* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

УБИВСТВО ПЄРАЦЬКОГО.ВЕРСІЇ

02:02 28.01.2011

УБИВСТВО ПЄРАЦЬКОГО.ВЕРСІЇ

15 червня 1934 р. серед білого дня в центрі Варшави був убитий міністр внутрішніх справ Броніслав Вільгельм Пєрацький — людина, яка займала одне з перших місць у політичній ієрархії тогочасної Польщі. Цей терористичний акт мав важливе значення і для історії Другої Речі Посполитої (так іноді іменували міжвоєнну Польщу), і для України. Хоча він отримав загалом однозначну інтерпретацію (мовляв, пана міністра убили українські націоналісти), це вбивство лишило чимало загадок, які, певно, так і не будуть розгадані — важливі документи зникли, свідки померли. Та все ж спробуємо їх розгадати...

ЧАС ПІДЛОЇ ВЛАДИ

Перш ніж говорити про цей атентат, годилося б кілька слів сказати про цей час і поміркувати, наскільки вбивство Пєрацького було типовим чи нетиповим.

Отже, міжвоєнна Польща... На позір ніби демократична держава. Насправді ж — автократична, де демократичні свободи часто цинічно ігноруються і де репресивна поліцейська машина є чи не головним гарантом стабільності.

Однак до стабільності далеко. Польська держава — це клаптикова держава, куди ввійшли землі колишніх Австро-Угорської та Російської імперії, а також землі Німеччини, яку «образили», забравши шматок її території, що віддали полякам. Польська держава не моноетнічна, хоча такою їй хочеться бути. У Віленському краї живуть литовці, на півночі — німці. На «кресах сходніх» малосвідомі (в плані національному) білоруси й достатньо свідомі українці, які створюють чимало проблем. А ще є численна й дуже проблемна єврейська меншина.

Додайте до цього економічну деградацію. Польща 1939 р. так і не змогла вийти на рівень економіки 1914 р. Постійні політичні кризи, зміни урядів: за 21 рік існування міжвоєнної Польщі змінилося 32 прем’єр-міністра!

Ще й зовнішньополітичні обставини не особливо сприятливі. На заході й півночі Німеччина, яка має до Польщі територіальні претензії. Також претензії має Литва. На сході Радянський Союз, який не приховує своїх агресивних планів щодо Польщі. На півдні — Чехословаччина, до якої уже Польща має територіальні претензії і відносини з якою напружені.

Тут ще й у «великих сусідів» починають формуватися жорстокі тоталітарні режими. У Радянському Союзі, де й так існувала «диктатура пролетаріату», власне, диктатура комуністичної партноменклатури, на початку 1930-х років починаються масові репресії. У Німеччині, де 1933 р. до влади приходять націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером, теж робиться щось подібне. Правда, «біснуватому» Адольфу до «доброго» «батька Сталіна» далеченько — не той розмах.

Однак «логіка» репресій на диво схожа. Спочатку розправляються з відкритою опозицією. Для цього нерідко вдаються до провокацій, судових процесів, що робляться «на замовлення» влади. Розібравшись з «чужими», беруться до «своїх», тобто репресують можливих політичних конкурентів з найближчого оточення. Тут теж не обходиться без провокацій. Ну а далі встановлюється репресивний режим, який переважно тримається на силі, де судова система часто є фікцією, до того ж широко практикуються позасудові переслідування.

Так, гітлерівці, прийшовши до влади, організували провокативний підпал рейхстагу, звинувативши в цьому комуністів. Було організовано знаменитий Лейпцігський процес 1933 р., на якому на лаві підсудних опинився комуніст Г. Дімітров та його однодумці. Правда, гітлерівці, зазнавши тиску європейської громадськості, змушені були відпустити Г. Дімітрова. У Лондоні паралельно відомі юристи Європи на чолі з Д.Н. Пріттом влаштували контрпроцес, на якому показали, що рейхстаг насправді підпалили гітлерівці. Тим не менше, ця провокація дала старт репресіям проти опозиціонерів у Німеччині.

Згодом А. Гітлер вирішив, що пора розправитися зі своїми колишніми друзями, влаштувавши для них 30 червня — 2 липня 1934 р. т.зв. «ніч довгих ножів». У результаті цієї операції, яка мала офіційну назву «Колібрі», був арештований та вбитий соратник А.Гітлера Ернст Рем, а також репресовані діячі очолюваних ним парамілітарних загонів СА.

Щодо радянського вождя, то він діяв ефективніше. У кінці 1920-х — на початку 1930-х рр. в СРСР пройшло чимало різноманітних судових процесів, на яких часто судили людей, котрі не були в захваті від радянської влади — таких собі «прихованих» опозиціонерів. З відвертими опозиціонерами в Країні Рад розправилися відразу після «великого жовтня».

Настала пора розбиратися зі своїми. 1 грудня 1934 р. застрелили Сергія Мироновича Кострикова, більш відомого під партійним псевдонімом Кіров. Цим терактом Й. Сталін убивав двох зайців. З одного боку, прибирав з дороги серйозного конкурента, який міг мітити на місце більшовицького вождя. З другого, це провокативне вбивство, здійснене з санкції Й. Сталіна, стало приводом для репресій проти «ворогів народу». Під категорію останніх тепер елементарно могли потрапити старі більшовицькі партійні кадри.

Звісно, міжвоєнну Польщу важко порівнювати з гітлерівською Німеччиною чи СРСР: не ті ресурси в руках влади. Та й режим не тоталітарний, а лише авторитарний. Однак де закінчується авторитаризм і починається тоталітаризм? Коли прослідкуємо «логіку» репресій у Другій Речі Посполитій, то вона на диво подібна до того, що робилося в її тоталітарних сусідів — фальшива законність, позасудові переслідування, таємні вбивства і т.п. Схоже, і час, і географія давали про себе знати.

Вбивство Б. Пєрацького, те, що йому передувало, і те, що було після нього, дуже добре вписується в контекст цих репресій. У чомусь це вбивство подібне до вбивства С. Кірова (до речі, зверніть увагу: відбулися вони майже одночасно, в один і той самий рік). І Б. Пєрацький, і С. Кіров — високопоставлені державні діячі. Теракти на одного й другого послужили сигналом для репресій. Після вбивства Б. Пєрацького ніби по його справі відбувся судовий процес у Варшаві. Однак на лаві підсудних не було вбивці. Зате були керівники Організації українських націоналістів, на яких «повісили» цю справу. Чи не нагадує цей процес судилище в Лейпцигу над «підпалювачами рейхстагу»?

КИМ БУВ Б. ПЄРАЦЬКИЙ?

Перш ніж говорити про атентат на Б. Пєрацького, варто з’ясувати, що це була за людина.

Цікаво, що народився він 1895 р. на етнічній українській території — в містечку Горлиці (Лемківщина). Правда, його дитинство та молодість в основному пройшли в місті Новий Сонч — неподалік Горлиць. Це вже, правда, польська етнічна територія. Однак, певно, в дитинстві Б. Пєрацькому доводилося часто зустрічатися з українцями.

Його батько походив зі шляхетської родини, яка брала участь у польському Листопадовому повстанні 1830—1831 рр. і змушена була емігрувати з царської Росії до Австро-Угорщини. Він перебував на державній службі, був начальником т.зв. сторожі скарбу.

Б. Пєрацький, певно, зважаючи на родинні традиції, вирішив робити військову кар’єру. Під час Першої світової війни воював у «Польських легіонах», що були в складі австрійської армії. Після проголошення незалежності Польщі служив у її війську, був учасником польсько-української війни 1918—1919 рр. У 1920-х рр. продовжував робити військову кар’єру, дослужився до звання полковника.

Проте в 1928—1929 рр. він відходить від справ військових і починає робити політичну кар’єру. 1928 р. його обирають депутатом сейму від т.зв. Блоку безпартійних, який підтримував «начальника держави» (де-факто диктатора) Юзефа Пілсудського. З 1929 р. Б. Пєрацький займає різні урядові посади, 1930 р. входить в уряд спочатку як міністр без портфеля, а потім — з червня 1931 р. до своєї смерті 1934 р. стає беззмінним міністром внутрішніх справ — важливою фігурою у виконавчій владі Другої Речі Посполитої. Водночас широко використовує засоби масової інформації, виступає в газетах, на радіо. Завдяки цьому стає одним із найбільш відомих політиків Польщі.

Належав він до т.зв. угрупування полковників, наближеного до Ю. Пілсудського. Останній був уже в похилому віці, і Б. Пєрацького вважали його реальним наступником. Адже цей відносно молодий політик мав за плечима блискучу військову кар’єру, участь у боротьбі за незалежність Польщі, відзначався неабиякою енергійністю та амбітністю. І, не будучи одруженим та не маючи сім’ї, майже цілковито віддавався політиці.

У польській літературі можна зустріти думку про те, що Б. Пєрацький був ледь не другом українців, виступав за порозуміння з ними. Навіть зустрічаються твердження, що незадовго перед вбивством він, знаючи, що на нього оунівці готують замах, свідомо не вдавався до арештів, оскільки хотів знайти спільну мову з поміркованими, легально діючими українськими політиками, і ніби вбивство Б. Пєрацького значно ускладнило цю співпрацю та послужило антиукраїнським силам. Чесно кажучи, подібні твердження є такою собі міфологією, коли бажане видається за дійсне. Співпраця з поміркованими українськими політиками зовсім не виключала репресій проти українських націоналістів. Принаймні чимало українських політиків, зорієнтованих на легальну діяльність, зокрема члени партії «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), різко виступали проти ОУН. Як-не-як — політичні конкуренти.

Щодо українських націоналістів, то вони бачили Б. Пєрацького як певний політичний символ. Так, у «Віснику Організації Державного Відродження України» (ч. 23—24 за серпень—вересень 1934 р.), який виходив у Нью-Йорку, зазначалося, що Б. Пєрацького вбили не як особу, а як реалізатора польської окупаційної політики на західноукраїнських землях (ЗУЗ). Йому ж давалася така характеристика:

«... — послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ;

— ліквідатор українського шкільництва, культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних і спортових товариств і гуртків, це полонізатор Української церкви;

— творець і організатор польської колоніальної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, опанування промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом;

— організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, «стшельцами», варварських пацифікацій у 1930—1933 рр., у 1934 р. на Угнівщині, Равщині, Самбірщині, Мостищині та ін.;

— творець наглих судів, шибенець і мордувань українських революціонерів;

— автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в’язнів;

— творець системи морального розкладання українського життя масовими насаджуваннями конфідентів (донощиків);

— автор профанації й дикого збезчещення пам’яті Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів;

— один із творців і часовий жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького — окупаційного панування, яке поставило собі за мету-ціль згнобити українське життя, розгромити й сполонізувати його...».

Є в цих твердженнях чимала доля перебільшень. Як, зрештою, і в твердженнях про «українолюбство» Б. Пєрацького. Істина, схоже, десь посередині.

Очевидно, не варто «вішати» на Б. Пєрацького всі гріхи «національної політики», яку міжвоєнна Польща проводила на українських землях, що входили до її складу. Ця політика практично зводилася до полонізації — до того ж часто грубими, насильницькими методами. Чого варта хоча б т.зв. пацифікація, коли поліція та військові загони влаштовували погроми українських інституцій, били (іноді до смерті) українських активістів, нищили майно українських селян і т.д. Щоправда, пік пацифікації припав на 1930 р., коли міністром внутрішніх справ Польщі був Феліціан Славой Складковський. Однак Б. Пєрацький мав причетність до цих варварських дій. Будучи міністром внутрішніх справ, він так чи інакше ніс відповідальність за насильницькі дії проти українців. Зокрема, за цілеспрямоване нищення могил січових стрільців, які стали своєрідними пантеонами пам’яті, за жорстокі, іноді позасудові репресії проти активістів ОУН. Саме за часів міністра Б. Пєрацького відбувся наглий (прискорений) суд над бойовиками ОУН В. Біласом та Д. Данилишиним. Ця страта (повішання) молодих людей викликала велике обурення в українському суспільстві. Навіть аполітичний Б.-І. Антонич (до речі, земляк Б. Пєрацького) присвятив цій події вірш «Примари», який починається словами:

Мій друже незнаний здалека,
чи дійде до тебе цей вірш?
Зашморгнута петля на горло
нас давить і тисне все гірш.

Закінчувалися «Примари» такими словами:

Прости, що у душу ллю трійко,
Прости мені, друже, цей спів.
Не можу співати спокійно,
Бо в серці розпука і гнів.

Якщо в серці «поета кохання й природи» були «розпука і гнів», то що говорити про інших?!

Словом, в українців було більш ніж достатньо підстав не любити Б. Пєрацького. Та все ж у його особі не варто бачити затятого, а тим більше примітивного українофоба. Радше це був політик-реаліст «пілсудського розливу», який вслід за своїм політичним «батьком», тобто Ю. Пілсудським, виходив з того, що міжвоєнна Польща є державою, де існують потужні національні меншини. Тому з ними треба шукати спільну мову. Наприклад, Б. Пєрацький говорив таке: «...мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідеї державності представників інших рас і національностей». Ніби й непогані слова. Проте політики на те і є політиками, щоб не говорити правди — принаймні всієї. Тому Б. Пєрацький та йому подібні, заявляючи про співпрацю з українцями, водночас виношували плани полонізації цих українців.

УБИВСТВО: ВЕРСІЯ ОФІЦІЙНА

У результаті довготривалого слідства, яке вела польська поліція, була представлена на варшавському суді приблизно наступна картина. Додамо до неї, щоправда, пізнішу інформацію, яка стала теж офіційною.

Весною 1934 р. на рівні вищого керівництва Організації українських націоналістів (ОУН) приймається рішення здійснити атентат на Б. Пєрацького. Це рішення ухвалили Євген Коновалець, провідник ОУН, Степан Бандера, крайовий провідник ОУН, а також два високопоставлені оунівські функціонери — Ярослав Барановський та Ріко Ярий.

Керівництво підготовкою теракту здійснював С. Бандера, а підготовка мала кілька ланок.

У Кракові на квартирі оунівця Ярослава Карпинця, який студіював хімію в Ягеллонському університеті, влаштували лабораторію, де виготовили бомбу. Цією бомбою мав скористатися атентатник-смертник, який, зірвавши її, убив би себе й Б. Пєрацького.

За останнім оунівці влаштували спостереження. Його вели Микола Лебідь разом зі своєю подругою Дарією Гнатківською. Вони встановили, що Б. Пєрацький веде розмірений, багато в чому прогнозований спосіб життя. Зокрема, щодня обідає в ресторації «Товариський клуб» по вулиці Фоксаль, 3. Як правило, він не користувався охороною.

 Петро КРАЛЮК
ДЕНЬ