* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СОЦІЯЛЬНА ПОЛІТИКА ЗА ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

05:03 18.08.2011

СОЦІЯЛЬНА ПОЛІТИКА ЗА ГЕТЬМАНАТУ  ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

                                         1)Вступ                                                              

Актуальність теми. З кожним роком життя України,соціальні протиріччя між простими людьми та владою загострюються. Щоб отримати певні шляхи їх вирішення ми звернемося до історичного досвіду. Так як Павло Скоропадський йшов завжди вперед у державотворенні, то саме його досвід є для нас основоположним. Дивлячись на його соціальну політику можна зрозуміти, що гетьман прорахував всі свої шляхи для покращення життя людей, але, на жаль, не зміг довести до кінця задумане.

Метою роботи є аналіз соціальної політики Української  Держави та взяття до уваги основні положення цієї політики. Завдання, які автор ставив перед собою при   написанні праці:

- продемонструвати головні аспекти соціальної політики Гетьманату;
-     показати діяльність влади під час воєнної розрухи; 

-  отримати необхідні знання для розуміння важливості соціальної політики.
Об'єктом виступає процес творення стабільної соціальної системи ( на прикладі системи охорони здоров
я та соціального захисту незахищеної  частини населення)

Згідно з об’єктом, предметом дослідження стали напрямки та форми діяльності Міністерств Української Держави у ході реалізації соціальної політики, сутність цієї політики та ставлення до них суспільних станів.При написанні реферату використані порівняльно-історичний, логічний і структурно-системний аналіз подій, явищ і процесів. Теоретичну базу роботи складають праці Жванко Л.М., Реєнта О.,  Курцева А.Н., Папакіна Г., Гуржія О. І.  тощо. При написанні були використані спогади Гетьмана Павла Скоропадського та закони й законопроекти часів Гетьманату.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в тому, що було проаналізовано соціальні реформи Української Держави, його результати та можливість застосування них у сучасному суспільстві.

 

 

             2) Діяльність П.Скоропадського у сфері охорони здоровя

   Сфера охорони здоров’я за доби правління П.Скоропадського належала до  одного з пріоритетних напрямків діяльності його уряду. При цьому вона ,як і   інші аспекти внутрішньої політики ,перебувала під впливом різних чинників:економічної розрухи,фінансових труднощів,кадрових проблем,повстань селян та страйків робітників. Відступ від соціалістичних орієнтирів УНР та кардинальний поворот урядового курсу П.Скоропадського викликав  опір прихильників Центральної Ради.

      На час приходу до влади П.Скоропадського медична галузь України перебувала у стані розрухи. Скорочення обсягів надання  медичної допомоги,брак коштів та медикаментів,матеріальна скрута самих лікарів,відсутність необхідної кількості лікарських закладів-ось далеко неповний перелік проблем системи охорони здоров’я,які належало розв’язати МНЗтаДо. У першу чергу передбачалося відродити сферу медицини взагалі і земської зокрема. Необхідність особливої підтримки останньої була зумовлена тим,що майже 80% тогочасного населення складали мешканці сільської місцевості. У кошторисі МНЗтаДО на 1918 р. передбачалося отримати з Державної скарбниці 2 млн. 63 333 крб. на підтримку медичних закладів.[1] Проте виділена з Державної скарбниці сума виявилася значно меншою. Через це МНЗтаДо надавало матеріальну підтримку лише тим регіонам держави,місцева влада яких не могла самостійно відкрити медичні заклади.

    Одним із таких регіонів виявилася Холмщина. Протягом червня 1918 р. на адресу міністерства надійшли відомості про вкрай тяжке становище в царині медичного обслуговування жителів,високу смертність. З огляду на це 26 червня на засіданні ради міністрів МНЗтаДО була заслухана доповідь Б.Матюшенка про організацію медико-санітарної допомоги населенню Холмщини. Результатом її обговорення стало утворення спеціальної комісії у складі М.Галагана, Б.Матюшенка, Ю.Вітте, Є.Копистянського. Діяльність комісії мала важливе значення для поліпшення медичного обслуговування жителів Холмщини. Вже у серпні 1918 р. Є.Копистянський організував відкриття у Холмщині кількох лікарень на 100 ліжок,отримавши для їх компетенції майно від розформованих військових шпиталів. Медичне обслуговування у цих закладах проводилось безкоштовно.[6]

    Не відставали від земських і міські органи самоврядування-думи й управи. Так,12 липня 1918 р. міська дума Дубосар Херсонської губернії на своєму черговому засіданні затвердили протокол міської управи від 29 червня того самого року про відкриття в Бубосарах міської амбулаторії. Члени думи одноголосно ухвалили відповідне рішення про асигнування 6210 крб. на відкриття амбулаторії “виключно для населення міста”. Кошти на влаштування медичного закладу надійшли від суми,виділеної на утримання кінної міліції та коней(3 тис. крб..),та з видатків на обладнання міських тротуарів(3210 крб.).

   Свій внесок у розбудову мережі закладів охорони здоров’я зробили і ряд волосних управ України. Наприклад,з 6 червня 1918 р. у селі Ставище Радомишльського повіту Київської губернії відновила свою роботу закрита з початку 1918 р. безкоштовна дільнича лікарня. При цьому спостерігалася така тенденція,коли волосні управи прагнули влаштувати власний медичний заклад та утримувати його,а не чекати,доки на їхні кошти це зробить повітова управа.

   Отже,міські та земські самоврядування за часткової фінансової підтримки органів виконавчої влади,не зважаючи на різні економічні та політичні негаразди,доклали відчутних зусиль до відкриття медичних закладів. Проте більшість само врядувань України не мали достатніх коштів,щоб відкрити необхідну кількість медичних закладів.[1]

   Єврейські общини міст України для своїх членів теж влаштовували медичні заклади. При цьому вони отримували допомогу міських дум. Наприклад,діюча з 2 червня 1918 р. амбулаторія в Житомирі вже на кінець липня перебувала у тяжкому положенні. Тому на їх підтримку міська влада виділила 20 тис. крб. У Кременчуці та Прилуках Полтавської губернії міські думи асигнували кошти на відновлення діяльності та ремонт єврейських лікарень,якими в подальшому опікувалися вже єврейські общини.

   Отже,збільшення мережі закладів охорони здоров’я за доби Гетьманату відбувалося на демократичних засадах. Ініціативи місцевих само врядувань,громадських спілок отримали підтримку органів влади.[6]

   Українська держава прагнула також широко залучити до вирішення проблем медичного обслуговування населення приватну ініціативу. Так,на початку травня 1918 р. на адресу губернського лікарського інспектора Харківщини М. Стрельникова  від лікарів С. Танчука та С. Каплана надійшло прохання видати дозвіл на відкриття в Харкові приватної лікарні з амбулаторією ,хірургічним,гінекологічним та пологовим відділеннями. 20 травня на засіданні лікарського відділу Харківського губернського правління було прийнято відповідну позитивну ухвалу. У жовтні 1918 р. у Харкові розпочали свою роботу ще два приватні медичні заклади. В окремих випадках приватні заклади були влаштовані й у сільській місцевості. Протягом травня-жовтня 1918 р. у Харкові та повітових містечках губернії було влаштовано близько 20 стоматологічних кабінетів. Їх відкриття проходило під контролем губернського лікарського управління (ГЛУ). Умови відкриття та внутрішнього облаштування “зубних кабінетів” визначалися відповідно до Циркулярів МВС Російської імперії від 28 липня 1902 р. та 23 січня 1913 р.,але зважаючи на суспільні вимоги 1918 р. Так,за Гетьманату лікар подавав прохання про дозвіл на відкриття стоматологічного кабінету не до губернського старости,а до ГЛУ. Слід зауважити,що не завжди процес влаштування приватних медичних установ тривав два місяці,як це було визнано вищезазначеним циркуляром МВС. Через різні обставини видача дозволів у ряді випадків затягувалася від кількох місяців до півроку. Однак здебільшого влада,виявляючи зацікавленість у відкритті нових медичних закладів,йшла шляхом скорочення термінів видачі дозволів.[2]

   На жаль,встановити точну кількість відкрити в травні-грудні 1918 р. медичних закладів в Україні матеріали архівів не дають можливості. Однак аналіз наявних документів засвідчує,що  цей процес тривав протягом усього періоду Гетьманату і охоплював фактичну всю територію держави. За цей час МНЗтаДО спільно з органами місцевого самоврядування та за сприяння приватновласницького капіталу вдалося не лише відновити мережу лікарських закладів,а й значно розширити її.   

                 Тарифні ставки лікарів медичних закладів органів місцевого самоврядування залишалися на рівні  1913р.  Такими, наприклад, були оклади медичного персоналу Волинської, Київської,Полтавської тв Харківської губерній. До того ж розміри грошових виплат певною мірою залежали не лише від кваліфікації працівника, а й фінансових можливостей місцевих самоврядувань, членство лікарів у професійних спілках тощо.

                   Найнижча платня, була на Волині, де лікар отримував у середньому 125 карбованців, а фельдшер-22 карбованці 80 копійок на місяць.На Харківщині лікар Вовчанського повіту мав щомісячно в середньому 600 карбованців, а фельдшери в Ізюмському 253  карбованці. Причина такої нерівномірності полягала в тому, що більшість земств Волинської губернії зазнали руйнівних наслідків світової війни. Тому коштів на збільшення оплати праці медичного персоналу у них майже не було. Оплата праці кваліфікованого лікаря, як уже зазначалося, була вища ніж оплата фельдшерсько-акушерського персоналу. Однак всі ці оклади не могли забезпечити нормальних умов життя медиків та їх родин. Інфляційнф процеси повсюдно в Україні знецінили ці кошти. Аналізуючи дані, можна констатувати той факт, що медикам Харкова вистачало заробітної плати лише на харчування. Та найбільше лікарський персонал страждав від нерегулярних виплат зарплат. У деяких губерніях України платню не отримували з жовтня-листопада 1917р.. 21 червня 1918р. О.Несвіцький писав: “Грошей нема. Платня затримується.”[2]

                  Не маючи можливості підняти тарифні ставки, Міністерство першочергово намагалося погасити заборгованість по заробітній платі, яка перейшла Українській Державі у спадок від Центральної Ради. І з майже трьохмільйонної суми, яку Міністерство В.Любинського асигнувало на охорону здоровя,  значна частина коштів надійшла на адресу окремих само врядувань саме для цих виплат. Основну ж роль у забезпеченні  належного рівня життя медичних працівників, як і раніше, продовжували відігравати місцеві самоврядування. Перш за все у тих місцевостях, де земства у фінансовому плані менше постраждали від війни, практикувалися різні види доплат. Наприклад, в Ізюмському та Зміївському повітах Харківщини середні суми надбавок становили 18 %  від місячної оплати фельдшера-акушера, 25% лікаря. В окремих випадках допомога само врядувань носила адресний характер.

                    Отже, розмір оплати праці медичного персоналу у гетьманській Україні, як періодичність їх видачі, були різними і залежали від фінансових можливостей центральних органів влади та місцевих самоврядувань.  Незважаючи на різні негаразди, вони намагалися допомогти пересічним лікарям та фельдшерам. Вжиті заходи, попри всі негативні субєктивні та обєктивні чинники, які впливали на систему охорони здоровя в Українській державі, загалом забезпечили виконання нею головного призначення-надання допомоги хворим. Категорично стверджувати, як це робить радянський дослідник І.Хорош, що заклади охорони здоровя за доби правління П.Скоропадського не працювали і медична допомога не надавалася, було у край не правильно. Аналіз документів засвідчує що за сприяння земських та міських самоврядувань  досить наполеглива працював медичний персонал Київської, Полтавської, Харківської та інших губерній України. При чому самі лікарі на зборах своїх спілок, як правило, висловлювалися за важливість своєї праці …на користь Української Держави. [4]

              Результативність роботи медичних закладів Української держави не в останню чергу залежала від забезпечення їх препаратами, перевязочними матеріалами та хірургічними інструментами. За умов їх дефіциту на нараді завідувачів губернськими санітарними бюро 22-25 травня 1918р. було піднято питання про  забезпечення закладів охорони здоров’я медикаментами та обладнанням зі складів установ колишньої Російської імперії. Під наглядом уповноважених МНЗтаДО здійснювався розшук та облік майна. Його збір та охорона проводилися за розпорядженням губернських земських управ на кошти міністерства.

           За доби Гетьманату не вдалося повністю ліквідувати такі інфекційні захворювання як: холеру, тиф, віспу та інші. Але саме в Українській державі їх вирішення набуло загально-державного значення.

               Доба правління П.Скоропатського- це час спроб закласти  підвали невласної судової медицини. Їх розробкою займався відділ судової медицини та медичної експертизи Міністерства народного здоровя та державного опікування. Очолював відділ К.Сулима. Загалом же,  згідно з розписом штатів МНЗтаДО, затвердженим радою міністра 23 серпня 1918р., у ньому працювало 19 службовців. Новоутвореному відділу перш за все належало реорганізувати успадковану від Російської імперії систему судової медицини. Потреба у реформуванні судової медицини в Української держави наклала відбиток на розробку фахівцями відділу програми його діяльності. Нею, зокрема, передбачалося забезпечити проведення судово-медичної та медико-адміністративної експертизи окремих категорій населення, участь експертів у розслідування кримінальних справ та інше. З цією метою передбачалося встановити оптимальну кількість лікарів експертів, вивчити умови життя та професійної діяльності, організувати курси підвищення підготовки лікарів експертів і т.д..

                 При цьому необхідно мати на увазі, що ні в російській імперії, ні за доби центральної влади не було створено розвинутої законодавчої бази  діяльності судових експертів. Відтак співробітники відділу, розробляючи відповідні законопроекти, змушені були користуватися нормативними актами європейських держав, зокрема Франції, Німеччини, Данії. З цією метою навіть неодноразово завозили з-за кордону необхідну літературу. Фахівці відділу судової медицини та медичної експертизи розробили законо проект інституту держаних судових лікарів експертів, який повинен був готувати відповідних спеціалістів. Ними були зібрані матеріали про рівномірний розподіл обов’язків при веденні судово-медичної експертизи між повітовими та міськими лікарями.

                  Таким чином, незважаючи на те, що через низку об’єктивних причин (короткий період правління  П.Скоропадського, складна внутрішня ситуація, відсутність досвіду роботи та необхідних коштів та інше) провести реорганізацію системи судової медицини та медичної експертизи в Українській Державі остаточно не вдалося, саме тоді були закладені як теоретично, так і організаційні підвалини, на основі яких відбулося її становлення у майбутньому.[1]

           

 

 

 

 

 

              3)Соціальний захист населення в Українській Державі.

   Серед соціальних проблем, успадкованих Українською державою, чи не найпершими постали питання організації допомоги  дітям-сиротам та дорослим з різними фізичними вадами-глухими, сліпими, немічними, старими та іншими, тобто найбільш не захищеними категоріями населення. Треба згадати, що за доби царизму не було єдиної системи органів та установ соціального захисту. Опіка соціально-незахищених груп дорослого населення перебувала у віданні благодійних відомств, заснованих членами імператорської родини. Загалом же, як відзначив директор Департаменту Державного опікування Української держави Ю.Вітте, ця справа опікування в царській Росії здійснювалася  без будь-якої “визначеної в загальному розумінні системи”, а отже “випадково, факультативно”, за допомогою різних організацій не пов’язаних між собою.

     Руйнівні наслідки першої світової війни, революційні потрясіння 1917р. призвели до розриву зв’язків місцевих представництв установ соціального захисту з їхніми центрами в Москві та Петрограді. В результаті вони опинилися в скрай скрутному фінансовому становищі.

     Реально оцінюючі всю серйозність ситуації у сфері соціального-захисту населення, МНЗтаДО визначило вирішення його проблем одним з приорітетних напрямків своєї діяльності. Відповідні завдання покладалися на Департамент державного опікування Міністерства. Зокрема його відділ опікування дітей за підтримки широкої ініціативи органів місцевого самоврядування та приватних благодійників мав забезпечити “всестороннє регулювання освіти і життя дитини, залишеної без повного опікування”. На відділ у справах опікування дорослих покладалася організація соціального захисту громадян з вадами фізичного та розумового розвитку, людей похилого віку, немічних, забезпечення роботою працездатних громадян та інше. [3]

      Соціальна та економічна нестабільність 1914-1917рр. призвели до зростання дитячої безпритульності та такого явища, як підкинуті діти. Батьки, не маючі засобів для існування, залишали своїх немовлят під дверима притулків. Серед губерній, де існувала опіка таких дітей, слід назвати лише Чернігівську, Херсонську та Харківську. Аналіз документів засвідчує, що кількість підкинутих дітей постійно зростала. Наприклад, Харківське губернське земство прийняло під опіку у 1913 році-900, у 1914-981, у 1915р.-1111, у 1916-1386, 1917-1460 дітей, а на 1 сячня 1918р. їх було вже 2377. Тому створений відділ опіки дітей уже в травні 1918 р. розробив досить ґрунтовну програму заходів, покликаних забезпечити охорону дитинства і материнства. Нею передбачалось утворити мережу закладів опіки, відкрити установу з охорони материнства. У першу чергу було необхідно забезпечити функціонування уже діючих закладів опіки дітей, створених ще за царизму. Усвідомлюючи актуальність цього завдання , протягом червня 1918р. фахівці відділу опікування дітей ДДО під керівництвом його завідувача В.Герасимовича розробили механізм передачі притулків у віддання земських та міських управ. Відділ, у першу чергу, повинен був направити до місцевих само врядувань запити про можливості останніх взяти під свою опіку  певний дитячий притулок благодійних організацій колишньої царської Росії. В разі позитивної відповіді вони могли отримати державну фінансову допомогу від Міністерства фінансів за посередництва МНЗтаДО. У повітах дитячі заклади переходили, як правило, під опіку земських управ. Так, на Харківщині управи Ізюмського та Лебединського повітів взяли на себе опіку притулків, де проживали відповідно 50 хлопчиків та 42 дівчинки. Частину притулків взяли під свою опіку громадські спілки. Наприклад, Київське міське кураторство дитячих притулків опікувало 3 колишні притулки царської Росії, Кобеляцьке благодійне товариство полтавської губернії, Ліга польських жінок, Братиславське попечительство  дитячих захистків Київської губернії відповідно по одному такому закладу. Соціальний захист дітей за доби Гетьманату здійснювали також заклади опікування, засновані місцевими товариствами та органами самоврядування.  Так, 12 спілок Києва, серед них – Спілка денних притулків для дітей робітників, Київська Руська Спілка лікування дітей-утримували 58 притулків, де проживали 2872 дитини. [3]

    Проблема фінансування закладів опіки дітей була чи найважливішою для їх існування. Так, у першій половині травня 1918р. фахівці ДДО розробили перший кошторис витрат на опіку дітей який по суті, був кошторисом – прогнозом. Сума кошторису склала 36,5 мільйонів карбованців щорічних асигнувань. Про те сподіватися на ці кошти було марно. Тому в департаменті розробили інший варіант кошторису витрат на опікування  дітей протягом 1918 року. Він склав 7 млн. 150956 крб.. Отже,  на кожен захід пов’язаний з опікою дітей, планувалося виділити з Державної скарбниці одну третину від необхідної суми. Основну частину кошторисних витрат передбачалося провести через притулки колишніх благодійних комітетів та відомств Російської імперії. З рештою, остаточна сума, запланована на опіку дітей сиріт у проектів кошторису МНЗтаДО, склала 6 млн.357306 крб.

     Досить складним було і питання забезпечення дитячих притулків вихователями та обслуговуючим персоналом низькою продовжувалася залишатися середньомісячна заробітна плата, яка для завідувача дитячим закладом складала в середньому 220,00 крб..

     Виділених коштів було не достатньо, щоб задовольнити всі потреби закладів опіки. Тому в окремих випадках МНЗтоДО   надавала адресну допомогу конкретним притулкам. Так, 30 серпня 1918р. Товариство приморських санаторіїв Харківської губернії отримало 6000 крб. на утримання 49 хворих дітей з незаможних сімей. Місцеві самоврядування, які мали у своєму підпорядкування заклади опіки неповнолітніх, відшукували додаткові джерела їх фінансування. Як свідчить аналіз архівних документів, витрати на опікування дітей мали декілька складових: кошти з бюджетів земських та міських управ, надані різними громадськими спілками, в також ч/з благодійні збори. При чому обсяг коштів, зібраних за допомогою суспільної ініціатива був здебільшого вищим, а ніж наданий місцевими самоврядуваннями. До позитивного досвіду у справі вирішення проблем фінансування дитячих притулків слід віднести започатковану в 1918р. рядом волосних управ Херсонщину практику цільової грошової підтримки сирітських притулків. Зокрема, Михайлівська, Витязинська, Паничівська та Татаровська волості виділили на опіку сирітських притулків близько 5000 крб..

     Незважаючи на фінансову скруту, зусиллями МНЗтаДО та органів місцевого самоврядування вдалося відкрити ряд нових закладів опіки дітей вояків. Протягом травня-червня 1918р. завдяки зусиллям громадськості у Хоролі Полтавської губернії та Житомирі почали функціонувати два дитячі садки. Але оптимізувати мережу притулків із тим, щоб вона відповідала реальним потребам у цих закладах, за гетьманування Скоропадського не вдалося.

      Протягом першої половини березня 1918р. уповноважений зі збирання пожертв Харківського кураторства сліпих Т.Іваненко організував у містечку Валуйки та однойменному повіті збирання пожертв на користь сліпих, які проживали  у притулках Харківського губернського кураторства. Усього було зібрано 828 крб. 05 коп..  [1]

       Таким чином, опіка соціально-незахищених категорій дітей та дорослих була визнана одним з приорітетних напрямків діяльності урядових структур Української держави. ДДО Міністерство народного здоров’я та державного опікування, у складі якого функціонували відділи опіки дітей та у справах опікування дорослих, за тісної співпраці з місцевими органами влади та самоврядуваннями вдалося вберегти від закриття мережу закладів соціального захисту, а в окремих випадках навіть розпочати будівництво нових, розробити механізм передачі притулків колишніх відомст до підпорядкування земським чи міським управам та забезпечити його втілення в життя, організувати соціальний захист дітей-біженців, безпритульних, покинутих немовлят. За сприяння різних громадських спілок в містах України вдалося допомогти голодуючим дітям Москви і Петрограду, покращити умови життя людей похилого віку, немічних, інвалідів.

     

 

 

 

 

 

 

                                          4)Висновки

   Українська Держава Павла Скоропадського, незважаючи на короткий час свого існування , взяла на себе надзвичайно складне за тих суспільно-економічних умов і досить проблемне у своєму виконанні завдання - зберегти,а в окремих випадках відродити систему охорони здоровя та соціального захисту населення. На жаль, всебічного висвітлення цієї проблеми в історіографії не відбулося. Сучасна історична наука при висвітленні історії Української Держави еволюціонувала вид позитивних відгуків, а в окремих випадках-вихвалянь, до реалістичних, навіть критичних оцінок. При цьому частина дослідників, ігноруючи введену до наукового обігу значну кількість архівних документів, що розкривають різні напрямки діяльності урядових структур Гетьманату, починають відтворювати призабуті постулати радянської партійної ідеології. Це, в свою чергу, теж унеможливлює обєктивний аналіз процесів, що мали місце у галузі охорони здоровя та соціального захисту населення за доби правління П.Скоропадського.

   За час гетьманування П.Скоропадського охорона здоровя та опікування соціально незахищених категорій населення були визнані одними із пріоритетних напрямків внутрішньої політики його урядових структур. Як підтвердження цього вперше в історії Україні був створений вищий державний орган-Міністерство народного здоровя та державного опікування. Саме ця урядова структура взяла на себе розробку державних програм у галузі охорони здоров’я та соціального захисту з подальшим підведенням під них законодавчої бази, керівництво діяльністю закладати охорони здоров’я та опіки, подолання у цій сфері наслідків Першої світової війни та революційних потрясінь. Характерною ознакою процесу вироблення основ охорони здоровя та соціального захисту стала залучення до їх обговорення широких кіл громадськості та представників місцевих само врядувань. Фактично, головні теоретико-правові підвалини галузі були закладені на двох міністерських нарадах 22-25 травня та 15-16 липня 1918 р. Медичну допомогу та організацію опікування передбачалося надавати усім верствам суспільства незалежно від класової, національної, релігійної та іншої приналежності. Цим самим гетьманський режим забезпечував першочерговість загальнолюдських, гуманістичних цінностей. Соціально незахищені групи населення стали об’єктом підвищеної уваги уряду. Зі свого боку держава взяла на себе відповідальність за подолання та профілактику інфекційних захворювань та епідемій, до вогнищ яких потрапила країна.

   Завдяки тісній співпраці центральних органів влади, місцевих само врядувань та громадських спілок в Українській Державі певною мірою вдалося подолати несприятливі фактори і зберегти мережу медичних, аптечних закладів, притулків. В окремих випадках спостерігалося їх відкриття. В Українській Державі був створений фундамент вітчизняної хіміко-фармацефтичної галузі, здійснено заходи щодо врегулювання цін на фармацевтичні препарати, поставлено на промисловий рівень вирощування лікарських рослин. За гетьманування П.Скоропадського були зроблені спроби створити підвалини власної судової медицини та медичної експертизи та сформувати їх теоретико-правову базу. За час гетьманування П.Скоропадського було організовано повернення українських військовополонених, які перебували в концентраційних таборах держав Четверного Союзу. Цей процес, не дивлячись на повномасштабну підготовчу роботу з боку Української Держави, з вини Німеччини та Австро-Угорщини проходив складно і нерівномірно. У той же час урядові кола Болгарії та Туреччини всіляко сприяли поверненню українців до своїх домівок.

   Таким чином, окреслена тематика в сучасній вітчизняній історіографії є поодинокою спробою поглянути під новим кутом зору на діяльність урядових структур Української Держави у царині соціальної політики. Аналіз опрацьованих документів засвідчив хибність багатьох усталених оцінок соціальної політики урядових структур Гетьманату.

          

 

 

 

 

 

                        5)Список використаних джерел

1)Жванко Л.М  “Соціальні виміри Української держави(квітень-грудень 1918 р).”-Х.:

Прапор, 2007-224 ст.

2)Реєнт О. Павло Скоропадський.-К.:Видавничий дім Альтернативи, 2003-304 ст.

3)Курцев А.Н “Беженцы Первой мировой войны в России // Вопросы истории”.-1999.№8.- ст. 98-113.

4)Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Іст.-архівні нариси.-К.:Державний комітет архівів України,2003-282 ст.

5)Доленга С. Скоропадщина.-Варшава:накладом М.Куницького,1934.-174 ст.

6)Заблудовский П.Е “История отечественной медицины:- в 2ч.”.-М.:Б.и. 1960.- ч.1:Период до 1917 г.-399 ст.

7) Гуржій Олександр Іванович.Гетьман Іван Скоропадський / НАН України; Інститут історії України”. — К., 1998. — 207ст.

8) Осауленко, Леонід Миколайович. “Гетьман України Павло Скоропадський, 29 квітня 1918 року – 14 грудня 1918 року / Л.М.Осауленко, В.Д.Засєкін”. — Луцьк, 2003.

9) Скоропадський П. “Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. / Східноєвроп. дослід. ін-т ім. В.К.Липинського та ін.; Голов. ред. Я.Пеленський. — К.; Філадельфія, 1995. — 492 cт.

10) Україна. 1918. Гетьманат / [Болотських М., Бердник О., Гончар О. та ін.; Упоряд. М.Л.Новицький; Редкол.: О.Єдін (голова) та ін.” — К.: Поліграфкн.: Укр. літопис, 2003. — 166 ст.

Артем ДРОЗД