Старий Новий рік 14 січня 1994 року Михайло Бойчишин зустрів у гарному настрої. Людина з напрочуд доброю вдачею, чим зазвичай користувалися підлеглі співробітники, на роботі уникав панібратства. Він намагався виглядати суворішим, ніж насправді був. Але надвечір тієї п’ятниці був особливим...
Як завжди, збираючись додому, зробив традиційний обхід усіма коридорами триповерхового офісу й зазирнув до інформаційного відділу “Рух-прес”: “Дмитре, у мене до вас справа, ходімо до мене”. І я пішов у кімнату, яка від понеділка наступного тижня того року й до останнього дня, допоки стояв цей дім на площі Перемоги, називалася, хто б там потім не був господарем, не кабінетом голови секретаріату Народного Руху України, а кабінетом Бойчишина.
У себе Михайло Бойчишин дістав з шафи пляшку, що було трохи несподівано для мого давнього знайомого, який, здається, ані краплі не вживав, і сказав, що хотів би, аби ті, хто залишився на цю пізню пору, відзначили важливу в його житті подію. І подія вартувала того. За кілька днів перед тим його, на той час депутата Львівської облради, висунули в народні депутати України. І ні деінде, а в 266-му окрузі. То був Шевченківський виборчий округ у Львові, звідки після перших демократичних виборів 1990 року у велику політику стартував Вячеслав Чорновіл.
Привітавши голову секретаріату, як керівник інформаційного відділу я пообіцяв, що подам для преси розгорнуте повідомлення. У стрічці “Рух-прес” я зверну окрему увагу на особливі обставини: Михайло Бойчишин — найближчий сподвижник і права рука Вячеслава Чорновола, керівник партійного виборчого штабу. Голова Руху довірив йому свій стовідсотково “прохідний” округ, бо сам як лідер загальнополітичної структури хоче (існував такий задум) обиратись у столиці й ставить за мету здійснити агітаційний тур усією країною. До того ж саме на голові секретаріату лежить відповідальність за матеріальне забезпечення всієї виборчої кампанії Руху.
На ту пору в Народному Рухові збиралися на роботі й вихідними, бо знали — працюємо заради великої ідеї.
У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. Нічого, все одно зайде, бо він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.
Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий потім стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали негайно викликати іншого охоронця, якого вони помітили раніше. Той якраз у мене в відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника, і той спокійно відчинив. А далі щосили закричав щось на кшталт: “На нас напад!”. Я з розбігу вдарив у двері ногою, й автозаскочка стала на своє місце. Одразу ж викликав міліцію.
Цей інцидент був більш ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.
Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив. Ані на роботі, ані в сім’ї...
Для Народного Руху настали чорні дні.
Планована Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавило лиш одне — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ так само заціпило.
В особі тодішнього свого голови Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму, яка в мою пам’ять вкарбувалася назавжди. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших в Україні генералів КҐБ заявив буквально таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація (у справі Михайла Бойчишина. — Авт.). Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І далі, нібито в Україні і світі ніхто цього не розчує, додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.
Напередодні парламентських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із близьких знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.
На початку пошуку серед домінуючих мусувалася кримінальна версія, пов’язана із зазіханням на кошти партії. Як колишній “зеківський генерал” з п’ятнадцятирічним таборовим стажем, Вячеслав Чорновіл вирішив негласно перевірити бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху мав особисті зустрічі з різними кримінальними “авторитетами”. Чорновіл наголошував, що звертається до них майже як до “своїх”, як зек до зеків: з’ясуйте, чи не якісь бездахові бандити скоїли викрадення? На відміну від міліції і спецслужб, “авторитетам” вистачило тижня, щоби на суворо конфіденційній “стрілці” клятвено запевнити “зеківського генерала” Вячеслава Чорновола в тому, що злочинний світ тут ні до чого. “Шукайте кінці серед своїх...” — була конкретна порада. Звичайно, що “авторитети” під займенником “своїх” мали на увазі “своїх” у легальній великій політиці.
Тим часом міліцейські слідчі трусили Рух з однією метою – якнайбільше дізнатися про фінансові джерела діяльності партії. До парламентських виборів залишалося зовсім обмаль часу. Рух судомило. Вячеславові Чорноволу та його іншому заступникові Олександру Лавриновичу влада призначила охорону, тому говорили між собою тільки про те, про що пишуть у газетах.
Через місяць після викрадення Михайла Бойчишина Рух висунув версію, яку “Рух-прес” розповсюдив для засобів масової інформації. За два дні до викрадення Михайло у присутності свідка (ім’я якого я не маю дозволу називати) під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, що має документи, які свідчать про серйозні фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова секретаріату Руху, лунали відомі “банкірські” імена — Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віце-прем’єра Костянтина Масика і тодішнього президента Леоніда Кравчука. З діалогу випливало, що всі вони пов’язані із справами, які у міжнародній юридичній практиці кваліфікуються як грандіозні фінансові афери. Наприкінці Михайло Бойчишин закликав співрозмовника до конкретних дій: “Перед виборами їх треба вивести на чисту воду. Ви — звідти, а ми — звідси”.
Була ще одна версія, яка мала також “зарубіжний” слід. Вона стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора. Втілення цієї ідеї позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь. Обговорення цього питання планувалося продовжити в Києві 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був саме Михайло Бойчишин. Після його викрадення, як стверджували білоруські партнери Руху, більшість документів проекту безслідно зникла...
Нарешті, третя версія. Злочинна акція з викраденням мала паралізувати діяльність Руху напередодні перших після відновлення державності України парламентських виборів. Враховуючи те, що за парламентськими майже впритул ішли президентські перегони, розправа з керівником центрального виборчого штабу найбільшої у країні опозиційної партії мала б залякати потенційних кандидатів від Руху. У підсумку Вячеслав Чорновіл, щоби зберегти Народний Рух України, відмовився 1994 року балотуватися в президенти України. А до влади у Верховній Раді на чотири роки прийшла комуносоціалістична кліка.
Про те, як шукали “свої” серед “своїх”, наприкінці 1994 року повідав тодішній генпрокурор Владислав Дацюк. Мовляв, міліція обстежила всі вокзали, всі потяги, були перекриті всі дороги, шпиги пронишпорили майже три тисячі порожніх київських будівель, було опитано тридцять тисяч громадян. “Але, на жаль, не кожен злочин розкривається. І не тому, що ми його не хочемо розкрити, а тому, що, ви розумієте, як кажуть, не всі розкриваються злочини. Тяжко...” — зітхнув на очах преси пан Дацюк.
Останніми роками Україна деградувала у досить специфічному напрямі. Михайла Бойчишина безслідно викрали якраз напередодні парламентських і президентських виборів 1994 року. У 2000-му від Георгія Гонгадзе залишилося саме тіло без голови. Тоді багато хто почав сподіватися на дострокові президентські вибори. За п’ять років після Михайла Бойчишина Вячеслава Чорновола було вбито ледь не публічно — і теж напередодні виборів президента…
Дмитро ПОНАМАЧУК
