* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Кому потрібна істерична правда?

19:06 07.06.2011

Кому потрібна істерична правда?

 Коли закликають не піддаватись паніці і робити уроки з політичних поразок і при тому генерують таку політичну депресію, що вовком вити хочеться, змовчати не можна. Навіть з поваги до відомого журналіста Ігоря Лосєва. Його дві статті «Без паніки й істерик: уроки поразок» та «Симулякри української демократії» особисто мене «дістали». Навіть невідомий читач не витримав і залишив такий коментар: «З автором статті повністю згоден. Але ж, де вихід і що робити???» Дивує те, що досі в інформаційному просторі України витає паскудний дух непримиренності, бо не той президент і пропало всьо і «Ату!Ату» всіх нікудишніх патріотів, що «не відстояли» і «допустили». На жаль, це проблема політичних однолюбів і від того нація не загине. Прикро інше- поки ми бабраємось в болоті істеричної правди, ми не зможемо піднятись на вищий рівень сприйняття сучасних і доволі загрозливих для нації глобалізаційних процесів. Якщо перейматись сьогочасним моментом політики, а кожні півроку в нас якісь вибори, і не думати про українську перспективу, можна щороку писати історію українських поразок і мати від цього особливе задоволення як в любителів фільмів-катастроф. Не можна доводити до крапки пересічного українця, щоб він в розпачі питав першого ліпшого: «Де вихід і що робити???» Найперше - не сприймати всерйоз все, сказане «задля красного слівця». Приміром: «Поразка, якої Україна зазнала у 2010 році, рівна Берестечку й Чорнобилю» - це повна дурня, хоч сказав це поважний чоловік, але як алегорію, для розуміння нормальної людини з почуттям гумору. Не варто вірити і в те, що саме ця «поразка» « викликала істеричну реакцію серед частини людей, до поразки причетних. Замість того, щоб навіть не публічно, а хоча б перед самим собою покаятися за свою безвідповідальну і легковажну позицію в доленосний момент національної історії, вони продовжують робити вчинки, які навіть безнадійна політична дурість не виправдовує». Яка це поразка? Це всього лиш один з моментів польового випробовуння нації на здатність жити в сучасному, вельми недружелюбному світі. Ми мусили це пройти, як пройшли сотні років колонізації наші попередники. Пан Лосєв вважає, що ми відбули ці ганебні вибори 2010 року через столітні «негативні риси нашого характеру: нездатність стійко переносити удари долі і конструктивно на них реагувати, схильність до паніки, втрати розуму, до загострення і без того важкого становища, до відчаю, а потім прострації і апатії. Ось уже півтора року звучать пронизливі крики: все пропало!» Хто кричить: «Все пропало»!», ми знаємо. Треба про це забути. Ситуація зовсім інша, ми через це вже переступили і другою ногою шукаємо тверду опору. Всі, хто голосував за Юлю і ті, хто терпіти її не може, вже в історії, а нація одержала безцінний досвід і тепер діятиме інакше. Все, що було з нами досі – все це наше і перші українські політики не «симулякри», вони ціною власної і нашої долі творили досвід нації. Ми не маємо права називати свою державу «держава Януковича», «держава Кучми», «держава Кравчука». Не дай Бог витирати ноги об «державу Ющенка», бо не така і «зрадила». Будьмо нацією і не даваймо підстав деяким не нашим професорам казати, ніби українцям держава взагалі не потрібна! Поодинока людина справді слабка і згоряча шукає винуватця власній болісній невдачі, але розумні люди, журналісти, політики повинні не нагадувати так часто, не ятрити біль, а шукати в цьому промисел Божий, спосіб пізнання себе як нації на волі, яка набирає сили сама в собі, а це процес болісний для цього покоління. Полегшення для нас – не жити лише політикою і не впадати в депресію, коли : «Всьо пропало!!!». Нічого не пропало, ще не вмерла і не вмре! На наш вік ще буде політиків з харизмою чи з комплексом «Кота Леопольда». « Сумно, але держава Україна всі ці роки займала (у кращому випадку) нейтральну позицію в боротьбі між українськими і антиукраїнськими силами в цілому ряді регіонів, фактично сприяючи перемозі другим (Крим і Донбас)»- пише Ігор Лосєв. Це ми вдавали, ніби не розуміємо, що обрали у владу представників середовища колонізаторів і тому там занадто мало українців.То хіба не позитив у тому, що все це вийшло назовні і проросійським елементам у владі перестане довіряти обманутий виборець Сходу і Півдня? Тільки цей досвід, а не наша просвіта і агітація змогли переконати всіх громадян України в тому, проросійська 20-ти літня влада в Україні неможлива. Може нас навчить досвід аборигенів Латинської Америки. Народ змінюється і політика зміниться. Рано чи пізно до всіх громадян дійде, що ладу не буде, якщо більшість етнічних українців не матиме пропорційної більшості у владі. В цьому оптимізм. Це як запуск довго не працюючого потужного двигуна. Не можна метушитись і хапатись за важелі інформаційного впливу. « Необхідно засновувати спецпрограми сприяння українським державницьким настроям» - пише Ігор Лосєв. Найкраща спец програма – це не будити лиха між собою, а народ сам вже готовий позбутись постколоніальних проросійських політиків під впливом провокативної гуманітарної програми регіоналів і «дякуючи» Коєсніченку з Табачником. Треба залишити в спокої Юрія Андруховича, який насправді не закликав до поділу України. Ці інтелігенти, яких хтось називає «малоросійськими квіслінгами», не мають сили впливу політиків і олігархів, але без їхніх метафор і алегорій українець точно не задумається. Хіба гріх і неправда казати, що російськомовні українці українцями не є? Треба не тільки казати, варто цим бичувати, але це не означає, ніби ми їх не любимо і готові викреслити цих з роду українців із тіла української нації. Що б хто не казав, а ми ж знаємо, що зараз Крим і не тільки він не є сповна державно українськими, але не варто про це дискутувати ні за, ні проти. В Україні державу повинна опанувати українська сила, український дух, без цього сперечатись про кращий і гірший патріотизм нема сенсу. А зараз треба злізти з патріотичної хмарини на грішну землю, щоб з болем, з жалем, з придушення політичної пристрасті прийняти як свою нелюбу чинну владу , щоб бути причетним і щось з цим робити. Доведеться сприйняти нелюбого багатьом чинного президента Януковича і бути причетними до цієї, своєї держави як Європейці, а не як азіати з племінною ненавистю в боротьбі за будь-який трон. В Криму теж живуть патріоти і вони добре відчувають силу держави, а сила в тому, щоб українці любили свою державу і з цим гострим почуттям визнавали її очільників, питали з них як з найбільше відповідальних, а не стояли збоку і кивали на державу як на чужу тільки тому, що тимчасово наверху не ті. Це позиція латиноамериканських індіянців часів Симона Болівара. В такий спосіб ми даємо дорогу до влади тим, які не люблять України. Достатньо двадцяти цих років, щоб переконатись в тому, що українці повинні люто любити свою державу і наповнювати її собою , бо нелюбов руйнує країну, націю і приводить до влади чужих. Зрозуміло, що любити «ВОНА-УКРАЇНУ» комусь набагато приємніше, ніж кризову і корумповану «Україну Янукровича», але це та сама Україна. По собі знаю, що за необачне слово наші любі земляки можуть стерти в порох будь-кого незалежно від заслуг і досі незрозуміло чому толочать тінь Віктора Ющенка. Ніхто з нас не чекає за сувору правду про себе подяки. Але ми вже змінились і тому досить згадувати зле про своїх! Хай скажуть ті, хто буде після нас! Нема в нас ні «ідеологів національної капітуляції», ні апологетів «зради, що на століття зганьбить добре ім’я України». Це інколи здається, а насправді є народним способом політичного нарощування державності нації в умовах влади не зовсім ще нашої, але відректись від неї гріх. Галичина найбільше любить і водночас дивно ненавидить за слабкість цю ще не зовсім свою державу, але ми перші пішли в Київ з прапором соборності. Не треба про нас так писати, пане Лосєв: «Так, що? Навіщо потіти в ім’я соборності України, адже це клопітно. А так, дивись, трьома галицькими областями можна буде і в Європейський Союз стрибнути (так мріють зараз наївні і егоїстичні галицькі інтелігенти).» Ми добре знаємо, де буде Галичина у гіршому випадку, адже ми живемо в одному політичному , інформаційному просторі, дивимось одне телебачення , теж маємо свою частку «п’ятої колони», тому шанс позбутись духу колоніалізму в нас однаковий всюди і виганяється цей дух єдністю і любов’ю між українцями передовсім. А ще постом, постом інформаційним, бо в цей час кожен несе частку давнього українського гріха бездержавності і за це каменувати один одного несправедливо. Коли сепаратистсько-шовіністичні сили в Криму посилаються на Андруховича і його ж цитують, то важлива не їхня реакція, а наша. Хтось сприйме це як «удар в спину і придумає для пана Юрія обряд харакірі», а розумний зрозуміє , бо кожне слово має дію, але не завжди буквальну, інколи щоб розворушити суспільство. Політика – зовсім інше, тим паче політика, як вона є, за правилами кількох олігархів. Але вічно все так не буде і ті ж олігархи теж бояться втонути, надто розхитуючи українського човна. Доки сонце зійде, українська сила, не маючи таких грошей для перемоги, мусить якось мімікрувати, а деколи в інтересах громадян і працювати в цій владі, полегшуючи долю людей, не маючи державу за чужу. Якщо це політичні зради, то так має право думати тільки ображений харизматичний і грошовитий політик-хазяїн, що стоїть у черзі до влади. В української сили тепер немає іншого способу наростити силу, як розвиватись всередині цієї системи – емігрувати вона не може. Перебігання «спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму» може виявитися просто державною службою, щоб банально годувати дітей , родину, але ніхто в Галичині чи будь-де не продає гонір українця, якщо він в нього є, а це політики не стосується і дається від народження. В будь-яких ситуаціях українці повинні по життю один одному допомагати. «Своїзму» нам не вистачає. Наші чиновники можуть відмовити в допомозі бідному патріотові за те, що не так голосував, але зробити так, щоб українців у владі було більше чомусь не до снаги. Не треба, приміром, досі дорікати Віктору Ющенку за те, що він призначив міністром Оксану Білозір, а не відомого науковця, публіциста і громадського діяча, редактора львівського журналу «Ї» Тараса Возняка. На цій посаді він вже не був би оригінальним Тарасом Возняком. До речі, всі знають про історію, яка мало не коштувала життя Оксані Білозір. Вочевидь їй теж не було комфортно на посаді міністра і вона потребувала підтримки української громади, тої, яка звично віддається на волю телевізора і тихо виживає, песимістично-адреналінно смакуючи жахи підвищення цін. «Симулякри» перед телевізором, «симулякри» в політиці – всіх найлегше обізвати «симулякрами», починаючи від Богдана Хмельницького і раннього Мазепи – замаскованого українця при Речі Посполитій і Петрі. Найбільше мене забавляє справжній більшовицький «перл» пана Лосєва: «Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити.» Та годі вже істерики, панове! Немає в нас симулякрів, і слова такого немає! Життя набагато складніше від політики і треба відновлювати українське життя в собі , не марнувати його на боротьбу з тими першими, хто як умів, ішов по українському шляху. М. Івано-Франківськ. 07.06.11р. Володимир Ференц