Я не заглиблюватимусь у глибину віків, хоча і там є чимало темних, проклятих народом тіней. Для мене є знаковими дві постаті відносно недалекого минулого – Михайло Юзефович (17.06. 1802 — 21. 05.1889) та Валентин Маланчук (13.11.1928 — 25 04.1984). Їхню діяльність відділяє майже століття, та саме ці два суб»єкти української історії на довгі роки визначили її трагічний перебіг, багато в чому спричинили появу такого явища, як комплекс малоросійства. На них варто глянути уважніше.
Перший Юзефович – нащадок сполонізованого козацтва (його предкам за вірну службу польській короні даровано дворянство), став тим, чим в наш час був Табачник, опікувався освітою, наукою і культурою. Своєрідно. З одного боку займав поважну посаду голови комісії по дослідженню древніх актів, втирався у дружбу до всіх більш-менш знаних тоді українських діячів, з іншого все життя душив і наглядав за бідолашним Кулішем, який до кінця життя не міг здихатися тієї страшної опіки. Саме йому ми «завдячуємо» тому, що в руки царської охранки потрапили усі документи Києво-Мефодіївського братства, а також – рукописи Тараса Шевченка. Саме йому – Валуєвським циркуляром, це вже відомо достеменно, принаймні з джерел опублікованих Гарвардським університетом, вони в мене на руках, і я про писатиму в іншому, ширшому дослідженні. Він же жорстко наглядав за діяльністю створеної наприкінці 19 ст. Археологічної комісії, яка набула такого розмаху, що заповідалася перетворитися на справжню академію наук України. Вона була під його ж наглядом розгромлена. І з»явився під тиском Юзефовича Преславутий Емський указ, до якого він прямо доклав свою пещену руку. Великий Тарас писав про нього з огидою, не став з ним розмовляти і Микола Гоголь під час його останніх відвідин Києва. Прийшов на запрошення, вмостився, задивився у вікно, послухав і пішов не мовивши ні слова. Юзефович відзначався неабиякою писучістю, особливо у писанні доносів.
Як і його послідовник Євген Маланчук, принаймні є свідчення , що на нього одного йшов річний запас паперу Львіського обкому КПУ, де він працював секретарем по ідеології. Народився в м. Проскурів - нині Хмельницьк, в сім"ї службовця-партійця. Батько його був застрелений в лютому 1945 року боговиками УПА, під орудою «Хаби», в числі інших карателів енкаведистів. Цей факт майбутній гнобитель, кат української культури потім прямо використав для свого стрімкого кар»єрного зростання. Подвиги його на ниві нищення всього українського нелічені і неміряні. Та ви нічого нині не знайдете на наших сайтах, навіть в архівах. Хтось ретельно почистив сліди його згубної діяльності. У Львові – це перехід викладання в училищах, технікумах на російську мову. Переслідування письменників, Саме тоді вживання російської мови стало ознакою лояльності режиму. З»явилися кінотеатри «Орленки», «Октябри», «расчетные киги», «книги жалоб и предложений», «Дневники». У 1973 році з самох партії було виключено 37 тисяч її членів за неблогонадіійність. Його намагався усунути Шелест і таки домігся свого, та після його падіння ретивий писака засипав доносами Кремль, його помітили, повернули, і уже на посаді секретаря ЦК КПУ він отримав вільну руку для прямої атаки на все українське. Арешти, погроми, зупинка реконструкції Хортиці, нищення мистецьких шедеврів, і особливого розмаху – гоніння на Українську церкву – це кульмінація його діяльності. Але це на видноті. Є ще невидима мертва зона, його єзуїтськими стратегіями була обплутана вся Україна. Про це іншим разом. Скажу, що вони працюють досі. Наприкінці 70 співвідношення українських до російських книжкових видань становило 1 до 3, а що змінилося зараз? Принаймні на ринку. Щербицький його зумів усунути тільки тоді, коли його діяльність набула характеру паранойї, безумства, коли він заперечив навіть ленінські постулати і саму Конституцю про право націй на самовизначення, вважаючи їх помилковими
Дві постаті, які даленіють нібито в далині, але яким живучим виявився чортополох, ними насіяний. Яким кривавим…