* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

"А ДЕ Ж ТА НАЦІЯ, ДЕ ПАТРІОТИ?"

23:21 19.04.2013

 А де ж та  нація, де патріоти?

                                                                                        Чого ж  Ви чванитеся, Ви,

                                                                                         сини сердешної Украйни?

                                                                                                                   Т. Шевченко.

 

 Згадав про запитання, поставлене Л. Костенко як відповідь на те, що українців обзивають  націоналістами, націонал – патріотами, і замислився над словами Гімну України, які дають, мабуть, відповідь, чому сьогодні маємо таке запитання.

Як відомо, слова Гімну написані М. Чубинським понад сто років тому. І той  факт, що ми співаємо державний Гімн з цими  словами  і в 21- ому столітті, уже в незалежній Україні, без сумніву підтверджує справедливість і іншої думки Л. Костенко: У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутись через сто років, а вона та сама.”.

 І  дійсно. Слова Гімну  були написані в той  час, коли вони  звучали, як клятва патріотів України зробити все можливе і неможливе, щоб зберегти  українство і Україну, зробити   Україну незалежною українською державою. А з проголошенням  незалежності  перед патріотами, насамперед, національно свідомими політиками, національно свідомою елітою мали би постати інші проблеми. І головна із них, мабуть, як в умовах  21– ого століття, маючи хвору українську націю, яка  за словами С.Петлюри, сказаними ще  в 1925 році, нездатна до самостійного життя і  яка  пройшла в подальшому радянську школу зросійщення і денаціоналізації під час створення  нової спільноти, єдиного “ совєтського  народу і  чєловєка” на шляху до  комунізму, як в цих умовах будувати  українську національну державу, коли інші країни з цією проблемою впоралися декілька  століть тому. Та ще ж треба було порахувати, cкільки тих щирих національно свідомих  політиків і еліти. Чи є вони взагалі?! Адже всі  провідники пройшли ту ж  радянську школу, яка ідеологію націоналізму вважала ворогом №1 і  нещадно її дискредитувала. Дехто навіть допомагав в останньому…Треба було  глянути гіркій правді в очі. На жаль, не сталося.

Натомість, новоявлені провідники нації, батьки незалежності, сповнені оптимізму ( нація здорова! нація знайде в собі сили! якось минеться: не те було і витримала! І т.д.  і т.п..), створили  партії і партійки, кинулися  в політичні змагання з силами вчорашнього дня, які мали величезний досвід обдурювання людей, маніпулювання  громадською думкою,  затіяли і, на жаль, продовжують і сьогодні  політичні ігрища навколо владного корита, сподіваючись на чудо і будуючи  державу в тумані уявлень і  з безкінечною балаканиною.

Не згадали, що ще Іван Вишенський  декілька століть тому дійшов до висновку: На Україні чудес не може статися. Для чуда треба віри беззастережної і злету духу, гордості. А край його живе давно вже у напівсні. Зневірення, байдужість чи вид самозбереження? Народ наш став як віл, байдужий, надто вже  витривалий….Несе своє ярмо, скубе траву і ремигає… На жаль, той злет духу і віри, з якими український народ сказав своє вирішальне слово під час референдуму 1991 року,  швиденько розтринькали і навіть не стали переносити свято, День Незалежності, на 1 грудня. Ще цинічніше обійшлися зі  злетом духу і віри в 2005 – тому році, відразу ж після Майдану.

 А сподіваючись на чудо і на 21-му році Незалежності співаємо: Ще не вмерла України ні слава ні воля. Хоч , зрозуміло, з проголошенням незалежності те, що Україна не вмерла, стає очевидним і беззаперечним фактом. Залишалося лише докласти  зусиль, аби залучити українців насамперед  до збереження і розбудови української національної держави без будь – яких сподівань на когось  і на щось.

 Та  ми продовжуємо і далі співати ось уже 21 рік: Ще нам, браття  молодії, усміхнеться доля… А доля вже усміхнулася, подарувавши безболісно, без кровопролиття Україні і українському народу незалежність. Треба було лише провідникам усвідомити, що ми , українці, не готові скористатися подарунком долі і працювати, аби готовність така прийшла якомога скоріше. І знову не сталося, бо проігнорували думки багатьох з цього приводу, бодай , І. Франка, який  сто років тому сказав: Горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими, непідготовленими. Горе стукає в двері України і нині, але знову вкотре не чуємо слів  тепер уже Л.Костенко: Поки у нас лопотіли  про виклики часу, час  таки викликав  нас. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові”. Чи готові ми нині?! Може, готуємося ?! Мабуть, ні, якщо вірити гірким  словам тієї ж  Л.Костенко, які залишаємо знову чомусь без уваги: “Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, - жах у тому, що все може залишитися так само.

Скоріш за все, як не прикро, все залишиться  так само, бо і далі сподіваємося не на себе і співаємо: Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануємо ми, браття, у своїй сторонці”.Та  хто ж ті воріженьки, що мають і сьогодні згинути?! Політики, еліта, провідники нації, з чиєю участю і допомогою Україну заштовхали і штовхають до прірви, для українців визначили  ворогами Росію, Кремль, Москву, російську мову, колоніальну, бачте, і п’яту колону російську в Україні. Згадують царя Олексія Михайловича, Петра 1, Меншикова, Катерину 11, Валуєва, Емський указ, Леніна, Сталіна, Молотова, Кагановича, Путіна, Мєдвєдєва, Жириновського, Кирила, “кремлівських ідеологів”, “московську  ментальність - ментальність орди”, Януковича, Азарова, Ківалова і багатьох інших, живих і мертвих. Мертві не чують і не мають змоги відповісти на звинувачення, а живі  роблять свою справу по захисту російської мови і Росії. Роблять цю справу сьогодні  відверто , дивлячись на  безпорадність, бездіяльність українців, використовуючи низьку мовну стійкість українців, запопадливість, відсутність єдності, байдужість  зі сподіваннями, що воно саме собою якось складеться, роблять її так, як мала би робити українська національна еліта в Україні, українці по порятунку української мови, нації, України, якби така еліта була.

Киваючи на північ, забуваємо згадати, як відразу ж після Богдана царі швиденько і вправно прибрали до рук гетьманів, старшину козацьку, надавши посади, звання, гроші, через що останні забули про автономію, козацькі вольності і привілеї, допомагали сіяти кріпацтво на Україні. Не хочемо згадати, як ті ж гетьмани, зокрема і І.Мазепа(під впливом емоцій його дехто вже видає за керівника національно – визвольної боротьби українського народу, народу, який не підтримав Мазепу, а став на бік царя???? ), багато українців вірно служили царям  і “отєчєству”,  розраховуючи на підтримку останніх у своїх безкінечних сварах між собою, боротьбі за  владу.

Забуваємо, що уже в радянські часи провідниками комуністичних репресій, Голодомору і всіх жахливих заходів на теренах України були українці, партійні і державні керівники, керівники всіх рівнів.  Не усвідомлюємо, що, як неодноразово відзначає  О. Романчук, Система приборкання українців, яка діяла з часів царизму, діє і нині, підпорядковуючи всіх,хто при  владі і в опозиції, грати за її правилами( “Слово просвіти ”,ч. 14, ст.. 3). Не беремо до уваги, що нині серед членів Партії регіонів, КПУ, проросійських відвертих партій і організацій більшість членів партій, депутатів всіх рівнів складають теж українці.  Закриваємо очі на те, що серед захисників пам’ятників Катерині 11 в Одесі і в інших містах були українці. Були вони і серед учасників так званого антифашистського мітингу в Одесі.

 То хто ж оті воріженьки наші?! Чи не ми самі, українці, більшість населення України, оті воріженьки? Як тут не згадати слова Т.Шевченка, які ми, українці, насамперед, політики, еліта  соромимось  повторювати, цитуючи Т. Шевченка: ”Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають”. І співаємо, чекаючи , коли згинуть воріженьки..

З огляду на те, що Гімн державний, то хто оті воріженьки для представників всіх національних меншин, громадян України, насамперед, росіян. Українці? Політики, які намагаються  примусити всіх громадян шанувати українську мову, державну, коли її в більшості не шанують українці, коли дехто із яких навіть вважає рідною мовою російську ? Чи не настав час  для українців відкинути емоції та не чекати , коли згинуть воріженьки уже в рідній незалежній Україні, а взятися за розум і працювати на єдність суспільства і злагоду, гуртуючи, насамперед, націю, дбаючи про її духовне відродження?

 І не співати далі Запануємо ми, браття, у своїй сторонці. Адже , зрозуміло, не запануємо ніколи, якщо не станемо діяти за розумом, не почуємо тих,хто кликав до цього, насамперед, батька нації Т.Шевченка: Обніміться, брати мої, молю вас, благаю. Та й рідна сторона, ненька Україна, зачекалася, коли українці стануть нацією!

Натомість чуємо ось уже 21 рік: Душу , тіло ми по ложем за нашу свободу і докажем, що ми, браття, козацького роду. Мабуть, забувають сини сердешної Украйни, що  Україна незалежна, отримала свободу і від українців потрібна вже не жертовність, а щоденна праця на духовне відродження і самовизначення титульної нації, що за них ніхто не зробить, на пошук непростих шляхів до душ і розуму зневірених , байдужих, зросійщених українців.

 І хто в Україні нині козацького роду?! Як відомо навіть в кращі часи козацької держави козаків було жменя. Більшість українців були посполитими, селянами, міщанами, які тяжко  працювали, щоб не вмерла Україна з голоду, потерпаючи від шляхти, татар і ,навіть, від української козацької старшини. Чи може в Україні козацького роду поляки, які свого часу сажали українців на палі за прояви свободи, діяли вогнем і мечем?! Чи може росіяни, які обдурили Богдана?! Чи може татари, які свого часу постійно збирали на теренах України живий ясир?! То чого варті такі нездійснені обіцянки в 21 столітті уже в незалежній Україні? Чи є визначальною для майбутнього України належність до театрального козацького роду декого із дослідників свого генеалогічного дерева?! Чи не пропагуємо ми  шароварщину в державному Гімні, сьогодні, коли, як казав один із провідників УНР ще в далекому  1918, здається, Україну треба любити не тільки до глибини душі і тіла, а і до глибини кишені?!

 Чи не прийшов час  з огляду на визнані всіма загрози українству в Україні і нашу горезвісну байдужість, бездіяльність з випуском пари у гудок через безкінечну балаканину, очікуванням чуда і марними сподіваннями на владу, розпочати негайно ту роботу, яку мали провести з перших днів незалежності: духовне відродження титульної нації і її самовизначення через розбудову української національної держави. Як радив ще І, Франко, діяти в рамах нації без фарисейства  і хворобливого сентименталізму фантастів, позвавши нових провідників української справи, які б були позбавлені останнього і впливу радянської школи, критично оцінюючи все і взявши на озброєння багато чого із того, що було досягненням українізації українців і України за 70 років радянської влади: зокрема, освіта, медицина, книговидавництво, преса, радіо, телебачення, втрачений нині безнадійно так званий інформаційний простір українською мовою, повернувши державне управління  в ті галузі виробництва, які визначають соціальний захист населення від бідноті і злиднів?. Бо ми, здається,  разом з непотребом  в 1991 році викинули і дитя, як кажуть, критикуючи і розвалюючи, нічого путнього не запропонували. Викинули і державний Гімн УРСР, позбавлений невідповідних часу емоцій, песимізму, сподівань Хоч, зрозуміло, мали би зберегти все  останнє за прикладом ,зокрема, РФ, викинувши всі слова про перебування України в СРСР..

Хоча  б так: “Живи Україна прекрасна і сильна, щоб як  незалежна ти щастя знайшла, між рівними рівна, між вільними вільна під сонцем свободи як квітка цвіла б. Слава тобі українська держава! Слава Вітчизні народів – братів! Живи Україна як прадідів слава, возз’єднаний  краю навіки віків».

Зрозуміло,фахівці знайдуть більш переконливі слова, які б відповідали реаліям 21 століття, щоб мати державний, а не національний  Гімн, який би без лицемірства співали всі громадяни України. Державний Гімн, в якому б не вирішувалось питання ,вмерла чи ні Україна, її слава, її воля, не було очікувань загибелі «воріженьків», в якому  було б місце сподіванням  багатьох  щирих патріотів України на українців, які б мали стати народом, нацією, здатною до самостійного життя. Зокрема були б сподівання і реалізація чи,бодай, перші вірні кроки до виконання  заповідей Т. Г. Шевченка.

 До речі, митець із світовим ім’ям , щирий патріот України, В. Томашевський вже на початку Незалежності, звертаючись до творчої інтелігенції в Україні, писав: “… божественна муза хай шепне вам на “вушко” золоті слова нового національного гімну України. Уже час!  Я. переконаний, що Президент і Верхова рада України виберуть найкращий варіант і дадуть своє благословення( Слово просвіти, ч. 14, стор. 10). Був він не одним, хто отак радив.  Та муза, як не прикро, не шепнула. Чи її не стали слухати, а дали благословення  словам, які не відповідали реаліям 20 – того століття. То ж маємо, що маємо.

Наближаються 200 –ті роковини з дня народження Батька нації. В одному із останніх чисел тижневика Слово просвіти власний кореспондент нарешті написав таке:

Цитувати Тараса Григоровича ми вміємо, навчились. А чи й справді Кобзар прочитали? Не минаючи ані титли, ніже тії коми…”

В числі 13 на ст..1, 2 того ж тижневика Володимир Панченко в статті Українська мрія Тараса Шевченка нагадує нам, українцям, ненарожденним землякам Тараса про десять заповідей, які залишені Батьком зі сподіваннями , що його почують, дослухаються і нарешті відбудеться пробудження України. Зокрема , заповідь друга: знайте, що найбільше зло України -  в їїбайстрятах, у горе – провідниках, дядьках отечества чужого…Ідеться, зрештою загалом про перевертнів давніх і сьогочасних…Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!

 Про це ж іде мова і в заповіді шостій: Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами.

 Чи почули?  Чи виконали  ми, українці, бодай одну заповідь, насамперед ті, що стосуються самовизначення української нації? На мій погляд, не виконана жодна із заповідей. Більше того, ми навіть не  згадуємо про них, не нагадуємо про них українцям, не кличемо до виконання. То що ж ми скажемо Батькові нації в день 200 - тих роковин з дня народження, бо де ж та нація, де патріоти? ” Може ми, схаменувшись, ще здатні виконати ці заповіді в недалекому майбутньому.? Мабуть ні, якщо не закривати очі на гірку правду і вірити визначенню  багатьох авторитетних людей нинішнього ганебного стану української титульної нації, зокрема, Л. Костенко: “Цю ж націю  вже фактично  здали в історичний хоспіс. Хтось її  ще провідує , а  в  більшості  вже  відсахнулись. Вона  безнадійно хвора , вона так довго  вмирає , декому  вже й навкучилоо , тільки що не кажуть уголос : “ Умираючи , умирай!” Якщо до того ж  згадати про нинішніх горе – провідників, батьків незалежності, за участю яких за роки незалежності  Україну привели до прірви, і які не бажають зробити висновки, визнати помилки і зійти з політичної сцени.

Залишається лише вибачитися перед Батьком нації і заспівати знову: Ще не вмерли…згинуть воріженьки..запануємо…душу тіло ми положем.. Ось тільки , коли?! І чи дадуть нам це зробити недруги української справи, які співають ці слова  разом з нами? Мабуть, на запитання Тараса у нас сьогодні відповіді нема. А мала би бути з перших днів незалежності. Прикро…

Дай, Боже, щоб я і ті, хто поділяє такі погляди на нинішній стан української справи в Україні, помилялися, щоб прийшов і не покидав українців злет духу і віри, щоб  Чудо відбулося і прокинулася українська Україна.

 

    Леонід Пінчук, Миколаїв, шанувальник і дописувач А. Погрібного, член ініціативної групи громадянської акції «Калинова гілка».

Леонід Пінчук