населення і як впливає на політиків. Старий принцип «кому вигідно?»  діє завжди , а відкрита і  розпізнана шкідлива інформація вже нікому не зашкодить  і стає предметом гумору. На жаль цієї головної функції  нашому суспільству і державі ще не вистачає. Не терміни „інформаційна безпека” ,  «інформаційний суверенітет» нам заважають, як думає пані Оксана. Ми  ще не  готові  бути гарантами власної інформаційної безпеки особисто і  в громадських інституціях, в органах самоврядування. Поки чимало з нас  залишаються жертвами   деструктивного  українського телебачення, хоч більшість телепрограм  дивитись не можна. Ми – звичайні інформаційні жертви. В такому стані нам не скоро допоможе держава,  будь то навіть держава  інформаційно захищена,  активна і діюча в правових рамках Конституції та Закону. Суспільство не може миттєво здобути такий стан громадянської інформаційної безпеки і такий інформаційний суверенітет, яким володіє  Америка чи Японія. Тому актуальними є не суперечки над   термінами,  а  елементарне інформаційне просвітництво нації. А поки ми ще не захищені, кожна  вільно поширювана інформація не повинна прийматись  на віру. 

 

  М. Івано-Франківськ. 14.06.11р.                           Володимир Ференц