Є такі люди, які після кожної якоїсь угоди з Росією бігають туди-сюди, надоїдають запитаннями і , не дослухавши, повторюють мантру : «Всьо пропало!!!». Так було після відомих Харківських угод. Мене ж найбільше засмутила в тій ситуації не угода, а поведінка нашої парламентської опозиції, яка до блокування туалетів і щитової підготувалась набагато краще. Було очевидно, що російський флот із Севастополя не піде і несподіванкою був лише спосіб формального визнання Україною неспроможності змусити його покинути насиджене місце. Надто багато ознак свідчило про те, що попросити флот можна, але реально немає сили його звідти «викурити». Росіяни не звикли поступатись, якщо не відчувають перед собою силу. Зважаючи на газову залежність , повзучу інформаційно-гуманітарну окупацію і потужне проросійське лобі в державі та ще й явно слабшу армію, Україна не має і ще довго не матиме аргументів, щоб змусити Росію виконувати домовленості. На відміну від Росії Україна не має аналогічної підтримки Європи і клубу сильних держав світу. Тому після кожного вимушеного кроку влади, а вони будуть, поки держава слабка, варто не бігати в розпачі і клясти регіоналів, хоч вони того варті. Розпач і визнання влади окупаційною чи ворожою українську владу може комусь полегшить натяг напружених нервів, але це не та реакція, яку може дозволити собі думаюча людина. Ми мусимо бути готовими до зверхнього ставлення Європи чи Росії. Жодна угода з Європою і тим паче з Росією не буде рівноправною. Навіть тоді, коли формально українські інтереси будуть збережені, ми багатьма можливостями не зможемо скористатися аналогічно сильнішій стороні. Отже найкращим способом захиститись від експансії Росії чи уникнути фінансового вихолощення глобальними корпораціями є праця розумної і активної частини суспільства не на політиків, а на зростання сили держави. В цій справі не є нам союзником, порадником чи помічником жодна держава світу, жоден так званий міжнародний фонд чи організація і навіть наша діаспора. До речі, останні події довели, що діаспора не може мати незалежної думки стосовно України, вона неодмінно попадає під вплив позиції того середовища, де перебуває, мимоволі є носієм і провідником держави осідку. Сподіватись на підтримку діаспори в наших внутрішніх справах – небезпечна ілюзія наша й доброзичливців з діаспори. Це ми повинні допомагати діаспорі, але провідником наших інтересом в світі вона стане лише тоді, коли ми в Україні робитимемо конкретні речі за зрозумілим планом творення сильної держави. І, що важливо, не воюватимемо тупо з власною державою, не намагаючись змінити її на краще і поставити на чолі все кращих людей. Політики будуть завжди закликати нас на війну з власною владою, адже так найлегше стати владою самому. Проте для нації, простих громадян будь-яка тупа війна з владою завжди несе програш і втрати. Тупа війна із «злочинною владою» просто випускає пару народного невдоволення і полегшує ненависній владі власне збереження без змін. За всі ігри наверху і трагедії в суспільстві завжди розплачується пересічний громадянин. Хоч частина громадян мусить реагувати розумно і свою позицію пояснювати іншим. Чому Європа скористалась зручним моментом і під шумок скандалу навколо суду над Юлією Тимошенко фактично відмовила Україні? Дехто переконує нас, що вперте вигадування євро чиновниками різних відмовок свідчить слабку українську позицію і поганий стан демократії. Насправді за політичними мотиваціями і претензіями до України ретельно ховається головна причина – економічна. Сучасна Європа в глибокій економічній кризі, яка загострилась внаслідок передчасного запровадження єдиної валюти і кооперації фінансових структур. Безумовно Україна лякає європейські держави, адже ми найбільш експортно орієнтована держава. Експорт становить майже половину товарного потенціалу і це ненормально, становить головну перешкоду у співпраці із заходом, атрофує внутрішній ринок і робить непотрібним середнього виробника, замкнутого на потреби населення. Надмірний експорт ресурсів і сировини – це той наркотик, від якого добровільно не відмовляться наші олігархи, які за будь-якої кризової погоди щорічно подвоюють статки. Проте колись відбудеться неминучий провал такої нерозумної економіки, після чого настане кінець політичній системі олігархії. Деякі аналітики прогнозують різке падіння цін на український метал і якщо це станеться, може початись криза експортно орієнтованої економіки. Звісно, це погана новина для трудящих сходу, які можуть виявитись зайвими. Проте двадцять років історії держави іншим, мирним і науково обґрунтованим способом переконати владних політиків у помилковості економічної моделі не змогли. Реформ немає, бо не пенсійна і податкова реформа є реформами. Україні потрібна економіка, головно замкнута на внутрішній ринок,бо тільки внутрішній ринок зможе годувати власного виробника і народжувати вередній клас. Експорт мусить бути високотехнологічним і в тому обсязі, який дозволяють собі успішні держави світу. Зовнішній інвестор не повинен бути головною надією, тоді він нам не друг, а визискувач. Головним інвестором мусить бути заможний громадянин, який зможе фінансувати і контролювати своїх політиків, свою культуру, свої громадські організації, без яких демократія неможлива. Тому не варто страждати завчасно- Україна мусить набути свій болючий, але конче потрібний досвід будування господарства. Зміниться під тиском світових конкурентів економіка, поступово прийде до норми політична система влада. Немає сил зробити навпаки.
М. Івано-Франківськ . 26.10.11р. Володимир Ференц
