Політичні розправи над моєю родиною відбуваються не вперше. Ще з 1998 року моя сім'я Китайгородських-Воронюків могла жити в Канаді чи Америці під політичним захистом Міжнародної організації «Репортери без кордонів». До сих пір не можу забути мамині настанови - ні в якому разі не дивитися в дверну шпарину та не гуляти в дворі. Тоді моїй матері (головному редактору газети «Буковинське віче» Вірі Китайгородській), одній із найопозиційніших журналістів погрожували фізичною розправою люди колишнього голови ОДА Теофіла Бауера за її розслідування з розкрадання та продажу буковинського лісу та розправ над незалежною пресою. Та мама з батьком твердо вирішили - ми нікуди не будемо мігрувати, адже це те саме, що втеча. Ми залишились з надією і вірою, що дочекаємося кращих часів.

І вони трохи були, а тепер ми знову повертаємося у 90-ті, та ТЕПЕР політичні розправи носять значно витонченіший характер. Прибрати людину - це одне, а от причинити їй біль, зробивши боляче дорогим та близьким, дискредитувавши добре ім'я її родини - це вже збочене задоволення нинішніх політичних маніяків. У нашій родині найбільш придатним для такого удару виявився мій батько - лікар (бо мама і я - журналісти, сестра - тільки студентка, бабусі і дідусь - давно на пенсії), завідувач хірургічним відділенням госпіталю інвалідів Вітчизняної війни Олександр Воронюк, лауреат премії Залозецького, хірург із 34-річним стажем... Провокація з батьком відбулася відразу на другий день після того, коли мама виступила в Українському народному домі з шаленою критикою закону про мови Ківалова- Колісніченка та критикою нині діючої влади та закликала переходити від оборони до наступу.

Далі пропоную почитати хід його затримання: до кабінету зайшли силовики, на мамин дзвінок, чому батько затримується на роботі, він встиг промовити, що в нього повен кабінет міліції. Мама відразу ж приїхала до нього на роботу. Двері в кабінет були зачинені, під ними стояли співробітники госпіталю, які благали відчинити двері, проте їх ніхто не чув, навіть затримували чергового лікаря, який прийшов за необхідними ліками. За годину мамі із журналістським посвідченням таки вдалося зайти до кабінету. Перевернувши з ніг на голову кабінет, у батька нічого підозрілого так і не знайшли, проте вилучили телефон і мамину зарплатну картку. Батьку повідомили, що його забирають до прокуратури Першотравневого району. Мама поїхала за ними, та автомобілі зупинились посеред дороги, ніхто не зрушив доти, доки одному з оперів хтось не подзвонив. Той після дзвінка розвернув авто і наказав повертатись до госпіталю. З ДРУГОГО обшуку за шафою знайшли 2 купюри по 50 євро, яких при першому обшуку там не було... Батька забрали в тимчасовий слідчий ізолятор, де він і досі перебуває... Вже дві доби до нас додому приходять десятки людей - колег-журналістів, друзів, батькових пацієнтів. Добрих людей таки ще багато. І я знаю тільки одне - правда переможе. П'ять років тому я задумала день вишиванки, і він досяг колосальних масштабів, Чернівці за кількістю людей у вишитих сорочках ввійшли до Книги рекордів Гіннеса. Буковинці, українці вже ковтнули трохи свободи, вже відчули свою генетично-культурну силу і нізащо не маємо права її віддати на поталу. Моя родина від цих цінностей ніколи не відмовиться, нехай нас хоч на Соловки висилають.

Дорогі буковинці, ось мій емейл - lesiavoroniuk@gmail.com - пишіть, хто знає мого батька, я йому передам всі ваші листи, йому зараз дуже потрібна ваша підтримка!!!! Він людина високої честі, лікар, якому колишні пацієнти дзвонять ще по 5-10 років, щоб привітати з Днем медика, тому все, що на разі відбувається, він переживає неймовірно боляче!.. Прошу у вас підтримки, прошу підтримки у Господа.

 Леся Воронюк-Волошина, донька Олександра Воронюка, журналістка, авторка та ініціатор Дня вишиванки та фестивалю українського кіно "Кіноетніка".