* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДОРОГА ДО РИМУ

00:58 28.10.2011

ДОРОГА ДО РИМУ

З 13 по 21 жовтня громада греко-католиків з київських церков на чолі з парохом Церкви Св. Миколая, що на Аскольдовій Могилі о.Ігорем Онишкевичем, перебувала на прощі до Риму. Серед 45 прочан основну більшість становили мешканці Києва, а також Львова,  Тернополя та Житомира.

У самому Римі ми фактично перебували всього півтора дні, а решта часу – це була дорога до нього. Ми відбули святі літургії з місцевими греко-католицькими священниками та о. Ігорем в містах Європи:  Брно (Чехія), Відні (Австрія), Римі (Італія) і Празі (Чехія). Протягом всієї дороги, а це 5 ночей та декілька днів уривками в автобусі, ми мали щодня Утреню, Вечірню, Літургію годин, Божественну Літургію, і молитву на вервичці  за участю о. Ігоря і наших парафіянок Дмитровської Руслани (учасниці церковного хору Церкви Св. Миколая, що на Аскольдовій могилі ) та Ірини Журило (з тієї ж парафії), яка допомагала нам молитися на вервичці. Вервички о. Ігор всім подарував перед поїздкою. А також ми  мали з собою   значки із зображенням Папи Римського Івана Павла II біля Церкви на Аскольдовій могилі під час його туру Україною у 2001році. Парохам, з якими ми проводили Святі Літургії у Європі, також було подаровано ці відзнаки.

Сиджу біля комп’ютера,  пишу статтю про поїздку і не вірю, що ми це зробили, ми побували в Римі на прощі! Не просто на прогулянці в Римі – столиці Італії, а в Римі – праматері всієї світової історії і культури, де суміш трагедії і торжества нашої історії і окремої людської натури видно неозброєним оком. Бо від свого заснування у 753 р. до н. е. і до наших днів Рим об’єднав і донині показує людству величезну  красу і разом з тим потворність людської  душі. Її велич і ницість. Адже величні костели, церкви та Базиліки Риму демонструють нам безсмертні творіння натхненних Богом людей, великих Мікеланджело і Рафаеля,  найвеличніших архітекторів Браманте і Берніні,  подвиги відомих всьому світові та нікому невідомих святих мучеників-християн, які пізнали християнство саме в «язичницькому» Римі. І тут, на підмостках величного і проклятого Колізею, загинули страшною, мученицькою смертю.

Але, здається, я захопилася філософією, бо, власне, Рим дуже сприяє цьому заняттю, а наше завдання описати всю цю переповнену  переживаннями  і захопленнями та відчуттями справжнього катарсису прощу, або «Дорогу до Риму»!

Так от, хочу сказати по-перше, що своєю поїздкою я завдячую, насамперед, своєму сину Тарасу, який навчається у третьому класі  однієї з Київських гімназій і є хрещеником о. Ігоря Онишкевича.  Коли в церкві на Аскольдовій могилі Тарас почув про прощу до Риму разом з о. Ігорем, він просто таки впросив тата, адже це було під час навчання, щоб ми поїхали. Я дуже хвилювалася, адже з маленькою дитиною 5 днів ночувати в автобусі, їсти в дорозі і т.д. це досить таки складно. Та, на моє величезне здивування, після перших годин вранішніх, обідніх і вечірніх молитов, а також молитви на вервичці, заспокоїлася не лише я. Але й мій Тарас, з його моторністю і непередбачуваністю, майже не додавав мені ніяких особливих клопотів. Він молився, читав, малював і спостерігав за світовими дорогами весь шлях до Риму і назад. А паломники, як могли допомагали мені з Тарасом: чи то підгодовували, чи навчали, як художник Леонід Гопанчук, якого Тарас назвав не просто Леонідом, а «Леонідом – королем спартанців», бо він і справді чимось його нагадував, чи то мужнім обличчям, чи аскетичним типом життя.

Адже в дорозі всі люди розкриваються, як ніколи, і ти бачиш справжню суть людини, як на долоні. А оскільки в паломництві я брала участь вперше,  скажу, що паломники, чи християни, основна більшість яких була в автобусі, то народ особливий – справді милосердний, довготерпеливий, щирий і незлобивий. Їм говорять, що часу на їжу немає протягом дня чи двох і вони сумирно погоджуються, бо у Римі часу і справді не було. Півтора дні для Риму – це НІЧОГО! Але ми примудрилися побачити і новий, і старий Рим, і Ватикан, і навіть, відслужити Божественну недільну Літургію разом з греко-католицьким єпископом Іринеєм Біликом у Базиліці Санта Марія Маджоре, що означає» Великий Собор во ім’я Божої Матері». А мій син Тарас нарешті зголоднів, чого в Києві ніколи не було. Лише в Римі він відчув, що таке справжній голод! І це також дуже повчально. Зрештою, він навчився мовчати і терпеливо чекав аж до пізньої ночі, заки ми набігаємось Римом і його нарешті чимось погодують. Ми жартували, що Тарас навчився жити Божим Духом, а може це і справді так було? Адже Рим – це справжнє чудо світу!

Тому з попутчиками нам дуже повезло, ми багато чого почули нового, багато чому навчилися і зрозуміли. Це був час народження істин чи переосмислення буття. От і знову зловила себе на філософії, а треба було б по суті.

Перше місто, в якому ми зупинилися на цілий день і ночівлю в готелі, було чеське місто Брно, де нас зустрів місцевий греко-католицький священник о.Василь і старійшина церковної громади п.Ярослава. Насамперед, після поселення в готель, ми поїхали до Церкви м. Брно, чи вірніше Костелу Марії Магдалини, бо своєї Церкви греко-католики там поки що не мають – вона на довготривалому і дуже дорогому ремонті(100-150 тис дол), який місцева громада наразі виплатити не може.

Оскільки більше дітей такого віку з нами не було, мого Тараса попросили допомагати священникові на Св. Літургії, яку ми відправили у цьому костелі з о. Ігорем та о. Василем. Така діяльність була для Тараса вперше, але все пройшло чудово і радості та щастю  мого сина  не було меж. Оце так проща!

Костел святої Марії Магдалини у Брно дуже гарний, але найбільше вразила нас одна скульптура, копія знаменитої скульптури Мікеланджело «Пьєта», яка стоїть у Соборі Святого Петра у Ватикані і зображає розп’ятого Христа на колінах у Діви Марії. На обличчі скульптури Діви Марії в костелі ми помітили сльози, які, як нам здавалося, справді текли по обличчю. Ми повідомили про це о. Василя та місцеву прихожанку п. Ярославу, і вона пообіцяла, що з’ясує, що це було і чи було воно раніше, бо ніхто про це не знав!

Нарешті ми у Відні! Такої краси я ніколи не бачила. Хоча мій син стверджував, що у Відні, як у Львові, і не треба так сильно захоплюватись чужим, а краще більше цінувати своє! І справді, вузькі вулички Відня та його готичний стиль дуже нагадували Львів, але яке там все доглянуте, відреставроване, вилизане і вичищене! Нам, на жаль, з нашим чудовим Львовом, до цього далеко. Тому і туристів у Відні непочатий край, чому сприяють і ціни  у крамницях, які навіть у перерахунку на гривні, набагато менші, ніж у рідному Києві.

У Відні все величне! Відень – давня  столиця імперій у якій перемішалися різні культури, політичні та етнічні смаки. Тут присутній як готичний, так і бароковий стилі, і дивує те, в якому чудовому стані пам’ятки архітектури ХІІ – ХІІІ століть.

Проте, Кафедральний костел Святого Степана (Stefansdom) – це щось надзвичайної краси! Костел відбудували заново в романському стилі після пожежі 1258  року і тепер його постійно реставрують. Коли б ви не відвідали Відень, завжди застанете якусь частину костелу у риштуваннях.  Хто-хто, а австрійці вміють берегти свої історичні цінності. Приміщення костелу постійно добудовувались майже не всіма австрійськими герцогами і римськими патриціями. Адже Відень до 1806 року був столицею так званої «Священної Римської імперії» і це сприяло його економічному і культурному розвитку.

У Відні ми також мали Божественну Літургію у Церкві Св.Великомучениці Варвари, яка належить греко-католицькій громаді Відня і всієї Австрії. Церкву збудували в 1652 році, а з 1775 року самодержці Австрії Марія Терезія та цісар Йосиф II передали цей храм для служіння як обитель для навчання молоді греко-католицької парафії, про що свідчить пам’ятна таблиця на фасаді цієї церкви.

Саме тоді, при поділі Польщі, Галичина відійшла до Австрії, і віддаючи австрійцям належне, треба сказати, що вони намагалися підняти і церкву нашу, і суспільство з великої руїни після правління Польщі і виховати наше духовенство на добрих духовно-культурних засадах.

Отже, в Церкві Святої Великомучениці Варвари наш о.Ігор Онишкевич та місцевий священник о.Любомир Дудка, що родом з Городенки Івано-Франківської області за допомоги маленького паломника Тараса Хмари та чудових наших хористок Руслани Дмитровської, Ірини Журило та Людмили Лісобей відправили Службу Божу. Після чого підійшов парох цієї церкви Тарас Шагало, що родом з м. Трускавець Львівської області, щоб привітати нашу громаду і розповісти нам про життя віденських греко-католиків.

Отже, від 1964 року ця парохіальна церква відповідає за всіх греко-католиків Австрії різних національностей. Українців у Австрії небагато, десь біля трьох тисяч, бо тут складно отримати роботу. Тому в основному громаду складають тимчасові заробітчани, працівники міжнародних організацій та студенти.

Зараз при парохії існує культурно-освітній центр ім. Івана Франка, де навчаються діти в Суботній українській школі, культурницьке товариство ім. Чубинського та  Товариство української молоді.

У церкві є саркофаг, у якому  довгий час знаходилися мощі українського Святого Йосафата, які знайшла австрійська армія під час Першої світової війни, а наш митрополит Андрей Шептицький помістив їх у Церкві Св. Велокомучениці Варвари у Відні. Тепер ці мощі знаходяться в Римі в Базиліці Св. Петра.

Митрополит Андрей любив цю церкву, він часто правив у ній, адже часто бував у Відні, бо був депутатом Австрійського парламенту.

Біля церкви нині стоїть пам’ятник нашому великому письменнику Івану Франку, який поставило у 2005 році Австрійсько-українське товариство. Близько сорока років у цій великій церкві існував Барбареум, чи Центральний греко-католицький Духовний семінар Австро-Угорської монархії, який мав величезне значення і був духовним осередком цілого покоління священників з усіх наших греко-католицьких епархій. За 40 років його існування з нього вийшли 6 єпископів і десятки докторів богослов’я та професорів.

Багато було зроблено парохами  цієї церкви для України і українського народу. Воістину є за що нам, українцям,  шанувати Австрію та її цісарів, що 146 років керували Галичиною.

Величезне враження справив на всіх наших паломників Відень, але далі буде РИМ (всі три букви назви якого я пишу навмисне з великої літери, бо важко передати словами ті відчуття в душі, які він залишив).

Наступного дня ми прибули до Риму. Спочатку ми побачили досить брудні околитці міста, і навіть пробували обурюватись цим явищем. Але коли на міському метро ми потрапили до центру і побачили ці величні пам’ятники, площі, фортеці, замки, фонтани і Капітолій, а потім костели,  церкви, Базиліки, Пантеон і сам Ватикан, а ще цілі квартали стародавніх розкопок і Колізей, то говорити вже ніхто не міг – всім просто перехопило подих і забило памороки від якогось переповнюючого відчуття величі людської історії і сили Божого Духу, яким переповнене повітря римських релігійних святинь.

Тут, на римській землі, саме повітря самие дихає історією і все говорить нам про дві сторони людського існування, темну і світлу, про два лики людсьої натури, Божественний та інший, породжений Мефістофелем і спотворений ворогом роду людського.

Такого скупчення історичних подій на сантиметр землі, як у Римі, немає ніде у світі. Рим, на мою думку, – це сучасне  чудо світу, бо ж  це і столиця античного світу і столиця християнства.  Воістину: «Всі дороги ведуть до Риму», до «caput mundi» («столиці світу»).

А ще, на превелике щастя і старання організатора нашої паломницької групи Зоряни Коваль-Шеховської, у Римі в нас був неперевершений екскурсовод Андрій Пеленський, родом з Івано-Франківської області. Він  зумів подати нам історію Риму через призму християнсько-філософського світобачення. Такого я не чула ніколи і ніде, маючи при цьому дві вищі освіти і читаючи немало історичних книг. І це повторювали виключно всі паломники.

Як ми вже розповідали, в Римі ми мали Божественну Літургію в Базиліці Санта Марія Маджоре, що означає « Великий собор во ім’я Божої Матері»

Це була недільна служба Божа і тому, окрім нас, там було багато українців, які працюють у Римі. Ми дивилися одні на одних і плакали від переповнення почуттів, від чудових релігійних пісень рідною мовою, від того, що так багато хотілося сказати і так багато почути, а часу не було…

Ми хотіли сказати їм, нашим братам і сестрам, що всіма світами заробляють на хліб насущний, що Бог добрий, і колись наші діти і правнуки будуть працювати лише на Україні і тільки для неї.

Як ми всі гарно співали рідною мовою і яку любов відчували один до одного і до цієї чудової, чужої, але вже такої рідної нам римської землі.

У цьому Соборі  були осв’ячені наші вервички та релігійні предмети і ми отримали благословення  та маленьку іконку Святої Діви від єпископа Іринея Білика.

Як розповів нам епископ, цей Собор було побудовано папою Ліберієм на місці, де після появи Пречистої Діви Марії серед літа з неба пішов сніг. На фасаді собору є лоджія (робота архітектора Фуга), над якою є мозаїки ХІІ ст., що відображають це чудо.

У Базиліці знаходиться  образ Пречистої Діви Марії, яка, за оповідями, врятував Рим від чуми, а також частини дерев’яних хрестів, на яких були розіп’яті Ісус Христос та апостол Петро.

У Римі ми ходили стежками перших апостолів Петра і Павла,молилися в Соборі, де покояться їхні голови,  торкалися до сходів, якими ступав Ісус, йдучи на суд до Пилата. Ці автентичні сходи, рівно 28 сходинок, були привезені до Риму  з Єрусалима святою Єленою, матір’ю імператора Константина.

Відстоявши довжелезну чергу до Ватикану, ми нарешті потрапили в серце нашої паломницької подорожі – в єдину, справді християнську  державу світу, яка  намагаєтьтся  жити за Божими законами.

Саме тут знаходиться велична Базиліка – Собор    Святого Петра, де і похоронено цього великого Апостола і Святого. В 324 році  перший християнський імператор  Константин поставив її во ім’я  Святого Апостола  Петра.

Саме звідси, з Лоджії Благословення, Папа Римський звертається до багаточисельних віруючих, які щорічно збираються на площі Св. Петра з благословенням « Urbi et Orbi» - « Місту і Світові».

Саме тут вмонтовано – Священні ворота, які раз у 25 років відкриває сам папа   в ювілейний рік, після спеціального ритуалу та трьох, символічних ударів молота!

Внутрішню красу цього Собору годі описати, досить сказати, що її творили знамениті  архітектори Росселіно, Браманте, Берніні,  великі маестро   Рафаєль та Мікеланджело.

І тут, у цьому Соборі, ми мали нарешті три! години часу для  молитви  та осмислення цієї величної краси. І ми молилися:  за себе, за своїх рідних і близьких, за нашу дорогу Україну.

А потім була дорога додому.  І нам було так легко і радісно, ми всі були такі рідні і дорогі один одному, що хотілося всіх обійняти і притулити до серця, кожному сказати добре слово і плакати, і сміятися  від радості  і світла, що переповнювали наші серця!

А поверталися ми  додому  через золоту  Прагу, де мали Божественну Літургію в греко-католицькому  костелі св.Климента, що побудований протягом 18-19 ст. в стилі  чеського барокко.

В цьому прекрасному, «Золотому місті», «Східному Парижі», як  ще його часто називають, ми відпочивали цілий день і цілий день умиротворено милувалися красою, сотвореною Богом і людьми.

А 21 жовтня ми повернулися до рідного Києва і тепер  завжди будемо згадувати нашу спільну Прощу, спільну «Дорогу до РИМУ».

Будемо дякувати один одному за гарне товариство,  нашому пароху отцю Ігору Онишкевичу за духовну підтримку, за те, що все у нас з Божою допомогою так добре і щасливо складалося.  Нашим водіям Сашкові і Андрію за те, що темними ночами возили нас дорогами Європи і цілими та здорорвими привезли до дому, а нашому  неперевершеному організатору Зоряні Коваль-Шеховській за все, що побачили і зрозуміли протягом довгих-предовгих, наче ціле життя, восьми днів нашої  «Прощі до РИМУ».

Прочани Роксоляна і Тарас  Хмари, для «Оранти»

РИМСЬКИЙ ПОГЛЯД НА ПРОЩУ КИЯН:
http://www.canonic.org.ua/component/content/article/1/421.html#.TqhuH1W6qyI.email