* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Що втрачає Галичина?

20:36 22.10.2011

Що втрачає Галичина?

Зараз модно говорити про шанс чи особливу місію Галичини. Нікого ці розмови не гріють, але у міжвиборчий час є чим заповнити вакуум політичної, себто владозмагальної думки. Інколи скидається на те, що болюча політизація  і є головною місією чи важким  хрестом сучасної Галичини. Галичани не встигають скористатись виключно для себе тими невеликими проміжками часу , що випадають між виборами і гострими переживаннями за незалежність, українськість десь там далеко, в Києві. Політика в нашому розумінні твориться у столиці і в телевізорі, на шоу Савіка Шустера. Дуже гостро ми відчуваємо дефіцит дії, адже на українську політику ми, галичани,  кардинально не впливаємо. Тут наші місцеві  партійці будуть заперечувати, що це не так, що вплив Галичини на українську демократію важко переоцінити і обізвуть мене останнім дурнем. Вони праві, так треба казати, щоб наша самоповага не пропала, але ж…Сам факт того, що ми живемо у відносно вільних умовах української етнічної, мовної, релігійної  та ділової самобутності до чогось такого великого зобов’язує, що й  осягнути важко. Проте болюче і гостре передчуття втрати цього ще «тепличного» стану  українськості вже закрадається в душі галичан, коли вони вмикають увечері телевізор, слухають гебельсівські  промови агітаторів «Руского міра», безсило спостерігають за швидкою  «купувацією» російкомовною братвою карпатських місцин. Ні, західняки виживуть і при цих, і при інших, як виживали при австріяках і Польщі, але ж…Якось болить душа, коли гуцульські троїсті музики за долар силкуються грати комусь «Мурку» на заказ.  Душу верне від вивісок наших бізнесових і торгових  приміщень. От ми і доходимо до моменту, коли вже не треба винуватити когось, а треба тримати гонір, галицьку марку, берегти свій колорит. Не продавати за долар все оптом тим, які не терплять українського на свободі, а хочуть лише як екзотику  туризму. Надто переживаючи про українську Україну, зросійщений Київ, зросійщений схід і південь, вважаємо, що своє ще наверстаємо. Отак ми просто марнуємо час, адже наше бажання допомогти Україні неконкретно так само неконкретно нікого не гріє, зате наші противники тут же роблять з наших побажань політичну пропаганду і  цілком серйозно звинувачують галичан в «насильницькій» українізації  тих, кого і Америка не може американізувати. Загляньте в Інтернет, і ви переконаєтесь в тому, що сховатись з власною , чудом збереженою самобутністю на Острові Галичина  нам не вдасться. Інформаційний потік з часом  зробить всіх  однаково обманутими, зрадженими і розчарованими, тому легко маніпульованими  зі сторони. З часом  і до нас дійде, що дбаючи виключно про розквіт Галичини, галицькі патріоти зроблять для себе і для України набагато більше, ніж писанням гострих, непомічних  заяв  політикам, які не хочуть українською читати. Розвиток самобутності  і  зростання якості життя тут, в Галичині, має  стократ  більше значення, ніж полеміка з «москалями» і  допомога  зросійщеним українцям Сходу. Агітує не ідея, а факт її присутності в житті людей. Памятаю, як на виборах  спостерігачі з Донецька потроху  «мякли» і  починали говорити з нами однаково про прості речі. Агітували їх чомусь не наші бесіди, а  гарні, ошатні галицькі садиби, які мешканцям притериконних  убогих селищ видавались казкою. Якби Галичина якось зуміла стати для  пострадянської великої України якимось таким дивом на взірець Гонконгу для китайців, нам  би заздрила решта українців, а для українців заздрість –це велика сила. Ця сила рідко застосовується  в позитиві, але вона безвідмовна і тільки так можна пропагувати український спосіб життя. Якщо ми не будуємо український позитив в комплексі, він не працює. Тому багаті торгові точки та офіси  з дурними, неукраїнськими вивісками – це галицький плювок межи очі самому собі. Так ми втрачаємо моральне право щось радити патріотам і громадянам Великої України. Нам відразу ж закинуть, чому  наші бідні села пустують, малі заробітки людей і слабкий бізнес, якщо ми отакі супер-патріоти.  Можуть ще щось болюче додати, а ми їм у відповідь  скажемо справедливе слово патріота –і кінець «галицької агітації за Україну». А наші мудрагелі ніби цього не бачать і шукають якогось ще унікального шансу Галичини. Не нових шансів треба Галичині шукати, а не упускати того, що можна саме тепер використати для себе  на заздрість Україні і в такий спосіб стати Пємонтом. Галичина справді втрачає і вже втратила багато  можливостей. Насамперед Галичина могла б стати своєрідним  полігоном з впровадження сучасних форм  української  негрантоїдної громадської діяльності  і  формування  школи активного громадянства. Якщо послухати пересічного галичанина, він прекрасно розуміє українську політику, реально сприймає владу, знає як має бути у вільній державі, але так само голосує, має нехіть до громадської роботи і відразу до партій, як і середній громадянин держави за межами Галичини. Так само обирає менше зло і лінується  передплачувати добрі  українські газети, так само  традиційно дивиться російські серіали після тяжкого трудового дня. В Галичині  за двадцять років не виробилась  методологія самопродукування особливої, сучасної, західної демократії і школа модерної громадської діяльності. Грантоїдні організації, навіть ті, які надто підтримуються  діаспорою, в рахунок не беруться. Причина очевидна - ми дозволили зробити себе бідними на гроші і час, а тому скупими на пожертви на громадську справу  і тому наші старі громадські організації практично втратили момент запрацювати на сучасному європейському рівні, стати потужними пропогандивно- інформаційними та правозахисними центрами, на яких проходили б вишкіл українські організації тих регіонів, де українці мають набагато менше свободи самобутності і мови. Вочевидь наші патріотичні господарники краю виявились теж в кращому випадку середньостатистичними і націленими на Київ. Ми радо дозволили місцевій політичній еліті  працювати всеціло на розбудову державної машини,  хоч первинним мало б бути ідеальне облаштування Галичини і тільки Галичини. Внаслідок цього державна машина перемолола  всіх однаково, потроху перемелює і галичан. Не всі  патріоти пройшли спокусу дармовим збагаченням, а для збереження у владі  мусять нам завчено говорити правильні промови і виглядати радикалами, але закон єдиного хамського сенсу  влади порушити не наважуються. Якби була  твереза політична школа і  досить політиків, ладних жертвувати щось для нації – ми б запропонували  правильну стратегію на передмайданних президентських виборах і може Майдан був би інакшим не таким солодко-спокійним як на гіркі проблеми українців. Партія регіонів і  Янукович виграли тільки тому, що заплатили гроші надійним політстратегам, які порадили тверезу і  прагматично вірну поведінку на президентських виборах. Наших критикувати принципово не буду, хоч є за що. Бо нашим політика сказати неприємну, але корисну правду- смерті подібно(жарт). Ми, як діти, задумали без зусиль робити націонал-демократичну політику в олігархічній системі, яка знаходиться під потужним впливом Росії. Тому можна було сподіватись на успіх, якби в нас була потужна західна фінансово-промислова група, єдина державницька партія з нейтральним, україноцентричним  трендом, кандидат у  президенти типу  діючого, але з етнічних українців, достатньо справжніх українців для президентського оточення, потужна єдина і системна правозахисна організація українців, а також  в два рази більші доходи населення Галичини, порівняно з рештою населення України. Звісно, для цього тим, хто взявся бути політиком в Галичині, треба було працювати  з першого дня незалежності не в Києві, а виключно на Галицьке Диво та мати партійний осередок в кожному селі. А то наші любі партії  підлаштувались під олігархічну систему і  хотіли бавитись так само політики,  але без  нормальних грошей, телеканалів і  своєї преси,. Програш в умовах олігархічної системи був запрограмований ще років десять тому, не менше. Тому розумніші з наших  політиків хоч для себе і для родини щось доброго зробили. Звісно, важко було б здобути все необхідне для нормального політикування  в конкуренції з пострадянською елітою, але хоч один телеканал, хоч одна дешева, розрекламована і масова цікава газета для українця і  хоч одна сильна і багата всеукраїнська громадська організація  мала б бути на таке число патріотів України. Якщо й це занадто важке завдання для реальних патріотів, то хоч галицький взірець отого мінімуму повинен вже бути досі. Цього не сталося, то яка мова про особливу  місію Галичини? Отже особливість Галичини не в заслугах, а лиш в тому, що вона має доволі розумне населення, яке незаслужено бідно живе в поки що нормальних умовах української самобутності, але за законами провінції мусить жити, як живеться і нервово голосувати, як усі. Галичани перші готові викинути на смітник історії стовідсотково всіх діючих політиків безпомічної  націонал-демократії, але жаль якось, тому знову будуть голосувати за них, а ті заступили собою справжніх, молодших, сучасних  і активніших. Більшість молодих віком чомусь говорять тезами минулого століття, тхнуть історичним нафталіном і бояться  діяти ультра-сучасно. Правильно бояться –  затопчуть свої ж нині діючі і благоденствуючи політики. Відновилась стара  галицька мода «бавитися політики»,  порушити канони якої – це зруйнувати собі карєру політика чи громадського діяча. Саме так - проти галичан зіграло  те історичне зло, яке наші діди називали «бавитися політики». Цим колись займались окремі пани, а при комуністах  грали варята з партквитком заради квартири  і грошей ті, хто «вмів жити». Тому й за громадською інерцією, серйозно політику в Галичині сприймали одиниці. Інакше не було б отих  вбиваючих час дорогого моменту, ледь не щоденних мітингів проти більшовизму в 90-ті роки, а  було б спокійне і ретельне розбудовування  національної галицької влади, сильної єдиної партії, не допустили  б  нераціонального руйнування того економічного потенціалу, що був і примножили б  з метою недопущення ганебного заробітчанства.  Знають же, що з бідним народом політики не зробиш, але ж звання політика так спокушає…Тепер деякі доморощені філософи час від часу говорять  про нові шанси Галичини, які вона матиме, якщо висуне «найкращих лідерів, які володіючи кращими морально-вольовими чеснотами, зуміють зламати частокіл внутрішніх та зовнішніх комплексів і стереотипів щодо українців».Та ще й дивуються, чому Україна не дозволяє Галичині  «конвертувати свій патріотизм і характер у сильного лідера чи адекватну політичну силу».Приїхали! Не вистачає ще пошуків цісарської імперської генетики серед зколонізованого галицького  народу   і приписати галицьким газдам пруський характер за любов до порядку на садибах. Не треба маячні заради підживлення мертвого галицького міфу! Працювати треба! Варто робити тверезу політику і не шукати в ній вигоди для себе наперед. В цій ситуації залишається тільки надія на те, що галицька молодь всерйоз займеться державницькою політикою і поховає  ще австрійську моду «бавитися політики». Доброї роботи і так немає для молодих, то чому б не  подумати про реальне Галицьке Диво  для України і для себе насамперед?

М. Івано-Франківськ . 13.10.11р.                                     Володимир Ференц