* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СТО РОКІВ ЯК СКОНАВ СТОЛИПІН

04:12 02.09.2011

СТО РОКІВ ЯК СКОНАВ СТОЛИПІН

За десятки років Київський оперний театр не бачив такого блискучого зібрання, як 1 вересня 1911 року. Там можна було зустріти все «вище товариство», як тих, хто проживає у столиці Російської імперії Санкт-Петербурзі (міністри, члени Державної ради, царедворці, вищі військові чини, нарешті, сам цар Микола ІІ з дочками і Голова Ради Міністрів Петро Столипін), так і тих, хто керував Південно-Західним краєм (саме так в офіційних документах імперії іменувалася підвладна їй територія України). Це були так звані «царські торжества»: святкували 50-річчя «звільнення селян» Олександром ІІ, у зв’язку з чим імператор Микола повинен був особисто брати участь у церемонії відкриття пам’ятника «Цареві-Визволителеві»; було заплановано і освятити пам’ятник «першій християнській правительці Русі» — княгині Ользі. Монарха супроводжував і глава уряду Столипін (говорили, і не без підстав, що стосунки між ними переживали не кращі часи).

Було вжито небувалих заходів безпеки. У Києві поліція підходила на вулицях навіть до людей вельми солідної зовнішності і просила пред’явити документи. Здійснювалася тимчасова висилка з міста «неблагонадійних» осіб, зокрема, запідозрених у причетності до партій есерів, анархістів, соціал-демократів, а також діячів українських національних партій — що, власне, лише зміцнювало їх у переконанні, що давно сформувалося: і цар, і особливо Столипін прагнуть остаточно політично утвердитися у Києві, зробити його опорою російського націоналізму. На всіх шляхах очікуваного «високого проїзду» оглядалися квартири, горища, льохи, проводилися масові обшуки. І — жандарми, жандарми, жандарми...

1 вересня в оперному театрі Києва давали оперу «Сказка о царе Салтане». Торжества були в самому розпалі. На Фундуклеївській вулиці (нині — Богдана Хмельницького), на Володимирській, на Театральній площі — суцільний натовп. Безперервно під’їжджають автомобілі й екіпажі з людьми з «вищого світу». Театр був заповнений ще за годину до початку вистави. У генерал-губернаторській ложі, зліва над оркестром, розмістився цар із двома дочками. Столипін сидів у першому ряду партеру, з ним — декілька міністрів.

Вжиті особливі запобіжні засоби пояснювалися тим, що в київські розшукові «правоохоронні органи» (охранка, поліція) ще днів за десять до прибуття до Києва царя і його прем’єра надійшов «сигнал» (від кого саме він надійшов, читач незабаром дізнається, і це вельми цікаво): готується замах на главу уряду імперії Петра Аркадійовича Столипіна, необхідно терміново вжити «запобіжних заходів»... Але вистава вже наближалася до кінця, почався третій, завершальний, антракт, а нічого особливого, власне, й не відбувалося. Прем’єр Столипін, чекаючи закінчення третього антракту, стояв у білому літньому сюртуку (зірка на грудях) у кінці лівого проходу, спираючись спиною об бар’єр оркестру, і розмовляв з одним із камергерів царя. Відзначимо одразу: попри пряме попередження біля Столипіна не було жодної охорони (про причини цього й зараз сперечаються історики: чи то вважали, що сувора охорона і перевірка пропусків біля входу до театру сама по собі є надійною гарантією, чи то в оточенні монарха були люди, зацікавлені в тому, аби замах пройшов успішно? Висуваються й інші версії). Факт залишається фактом: попри величезну кількість військових і поліції в театрі — біля Столипіна ніхто не стояв і не чергував. Все місто і весь театр були оточені, але незбагненним чином саме біля Столипіна не було жодної людини; зал взагалі був тієї хвилини порожній на чотири п’яті...

Коли вже можна було чекати дзвінка про закінчення антракту, у проході з’явився одягнений у чорний фрак молодий інтелігент у пенсне з подовженою стиснутою головою, постійно злегка зігнутою набік, з розімкненими губами, на вигляд — адвокат, представник «вільних професій», можливо, і банківський службовець. Він швидко крокував у бік прем’єра; за декілька метрів до Столипіна незнайомець, відкинувши великоформатний аркуш паперу (програму вистави), що прикривав кишеню брюк, де лежав чорний браунінг, вихопив цю свою зброю і майже впритул, побачивши, що ворог готовий вже кинутися назустріч, — двічі вистрілив Столипіну в корпус, завдавши йому смертельного поранення. Найвпливовіший і вольовий політик у Російській імперії помер за декілька днів, 5 вересня 1911 року, і був похований у Києві, на землях Києво-Печерської лаври.

Людину, яка вчинила замах, тут же схопили. Це був 24-річний Мордко (Мордехай) Богров, син впливового київського присяжного повіреного з мільйонним статком (за деякими даними, Герш Богров — його батько — одного дня одноразово пожертвував на «добродійні цілі» 85 тисяч карбованців), власника багатоповерхового доходного будинку на Бібіковському бульварі, одного з видних членів Київського Дворянського клубу (цікавий факт: переважна більшість, хоча й не всі, «бомбістів» і терористів початку ХХ століття мала зовсім не робітничо-селянське походження!). Сім’я Богрових досить часто бувала за кордоном, жили, не обмежуючи себе у коштах, у Мордехая і його брата були «персональні» гувернантки, знали мови. Вчився у 1-ій київській гімназії (поруч, на тому ж Бібіковському), швидко захопився — як і багато гімназистів у той час — ліберальними й революційними вченнями. У його розумінні соціал-демократи (київські зокрема) вирізнялися ганебною нерішучістю, обмежувалися лише словами, пропагандою, натомість есери, які систематично здійснювали терористичні акти, викликали у хлопця палке співчуття. Втім, він віддає свої симпатії також і анархістам, і максималістам (остаточний вибір ще не зроблено). В одному переконана молода людина: необхідно повністю знищити основи всього державного порядку.

Революційного 1905 року Мордехай Богров закінчує на відмінно гімназію і вступає до Київського університету (він буде юристом!). Проте спосіб життя юний студент веде «вільний» і «необмежений»: багато часу проводить з батьками за кордоном, у Женеві, Парижі, Мюнхені, де читає Бакуніна і Кропоткіна, переходить до лав прибічників «анархо-комунізму», які відкидають і державу, і власність, і церкву, і суспільну мораль, традиції і звичаї. Соромлячись власної слабкості (не можна ухилятися від напруженої боротьби в такий час!), Богров-молодший наприкінці 1906 року повертається до Києва.

Надалі в душі молодого бунтаря із заможної родини борються (і взаємодіють, і співіснують) два незборимі відчуття: гостра ненависть до усіляких колективних форм діяльності (протести, партії, натовпи, мітинги.) і, по-друге, глибока переконаність у тому, що з цією ненависною владою можна боротися лише в один спосіб — шляхом терору. Індивідуального терору. Більш того — «центрального терору», коли знищуються не якісь малопомітні представники влади на місцевому рівні, а перші особи в державі, «верхівка» деспотичного режиму насильства і свавілля!

Хто ж ці люди, міркує Богров (у його мозку зливалося гостре бажання слави, мабуть, навіть за всяку ціну, уражена особиста і національна самолюбивість — хоча сім’я живе в багатстві, але міг би домогтися більшого! — нарешті, вплив модних ультрарадикальных ідей, що ѓрунтуються на ненависті до уряду «тирана-царя»)? Це — сам монарх Микола II і його прем’єр Петро Столипін, на них і треба зосередити свої терористичні зусилля. Але, міркує наш герой, цар, по суті, пішак, він мало що вирішує, він — лише «фасад» режиму, його усунення не змінить основ державного ладу, як це і було після вбивства Олександра II. Розумний, злісний і сильний ворог — це Голова Ради Міністрів Петро Столипін, який, прагнучи зміцнити і підтримати селянина-землевласника, хоче зробити саме його надійною опорою трону і державної системи. І це, зізнавався собі Богров, дійсно єдиний реальний шлях запобігти революції і врятувати основи монархії; якщо революція 1905 року зазнала поразки, то в першу чергу саме завдяки Столипіну! До того ж молодий студент (майбутній присяжний повірений) ненавидів прем’єра за санкціоновані ним переслідування євреїв; Богров також брав до уваги й те, що вбивство Столипіна не викликало б, імовірно, масових єврейських погромів у Києві й інших містах імперії, а ось замах на самого імператора виступив би страшним детонатором таких розправ.

Отже, юний терорист зробив вибір і намітив собі жертву. Це буде, вирішив він, воістину «вінець революційного терору»! Але як здійснити задумане? Богров, замкнутий, стриманий, дуже раціонально (як йому здається) мислячий «невизнаний геній», придумує грандіозний план — узяти «поліцію»... до себе в допомогу, використовувати саме поліцію як знаряддя для здійснення замаху. Далеко не всі історики поділяють викладену нижче версію подій, але якщо прийняти гіпотезу: «Богров — зовсім не провокатор, а блискучий гравець-терорист, який змусив навіть поліцію працювати на себе», то ці події розвивалися таким чином.

Приблизно з 1908 року Мордехай Богров, рішуче «розчарувавшись у всіх партіях», зокрема революційних, зокрема в анархізмі, до якого деякий час був досить близький, починає свою «гру» (провокацію, співпрацю, розвідувальну роботу, аби дізнатися, що там, власне, за люди) з поліцією. Він з’являється до керівника київського «охоронного відділення» Кулябка і пропонує йому свої послуги. Він дійсно, як колишній активний член руху анархістів і людина, близька до есерів, поставляє Кулябку (персоні, м’яко кажучи, інтелектуально необтяженій), деяку інформацію (як переконував потім Богров себе й інших — неістотну, застарілу, безпечну для революціонерів — присягаюся, я нікого реально не провалив!), з тим, аби завоювати довіру охранки, потім «піти на підвищення» до Петербурга, стати там високого рангу агентом, знайти можливість вийти там на Столипіна (після маси замахів на прем’єра, вибухів, пострілів, ударів з-за рогу, зокрема навіть і в Державній думі, це було справою виключно важкою, майже неможливою!), наприклад, під таким приводом: «Є державної ваги інформація, яку я можу повідомити лише особисто вам без свідків!» — і застрелити його. Чому саме застрелити? А не бомбою? Вражаюче, але факт: майбутній вбивця Столипіна, який твердо вирішив діяти виключно наодинці, був звільнений від служби в армії... унаслідок дуже поганого зору (короткозорий, не зможе стріляти).

Фантастичний план? Спочатку здається, що так. У Петербурзі Богрова чекають невдачі: як агентові йому не дуже довіряють, потрібні контакти встановити не вдається. Понад два з половиною роки наш герой метушиться: з Києва до Європи, звідти до Петербурга, потім знову до Києва. 1911 року все ж закінчує Київський університет (за фахом — помічник присяжного повіреного — не працюючи жодного дня). Приходить апатія, депресія. І раптом, як блискавка, звістка — з 29 серпня по 6 вересня 1911 року і цар, і Столипін будуть у Києві!

Ось він, шанс. Богров діє з диявольською винахідливістю. Він сам (!) з’являється в київську охранку до Кулябка і заявляє: є у мене інформація від моїх колишніх друзів-есерів, що в Києві буде вчинено замах... ні, дякувати Богові, не на Государя, але на прем’єра Петра Аркадійовича. Мої друзі вимагають мого сприяння у цій справі, довіряють мені. А ще за три дні: нові відомості — частина терористів оселилися у мене на квартирі (батьки в Європі, вона вільна), частина — в сусідньому будинку, вимагають, аби я стежив за Столипіним, детально описав його прикмети (охранка повірила казочці, попри те, що фото прем’єра щодня давалися в газетах — які прикмети?), я повинен показати їм, що виконую їхні накази, аби не вийти з довіри, так їх легше потім узяти (чи треба повторювати: усі «терористи» — вигадка Богрова, він діяв сам), тому «про людське око» (прикмети прем’єра я нібито для них звірятиму) дайте, пане Кулябку, вашому вірному співробітникові квиток в Оперний театр на 1 вересня...

Охранка дала. Решту читач знає (Богров зумів пронести в театр браунінг!). Але є й зовсім інша версія подій (і про неї теж треба сказати): самого Богрова використовували як сліпе знаряддя петербурзькі «вищі кола», вороги Столипіна, які ненавиділи його як «вискочку», людину з сильною волею, що надмірно впливав на слабохарактерного царя; серед таких ворогів можна назвати, наприклад, Курлова, одного з вищих чинів Міністерства внутрішніх справ імперії. Ці люди прекрасно знали про наміри Богрова й умисно не перешкодили йому.

Історикам ще належить розгадувати таємниці «пострілу з чорного браунінга» Богрова (дуже характерно, що тоді ж, у вересні 1911-го, він був квапливо засуджений і повішений. Квапилися!). Зрозуміло одне: вбивство у Києві стало (роль особи в історії!) однією із поворотних подій початку ХХ сторіччя, яка вплинула на майбутнє імперії, що розвалювалася. І на майбутнє України. Тієї України, яку монархіст Столипін, затятий прибічник «російської національної монархії» (чи пам’ятають про це його нинішні прибічники в Україні, включаючи міністра освіти і науки Д. Табачника, який написав про нього книгу-панегірик?), впритул «не помічав». Але вона є і буде!

Ігор СОНДЮКОВ
ДЕНЬ