* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВАСИЛЬ ТКАЧУК: НАЦІЯ БЕЗ ГІДНОСТИ -- НІЩО

18:37 01.07.2011

ВАСИЛЬ ТКАЧУК: НАЦІЯ БЕЗ ГІДНОСТИ -- НІЩО

 

Обійстя Ткачуків на околиці села Підгайчики нині схоже на куточок земного раю в українському стилі. З першого погляду видно, що автор цієї ідеї, гармонійно поєднуючи елементи давньої сільської архітектури з сучасними побутовими зручностями, досягнув неповторно вишуканої простоти. Тут немає приголомшливого лоску маєтностей вітчизняних олігархів, зате в усьому відчувається щира українська душа. Василь Михайлович задумав цей проект і почав його реалізовувати ще тоді, коли нині сущі українські топ–багатії лише мріяли про свій перший нечесно зароблений мільйон.

— Трибуни мені вже не треба — я свідомо відійшов від активної політики й господарської діяльності. Звільнив місце людям молодшого, тобто продуктивнішого віку. Так має бути. Знадобиться порада — будь ласка. Від прожитих років, мабуть–таки, залишилося чимало корисного досвіду, — пан Василь розмовляє неквапом, ніби закутуючи слова в обгортки мудрості. — Тепер стараюся приносити користь суспільству в інший спосіб — удосконалюю своє подвір’я в національному стилі. Приїжджає чимало людей, аби подивитися й собі зробити щось подібне. Хай менших масштабів і трохи інше, але нашого — українського — духу.

 

На болоті мрія стала реальністю

Господаря, чесно кажучи, я спершу не впізнав, хоча раніше не раз бачив його — знакову на Прикарпатті постать — у різних президіях, з телевізійних екранів та на газетних фото. А тут зустрічає мене худорлявий дідусь у шортах, футболці та гулліверівського розміру кросівках на босу ногу. Приязно потиснувши руку, відразу пропонує пройтися його незвичним обійстям.

Довкола — гармонійне поєднання квітучої флори з ажурними дерев’яними альтанками, міні–будиночками (в одному з них зимує пара лебедів), ставками–озерцями, водограєм, елегантними місточками, лавами, що тримаються на жорнах колишніх вітряків, старих колесах від возів та інших найнеймовірніших опорах, придуманих господарем. Усе подвір’я обнесене плетеним із лози тином. Позаяк місцевість ця — з невеликими перепадами висот, що зазвичай дуже полюбляють ландшафтні дизайнери, то нам на доріжках час від часу траплялися по кілька східців. Уповільнюючи ходу біля одного з них, пан Василь скрушно похитав головою:

— Я тепер погано бачу. Глаукома зробила свою темну справу. Нас із архієпископом Любомиром Гузаром, до речі, моїм однолітком, майже одночасно оперував відомий київський професор. Була надія, що зір збережеться, та в післяопераційний період я не дотримався тривалих, надто скрупульозних обмежень. У будинку та на подвір’ї орієнтуюся із заплющеними очима, а в інших місцях почуваюся невпевнено.

Погіршення зору для Василя Михайловича — не тільки фізичний дискомфорт. Вибираючи понад два десятки років тому місцину для своєї першої власної оселі, він передусім хотів iз її вікон бачити не стіни сусідового будинку, а простір підгайчиківських краєвидів. На той час уже відомий у Радянському Союзі аграрій–новатор, Герой соцпраці міг, звісно ж, оселитися в будь–якому престижному куточку, проте обрав віддалену околицю села.

— Хотів, — пригадує, — будуватися не при дорозі, а десь віддалік. Як уподобав це місце? Тоді тут, на пасовищі для худоби, було болото , але я помітив у ньому два джерельця, що струменіли з–під землі чистою водою. Сумніви зникли — знайшов те, що шукав. Невдовзі взявся зводити будинок. Одночасно викопав та облаштував два невеликі ставки, садив кущі й дерева, почав збирати давні предмети побуту, старовинний одяг та сільськогосподарський реманент. Дещо робив своїми руками, та здебільшого мої ідеї і задуми реалізували найняті майстри. Я твердо переконаний, що з кожної сільської садиби без особливих фінансових затрат можна зробити дуже гарне місце для проживання. Треба лиш викопати ставочок, покласти біля нього кілька каменів, посадити калину, вербу та квіти, змайструвати дві–три лави з грубого дерева і встановити хоча б фрагменти плетеного тину. Від щоденного споглядання цієї краси радуватиметься душа і вік стане довшим.

Скромність Героя прикрашала

Це тепер обійстя Василя Михайловича, де він мешкає з дружиною Анастасією, схоже на казку. А майже до пенсійного віку вони жили й виховували діте у незрозумілих для оточення спартанських умовах. «Він прийшов працювати на спиртозавод після служби на флоті. Не любить, коли його хвалять, — такий вже вдався. Та скажу вам по щирій правді (тоді на заводі я завідувала лабораторією), там усе валилося, — пані Анастасія користується короткою відсутністю господаря, який пішов шукати старі фотознімки в сусідню кімнату. — Завод працював на вугіллі — він його газифікував. Проклав комунікації. Працював день і ніч. Якщо йому щось довіряли, то викладався по максимуму. Та жили ми, навіть коли він керував колгоспом і був Героєм соцпраці, у невеличкому службовому приміщенні біля заводської прохідної, прямо за воротами. Туди виходило одне вікно нашої кімнати».

Коли приїжджали в Підгайчики високі столичні гості, додому Василь Ткачук їх, ясна річ, не запрошував — могли й стрес дістати від побаченої скромності. На той час Василь Михайлович, створивши першу в Україні агрофірму «Прут», об’єднав довкола себе тямущих й енергійних молодих аграріїв, які стали його заступниками з різних напрямів перспективного багатопрофільного господарства. Якось креативні заступники, поміркувавши над тим, що негоже їхньому керівникові жити в жебрацьких побутових умовах, вирішили збудувати йому пристойний особняк. Пропозицію на засіданні правління озвучив Михайло Вишиванюк, котрий згодом доріс до посади прикарпатського «губернатора», на якій побив усі вкраїнські рекорди тривалості перебування біля обласного керма. І таки б звели тоді беручкі помічники своєму голові хатинку аж ніяк не на курячих ніжках, та він застеріг: «Спасибі, хлопці, але я побудую собі таку оселю, про яку давно мрію. І місце вже пригледів».

Мало–помалу етноподвір’я наповнювалося власними експонатами з дідівської та батьківської спадщини, дещо приносили односельчани та друзі, хоча не всі тоді розуміли цінність «старосвітського» проекту Василя Ткачука. Так просто неба, захищений від опадів лише дашком, виник невеликий етнографічний музей та картинна міні–галерея. Подивитися на це диво з Коломиї, розташованої за 12 кілометрів, та й з усього Прикарпаття приїжджає чимало бажаючих. Інколи навіть не питаються дозволу господарів: ворота ж–бо для цікавих цілий день — навстіж.

Заодно з академіком Сахаровим

Звання Героя соцпраці йому присвоїли ще в 1982–му. Тоді у великому, як для Галичини, очолюваному ним господарстві спромоглися зібрати на круг по 56 центнерів зернових із гектара. Крім того, він уперше в Україні почав упроваджувати нові — так звані колійні — технології обробітку сільгоспугідь. Тогочасний перший секретар Івано–Франківського обкому КПУ Іван Скиба побачив цю аграрну новацію десь на «загниваючому» Заході й запропонував Василю Ткачуку адаптувати винахід фермерів–капіталістів до соціалістичної системи господарювання. Та, позаяк передача досвіду відбувалася у формі довільних спогадів секретаря–партійця про побачене, підгайчиківському голові довелося до всіх нюансів додумуватися самому.

Найперше втямив, що новий метод ґрунтується на чіткій технологічній дисципліні, а це для традиційної колгоспної практики було таким же непотрібним, як п’яте колесо до воза. Хоча результати Ткачукових експериментів помітили й високо оцінили аж у Москві, ніхто не поспішав їх упроваджувати. «На полі спершу не видно, обдурив ти його чи ні, — каже пан Василь. — Та в кінцевому підсумку все стає явним: як ти поставився до землі, так вона тобі й віддячила. Щоправда, існуюча в тодішньому Союзі централізована система забюрократизованих розпоряджень, інструкцій, обмежень та узгоджень ледь не кожну раціональну ідею доводила до абсурду. Тому я написав заяву про вихід із компартії, як народний депутат СРСР приєднався до міжрегіональної групи академіка Андрія Сахарова і намагався зупинити руйнацію вітчизняного, передусім українського, сільського господарства, яке треба було кардинально реформувати. Воно вже тоді на ладан дихало».

Далеко не всі знайомі керівника підгайчиківської агрофірми «Прут», особливо пригодована партійними зверхниками колгоспна еліта, зрозуміли його антикомуністичний демарш. Мовляв, що тому Ткачукові ще треба: має доступ до всіх соціалістичних благ, «зелений коридор» щодо забезпечення матеріально–технічними засобами — живи й далі, як вареник у сметані. Аж ні, забажалося протестувати проти системи. Що змусило його тоді вдатися до такого неординарного кроку, а через три роки очолити Міністерство сільського господарства і продовольства України? Відповіді на ці та інші житейські ситуації — в монологах Василя Михайловича.

Про мотиви антикомуністичного демаршу

— Знаєте, в мене було принаймні дві основні причини написати в 1989 році заяву про вихід із КПРС. По–перше, це був протест проти знущання над моїми земляками–галичанами, яких у повоєнні часи розстрілювали або масово вивозили в Сибір. Я все це бачив на власні очі й запам’ятав назавжди. Знав багатьох, зовсім молодих, старших за мене лише на 4—5 років, хлопців, котрі свідомо йшли в УПА воювати за Україну. Їх же за це радянська влада називала бандитами.

У часи незалежності завжди підтримував цих хлопців, хоча небагато з них вижили. Коли безстрашному сотенному УПА Мирославу Симчичу (псевдо Кривоніс) виповнилося 70 років, я пообіцяв власним коштом виготовити йому пам’ятник. Сказав — зробив, та демократична влада Коломиї ніяк не могла ухвалити рішення про його встановлення. Цілих п’ять років бюст цього легендарного чоловіка простояв у стодолі, поки, зрештою, для нього не знайшовся клаптик землі у середмісті.

По–друге, працюючи тривалий час у сільському господарстві, я бачив цілковиту безперспективність цієї системи господарювання. А хотілося змін, великих змін. Один із прикладів: мені суворо вказали на те, що оприходував уже висушене, чисте зерно, а не бункерне, як того вимагала інструкція. Бункерне — це ще плюс 9 центнерів на гектар, але вже не чистого зерна, а сирої суміші збіжжя і сміття. Нісенітниця та й годі! До цукрових буряків — такий же підхід. Завантажуй їх у кузов машини вперемішку із землею, здавай на бурякопункт й отримуй залік. Трактористи змушені були зливати в лісосмугах дизпаливо, щоб мати справну цифру кілометражу. На противагу такій великозатратній економіці ми створили агрофірму «Прут». Її досвід схвалив ЦК КПРС, але й нам не давали працювати так ефективно, як ми могли, — вал інструкцій і нас зв’язував по руках і ногах. Тоді я остаточно зрозумів, що кероване компартією сільське господарство прямує до самознищення.

Про себе, сільгоспміністра, — як білу ворону серед чорних круків

— Мені запропонували очолити міністерство. Погодився зовсім не тому, що мав високі владні амбіції — на посаді міністра дуже хотів у масштабах України запровадити інтенсивні аграрні технології, успішно апробовані в агрофірмі «Прут». Та невдовзі я зрозумів усю глибину своєї наївності. Приїхав туди сам, як палець, і почувався, наче біла ворона серед чорних круків. Заходжу в кабінет міністра (моїм попередником був Олександр Ткаченко), дивлюся — на видному місці висить портрет Леніна. Зніміть, будь ласка, кажу зав­госпові, а він мнеться, чогось боїться. Я зняв сам і виніс у коридор. Справа, звісно, не лише в портретах, хоча й це свідчило, що в міністерстві все робилося з оглядкою в минуле. Куди ж можна зайти з головою, повернутою назад?

Дотепер шкодую, що не вдалося модернізувати сільськогосподарську техніку. Тоді до нас іще йшли серйозні інвестори, аби створювати спільні підприємства з найсучаснішими технологіями. Та вітчизняне аграрне лобі виступало проти. Воно переконувало, що самотужки здатне поставити на вітчизняний конвеєр найпередовішу техніку. Я попереджав: «Нічого з цього не вийде, бо наші підприємства вже серйозно відстають від кращих зарубіжних розробок». Та приїжджали директори заводів, того ж таки Херсонського комбайнобудівного об’єднання, знаходили покровителів і під їхні обіцянки з держбюджету виділяли величезні кошти. Їх роками вкладали в ніщо, хоча за ці фінансові ресурси можна було з нуля збудувати не одне досконале виробництво сільгоспмашин. Та «відкати», а не розвиток села, були головною метою діяльності аграрних чиновників. Усі мої спроби зламати цю систему ні до чого не привели — добре «змащений» корупційний механізм уже тоді стирав усе на своєму шляху. Підлеглі в міністерстві не виявляли спротиву: слухали, що я від них вимагав, але робили свою звичну справу. Ця система існує дотепер на ще вищому рівні самозбереження.

Про те, чи буде в селі життя після колгоспів

— Реформувати їх треба було однозначно. Почати з того, що зібрати й здати в архів усі аграрні інструкції. По–друге, дозволити вирощувати і виробляти все, що рентабельно, і продавати будь–де. Тобто елементи ринкової економіки запроваджувати в аграрній галузі потрібно було поступово, без руйнації великотоварного сільгоспвиробництва. Паралельно оновлювалися б технології. Хто вижив би — міцнів і процвітав. Хто ні — шукав би інші форми господарювання.

Без економічної свободи, повернення до великих спеціалізованих господарств при одночасній підтримці фермерства і нині село не вдасться вивести зі стану гнітючої депресії. Та найголовніше зараз — уберегти землю. Якщо це — останнє — національне багатство привласнять за відпрацьованими схемами, селу буде каюк. Вважаю, що держава повинна скупити землю в селян–пайовиків, а не в тих, хто її вже тричі перепродав, і здавати в оренду. Повірте, охочі працювати на таких умовах обов’язково будуть. Це, на мій погляд, єдиний розумний варіант. Якщо ми втратимо ще й землю, ми втратимо все.

Про націоналізм як імунну систему нації

— Я переконаний, що українцям треба бути націоналістами в тому сенсі, що любити свою націю, а не збирати політичні дивіденди під гучними націоналістичними гаслами. В українців треба змалку виховувати гордість за свою націю, бо інакше не буде України і ми нічого не збудуємо. Водночас я проти радикального націоналізму, позаяк він за сучасних реалій до добра нас не доведе. Українці Сходу і Заходу чудово розуміють одне одного, поки не настає виборча кампанія і ними не починають маніпулювати. Одна з моїх невісток — Люба — росіянка за національністю, і вона дуже добре почувається в нашій чималій національно свідомій родині.

Не щастить нам із провідниками нації. Був Ющенко — мудрий, добрий і щирий українець, та наші люди багато чого не зрозуміли і не підтримали його. Із перших днів президентства проти нього жорстко працювали чужі спецслужби й антиукраїнські ЗМІ. Та найбільше наколотила Юля. Начепила косу — і вже перша українка, носій українських національних ідей. Її демагогії немає меж, а народ аж рота роззявляє від захоплення.

Про родинне дерево як надійний оберіг

— Своїм родоводом зацікавився вже в зрілому віці: зібрав фото, деякі архівні матеріали, уклав родинне дерево і помістив його на найвиднішому місці своєї оселі. Знати, ким були і як поводилися на крутих суспільних віражах твої кревні попередники — дуже важлива інформація. Володіючи нею, людина вбережеться від багатьох сумнівних кроків, аби не вписати принизливий рядок в історію роду.

Своїх прадідів я не знаю, бо немає жодного їхнього знімка чи малюнка. В архіві знайшов запис про те, що прадід по батьковій лінії був за професією ткачем, а діда називали ткачуком. Згодом це прізвисько стало офіційним прізвищем. У Королівці ще зберігається не тільки хата, в якій я народився, а й дуже стара дідова оселя. Біля тамтешньої церкви стоїть наш родинний хрест, де ми час від часу зустрічаємося. Торік вшановували 100–річний ювілей мого тата, котрий загинув на полі бою Другої світової війни.

На моїй гілці родинного дерева вже з’явилося чимало молоденьких пагінців — восьмеро внуків та четверо правнуків. Прокидаючись щоранку, передусім турбуюся про свій зір: чи не стало сьогодні темніше, ніж було вчора? Потім думки «перебігають» до онуків: тому треба передзвонити, іншому щось підказати, а тому — й допомогти. Всі вони різні, та в цілому гріх скаржитися, тому віриться, що й від них на нашому дереві з’являться гідні плоди. Мої нащадки, сподіваюся, добре засвоїли мій життєвий принцип: «Тільки праця може дати блага». Лише вона, а не ілюзії якогось випадкового збігу щасливих обставин, здатна допомогти в досягненні бажаних результатів. Навіть із найскладніших ситуацій, працюючи, можна знайти найрозумніший вихід. Це я перевірив на власному досвіді.

 

ДОСЬЄ «УМ»

 

Ткачук Василь Михайлович

Іван КРАЙНІЙ
УМ