Упродовж варварських віків її забороняли, топтали, плюндрували… Їй на горло ставала татарщина. Її садили на палю – “пся крев!” – ляхи своєю полонізацією. Її заковували в кайдани російські сатрапи своєю русифікацією.  Їй зашивали рота й відправляли разом із Тарасом у киргизькі степи -- “кати, кати, людоїди”. Її розстрілювала сталінська опричнина на Соловках разом з українською елітою. На неї насилали голодомори й нищили, нищили… разом з одвічним селом - колискою нашої прадавньої  нації, оберегом звичаїв, традицій від діда-прадіда трипільськоскіфського. Їй відбивали все живе казенним чоботищем разом із Симоненком (ні-ні, мова не про Петра – хай Бог милує,-- про Василя, того самого, що на весь світ заявив, щоб мовчали росії і америки, коли він з Україною говорить, і який заповів  сущим і грядущим: ”Можна все на світі  вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину”). Її вішали таємні харцизяки у темному лісі разом з талановитим молодим композитором, автором найпопулярніших тоді пісень “Червона рута”, “Водограй”…, незабутнім Володимиром Івасюком.

Сьогодні наша рідна українська мова, як і належить, має статус державної. Відповідно держава має  забезпечувати всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя – саме так говориться в Конституції України (ст.10). Та коли послухаєш, як вона “функціонує”, зокрема в парламенті, який мав би показувати приклад усьому суспільству, то знову стає боляче… Тим паче, що іншим державним мужам  однієї державної мови “замало”. Їм подавай і другу… Правильно сказав таким “патріотам” Іван Драч: “Ви хочете двомовності? Гаразд. Вивчайте українську мову, бо ми російську вже знаємо. А може, візьмемось за тримовність і будемо європейцями.”

Скільки знаєш мов, стільки разів ти й людина -- говорить мудрість. Але ж це аж ніяк не означає, що всім мовам треба надавати статус  державної. Хоч для чого все це затівається і де виношується єзуїтський   план -- загнати знову нашу мову на… задвірок – усім зрозуміло. А без мови, ясна річ, не буде й народу,  ні голосу його, ні пісні його, ні культури...  І як тут не пригадати великого росіянина Льва Миколайовича Толстого, який не тільки вивчив українську мову, але й захоплювався її ласкавими відтінками у словах (про це пише у своїх спогадах великий українець -- Дмитро Іванович Яворницький, розповідаючи про мандрівку в одному вагоні потяга з автором “Війни і миру”).

Варто також нагадати лжепатріотам ретельно замовчувані за радянських часів відомості про Міжнародний конкурс на благозвучність найпоширеніших мов світу, який проходив 1928 року в Парижі. Причина  ж замовчування – його результати: українська мова поступилася лише італійській і французькій. Спортивною термінологією – наша мова  виборола бронзову медаль.  А стосовно нашої народної пісні, то вона є визнаним лідером у світі. Тому цілком  зрозуміло, чому російськомовний український поет Леонід Кисельов, якому доля відміряла лише двадцять два роки (1946 – 1968), написав такі сповідальні слова:

Я позабуду все обиды,

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке.

… Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что всё на свете – только песня

На украинском языке.

За півтора роки, як залишити «світ білий–білий», він став писати вірші українською мовою. Хоч виріс у родині російськомовного письменника Володимира Кисельова; і з одинадцятирічного віку віршував російською мовою; і вельми гучно стартував добіркою поезій 1963 року на сторінках літературного журналу «Новый мир» -- то був унікальний випадок в історії тоді відомого й впливового журналу, редагованого Олександром Твардовським, щоб якийсь десятикласник із Києва потіснив своїми віршами тодішніх стовпів, метрів. А він не тільки потіснив, але й приголомшив прибічників  душогубної  імперії своєю громадянською позицією.

Еще мальчишкой удивлялся дико:

Раз все цари плохие, почему

Царя Петра зовут Петром Великим

И в Ленинграде памятник ему?

Зачем он нам, державный этот конник?

Взорвать бы, чтоб копыта в небеса!

Шевченко, говорят, односторонне

Отнесся…

 Нет, он правильно писал:

«Це то первий, що розпинав

Нашу Україну…»

Не Петр, а те голодные, босые

В болоте основали Петроград.

За долгую историю России —

Ни одного хорошего царя.

Такого «зухвальства» цербери перелицьованої імперії терпіти не могли. І зі сторінок головного тоді літературного видання «Литературная газета» заходилися затикати рота юному поету. «Чому навчають радянських школярів у Київській школі №37?» -- гнівно запитував «нєкій» літературознавець, член-кореспондент АН СРСР.

 А юний поет залишився  вірним собі, своєму світогляду, своїм уподобанням. Шанований у світі професор Манітобського університету (Канада) Ярослав Розумний (почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»,  людина, ім’я якої введено до Міжнародного реєстру «Хто є хто у світі») у своїй статті «Леонід Кисельов – феномен поетичний чи психологічний?» писав, що поет виявив тяжіння серця і мислі до України; потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша; потрапив під вплив майстрів-шестидесятників Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька.

 Тому цілком закономірно, що  почав писати вірші рідною мовою Шевченка, якого вважав серцем і мудрістю нації.

                        Доки буде жити Україна

                        В теплім хлібі, в барвних снах дітей, -

                        Йтиме білим полем Катерина

                        З немовлям, притнутим до грудей.

                        .......................................

                        Тільки би вона донесла сина

                        До свого народу, до людей.

                        ("Катерина")

Акриди  імперії  за таке пророцтво й «відступництво»   «внесли»  ім’я  поета до свого печерного «реєстру»:  «узколобо-националистический элемент».

… З'явилися збірки письменника  лише після його смерті. Та справжнє повернення «до свого народу, до людей» відбулося, коли Україна випручалась із «гарячих братських» обіймів  «нерушимого Союзу» й стала незалежною державою. Тоді й прийшло повноцінне визнання: поет став лауреатом Державної премії ім. П. Тичини і членом Спілки письменників України  -- посмерно. Іменем Леоніда Кисельова названо молодіжний поетичний фестиваль. Світ побачила книга віршів, прози, спогадів про поета "Тільки двічі живемо." (1991).

А ще…  він лишив нам, сущим,   своєрідний заповіт:

Пам'ятайте серцем: наша мова - пісня,

                        І в словах - любов.

Наостанок гріх не пригадати категоричне звернення до українців Михайла Драгоманова: «Пам’ятайте, українці, спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті». Ясна річ, великий українець шанував мову російського народу. Але не міг спокійно споглядати, що  мова сусіднього народу використовується як  насильницьке й підступне знаряддя витісняння української - на її ж теренах!

 І насамкінець серце просить завершити ці роздуми зверненням «До українців» українського поета Віктора Баранова:

…Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом,  і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Вивчаймо, утверджуймо, примножуймо, шануймо нашу рідну українську мову, послану нам Богом.                                                 

                                                       КУЗЬМА ПОВЕЛЬКО

м. Олександрія

                                                       Кіровоградської області.

                                                       Україна.