Прем'єр-міністр України (?) Микола Азаров вийшов за межі пристойності і здорового глузду. Або так: в Азарова «дах поїхав». Ці й інші думки з'явилися відразу після  його інтерв'ю російському журналістові Володимиру Познеру. Я не пам'ятаю жодної особи його рангу, яка б  дозволила собі публічно зізнатися в просуванні інтересів чужої держави, в даному випадку Росії. Аргумент для себе він підібрав «залізний»: побачив в Україні понад 20 мільйонів росіян. Це навіть більше, ніж «нарахував» свого часу Путін, заявивши, що Україна - всуціль російськомовна країна. Відтепер Азаров з повним правом заслужив на кличку «Підрахуй-2».

        Виявляється, особа, яка є керівником уряду незалежної Української держави, почуває себе росіянином, хоч і живе 28 років на території, до назви якої все одно який прийменник додавати: «в» Україні чи «на» Україні. «Ми були громадянами однієї країни, і було зовсім не просто усвідомити, що ти живеш зовсім в іншій країні», - сказав М.Азаров. Судячи з його слів і дій, він цього так і досі не зрозумів.

Не забув головний  «кровосісь» України і за сумісництвом «ґаспадін да пашлі ви» прозвітувати перед московським «демократом» про мовну політику. Хоча він є  прихильником статусу державної для російської мови, поки що прем'єр у даній ситуації наполягає на прийнятті закону, який закріплює в тих регіонах, де російська мова є досить поширеною, «права людей вчитися, звертатися до держустанов, спілкуватися рідною для них мовою... Ми вважаємо, що треба рухатися так, як дозволяє ситуація в країні».

        А на допомогу собі ця «освічена» російська людина викликала з минулого тінь великого українця, Тараса Шевченка. Виявляється, поет у побуті розмовляв російською, писав щоденники, листи і прозу російською мовою. Це мені нагадало програму розвитку російської мови Харківської області 2007 року, в якій Тараса Шевченка названо «російськомовним діячем культури України».

        Отакі-от, за аналогією з назвою давньої праці Михайла Драгоманова «Турки внутрішні і турки зовнішні», наші-ненаші «москалі внутрішні і москалі зовнішні». Мабуть, невипадково 3 липня М.Азаров приїжджав у Верховну Раду і закрився в сесійній залі зі своїми однопартійцями, яким після мовного голосування можна дати одне з тих звань, які трохи вище взяті в лапки.

        Цей матеріал хочу закінчити цитатою зі статті колишнього дисидента і правозахисника Василя Овсієнка «Варяги внутрішні і варяги зовнішні»: «Тільки сліпий, забамбулений хохол не бачить, не хоче бачити, що в Україні вже відверто російська влада... росіянам внутрішнім і росіянам зовнішнім держава Україна не потрібна. А якщо вона, всупереч їхній волі, з'явилася, то вони взяли в ній гору, щоб попанувати над дурними хохлами - недобитками українського народу. Якщо ж цей «проект» не вдасться, то не шкода цю країну покинути напризволяще і втекти за кордон, де в чужоземних банках вони зберігають «з пожару вкрадений покров». Адже Україна для них - не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування. А поки що - за нашою, панове виборці, мовчазною згодою! - вони будують в Україні Росію № 2. Малоросію. Де ми, абориґени, потрібні хіба як робоче бидло, чисельність якого вони реґулюватимуть на свій розсуд. Навздогін: Агов! А чи є тепер в Україні (та й у Росії) російська інтеліґенція? На взір Ґерцена, Чернишевського, Короленка, Сахарова, яка б запротестувала проти глуму над Україною з боку їхніх знахабнілих співвітчизників?»

ПЕРШОДРУК: НАЦІЯ І ДЕРЖАВА