Кінець шестидесятих.
Київ,Хрещатик,зима.Котиться тролейбус,крокують діловиті кияни,роззираються приїжджі. І ті, й інші підсвідомо намагаються втрапити в такт чудових мелодій: над Хрещатиком-пісні Бориса Буєвського,їх транслює українське радіо. Сріблом розливається дивовижний голос Діани Петриненко:
"-я любов'ю твоєю приречена"...
"Приречена" швидко мчить Хрещатиком,
намацуючи в кишені 20 копійок - якраз вистачить на півпорції кулешу, "Кулішна" поруч.Якби тоді хтось міг зняти кіно про щасливих творчих українців,то цей сюжет не поступався б тогочасним зарубіжним: красива повноуста білявка з палким карим поглядом зустріла талановитого композитора,справжнього Маестро,який майже щодня створює пісенний шедевр на її вірші. ІМ'Я молодої прекрасної провінціалки поступово вписується в радійні святці авторів текстів популярних пісень.Знайомтеся:
Ганна Чубач,
поетеса, хтось її назива за рядком з її першої збірки:
"Журавка з подільського жита".Хтось не ліниться зібрати подробиці цікавої,як на двадцять літ,біографії.
Звідки з'явилася?Чому поет-фронтовик Платон Воронько,прочитавши один її вірш,взяв аркуш чистого паперу і написав їй рекомендацію до Спілки письменників,а Дмитро Луценко говорив,що у віршах Подоляночки вчуваються пісні?Втім,її житейська історія була типовою для покоління:мама отримала батькову похоронку раніше,ніж народилася дочка.Таких у їхньому селі називали "погробовка".
Ганя ніколи не бачила рідного батька,виростала при вітчимові.
Втім,тоді було багато сиріт- і в рідному селі росли з нею разом,і навчаючись в Києві,бачила їх поруч.Он навіть батько прекрасної співачки Діани Петриненко загинув,але зміг передати прощальну записку "своєму соловейкові".У Ганнусі не було найменшої згадки чи вісточки від тата.Передавала йому свій сум сама: коли хтось із односельців помирав,йшла у той печальний двір,ставала серед плакальниць і,несподівано для них і навіть для самої себе,починала голосити.
Слова,жалібні й невтішні,самі вив'язувалися із сирітної душі,із доччиного жалю.Її перші вірші були продовженням цих плачів.Але початки надій, зачинки світлої радості чулися в них все впевненіше.Була в цих віршах одна особливість,
яка дещо бентежила читача:здавалося,що юна Ганя народилася із якимось родовим віданням-переданням,що ним володіють наймудріші і найстарші жінки.А вона ж- майже дитя.Так,житейська мудрість в ній була,але не стосовно самої себе.Надто рвійне,
необережне серце билося в її грудях, а допитливий розум не хотів обмежувати себе тими правилами,які,начебто,є запорукою благополуччя.
Закохання.
Раннє заміжжя,яке й привело молоде подружжя до Києва.Народження доньки Оксани.
Навчання на бухгалтерськикурсах.Згодом - в поліграфічному інституті.
Тут і доля оглянулася на красуню,спо
хопилася і вперше торкнулася шахівниці,на якій з нами грають обставини,
випадок,
удача.
Ганна почала працювати в спілчанській бухгалтерії.
Вона не скоро
наважиться заговорити з письменниками про вірші,які складала і потайки записувала в свої блокноти.Не всім це подобалося,
не кожен з родини їх схвалював...
Міста швидко змінюють сільських юнаків і дівчат.Невпевненість,боязкість,мовчазнаосторога одного разу минають,
якщо ти розумієш,що хочеш бути собою та досягти чогось більшого,ніж обов'язкова тоді прописка.І що більші перешкоди чи випробування траплялися,
тим цікавіший вироблявся характер.Особливо,коли доводилося чимось жертвувати,
але свого заповітного не зрікатися.
Долі багатьох (чи не більшості)
старших письменників - це дивовижні історії дівчат і хлопців,які з фанерними чемоданчиками(слово "валіза" тут не грає)вирушали підкорювати обласні центри,столицю і Москву.Чи ставали переможцями і кого перемагали,
кого і що підкорювали?Можливо,на ці питання варто шукати відповіді в представників інших поколінь підкорювачів - скажімо, мого,яке з рюкзаками за плечима рухалося маршрутами республіканських і всесоюзних будов.Розпитати в ще молодших - ці мудро йшли до мети через студентські авдиторії.
Дізнатися в тих, які щойно досягли дипломів закордонних університетів і є стипендіатами зарубіжних г'рантів.
Втім, відомо,
якщо дорога веде до храму, то вона благословенна.Та чи є храмом література і яким/чиїм богам моляться навернуті?Схоже,що це вічні питання.
...З Ганною Чубач ми познайомилися взимку 1978 року- тоді Спілка часто проводила якісь наради,пленуми,обговорення,що мали для мене цінність,адже можна було вирватися в Київ,побачити старих друзів,познайомитися з новими.Цікаво було спостерігати за відомими і поки - не дуже відомими- поетами й прозаїками, гордовитими критиками,
яким тоді видавництва замовляли й оплачували закриті рецензії,від них залежав вихід книжки;
газети й журнали робили те саме, досить рясно відгукуючись на вихід книжок.Від цих суб'єктивних рецензій залежала оцінка письменників і їх творчості.
Нині жанр рецензій
майже вимер,
сама чула,
як сановитий літературознавець сказав,що рецензії нікому не потрібні.Може й так,але друкована замовна рецензія нікуди не поділася,а хто за неї платить?Той,хто замовляє.
Літературні критики, як підвид письменства,перевелися і вивелися.Є кілька "літературних м'ясорубок",є й "тусовочна обслуга",але...Втім,це моє враження, і тільки.Таке собі
старече буркотіння.
Краще вернуся до часів,коли ми були
не просто красивими,
але й молодими.
...В клубі Ради Міністрів починався письменницький пленум ,в коридорах стояв роїнний гул голосів,хтось когось викликав,обіймав,радів і сміявся, а хтось за цими блаженими літературними друзяками спостерігав:
хто з ким?Чому?
Письменниці ревниво оглядали себе в дзеркалах:
більшість приїхали нічними рейсами,
швидко розмістилися в готелі,швидко збиралися,а нині дружно намагалися нанести останні штрихи - пудрували носики,підмальовували вуста,торкалися вушок зволоженими парфумом пальчиками...Сімдесяті роки- роки густих тіней,підведених повік,помад тілесних тонів і начебто французьких парфумів на зразок "Клема",яких француженки впритул не визнавали.
Хтось ще вбирався в кремплени, а
хтось надавав перевагу тканинам вітчизняного виробництва та індивідуальному пошиву,хтось сповідував "білий верх-чорний низ",а хтось - вишиванки.
Наші зачіски теж різномаїтилися- від "хімій"та "бабет" і буклів старшого покоління - до модельних стрижок під паж та сессон,або ж відпущеного на волю довгого волосся.
...Ми зустрілися поглядами в дзеркалі і почали з інтересом розглядати одна одну.Я її впізнала одразу,хоча ми були знайомі в межах палітурок та журнальних публікацій з портретами.
-Люба Голота,-сказала вона таким м'яким голосом,ніби видихнула шовкопряднее "л".Інше,ніж у полтавців.Неможливе для галичан.Не скажу,що всі подоляки так говорять.Але Ганна Чубач говорила.
До речі.Вона читала свої вірші з цією неповторною м'якою вимовою, не підвищувала інтонаційно голос,не вигукувала - ви-мов-ля-ла.В її рядках і в голосі вчувалася усмішка.
Дітям це дуже подобалося.А дорослим - ще більше.
Зимою 1980 року мені довелося зустрічати дорогих гостей Ганну Чубач,Станіслава Тельнюка і Валерія Гужву в Дніпропетровську.Видавництво ЦК ЛКСМУ
"Молодь" заснувало премію імені Павла Усенка, нею вже нагородили Володимира Затуливітра та Михайла Шевченка,
Ганна Чубач стала третім лауреатом премії комсомольського поета.
"Дівчино-секрЕтарю,як тебе любили ми,десь ти за заметами,за снігами білими"- цитую по пам'яті усенківський вірш,може й помиляюся,
але це єдине,що я пам'ятаю з творчості поета,якого я не знала,але про якого говорили,що був людяним та уважним.Такою ж була і його вдова: дізнавшись,
що Володя Затуливітер не має житла в Києві,але має роботу,пані Усенкова запропонувала йому жити на дачі в Кончі Озерній,з чого Затуливітер скористався.
Втім,це інша історія.
А тоді київська відома трійця поетів і я,їхня супроводжуюча і авторка радіо- та телепередачі на дніпропетровському обласному радіо і телебаченні, вирушили на Царичанщину,в рідне село Павла Усенка.В сільському клубі було холодно,хоч хортів випускай.
-Не вірили,що приїдете і пізно затопили,- повідомив завклубом.
Але людей зійшлося повен зал-тут пам'ятали земляка,поглядали на гостей з інтересом,тож вирішили не затримувати вечір,а починати.Хай і в пальтах.
Валерій Гужва розповів про премію і нову лауреатку,
вручив диплом,пристібнув медаль і запропонував Ганні Танасівні читати вірші.
Ганя взяла мікрофон.Підійшла до краю сцени.Заговорила.Розпочала з вірша"А на заставах сіно косять"- влітку вона з групою колег об'їздила всі українські застави,дарували прикордонникам бібліотечки видань "Молоді". Написала цикл віршів про хлопців-прикордонників,один з яких прочитала.А далі...
-А тепер я читатиму вірші про кохання.А тому зніму кожушка,бо любов гріє,любов не дає нашій крові скипітися від морозу,-м'яко і ніжно сказала Ганна і рішуче змахнула з пліч кожуха,і війнула терновою хусткою,і читала так,що люди дивилися на неї як на богиню,як на чудо,що зійшло з небес і приземлилося в промерзлому клубі,який не просто розігрівся,а зажарів від Ганиного голосу,від її краси, і від її віршів,які сприймалися так,як народна пісня.З вуст спокусниці: якщо пити,то напитися,
якщо бігти - доганять,
якщо впати та забитися-
то з хорошого коня!
Я багато разів слухала,як читає вірші Ганна Чубач.Це завжди були виступи,де перемагала чиста,сердечна емоція,-і від самих віршів,і від спілкування.
Діти її обожнювали.Це була гра і навчання,сміх і зосердженість.
До речі,це Ганна Чубач вимовила слова "українчики маленькі"у своєму вірші і вони з її уст прозвучали дуже природньо,як і численні абетки,казки,пісні.Сотні віршів для дітей,які одразу запам'ятовуються:"Жук малий і волохатий все життя прожив без хати"...І вже моя дочка хапає Ганю за руку: "-А як же зимою?" Вирішують удвох,де поселити жука.Або переносять ірпінських равликів з дороги в траву.Ганя задоволена :- я з твоєю малою написала сьогодні два вірші!
Вона писала щодня.Наспівувала,мугикала,римувала.Ні,не бавилася - висновувала з себе казкове прядиво видив і слів.
Колись я їй сказала :"Ганю,я танцювала сама з собою під твою "Черепаху Аху"...Мені було сумно.І хотілося плакати.Аха допомогла..."
- Не тільки тобі,- розсміялася Ганя.-Мені на виступі розповідали,що місцеві міліціонери (поліція з'явилася пізніше) так полюбили мою пісню,що збиралися втрьох,пили горілку,включали магнітофон і...співали "Аху": "...бо коли багато страху,то злетить і черепаха"...
Ах,Ганю,як бракує в цьому житті твого сміху,твоїх жартів,твоїх історій,рецептів,твоєї доброти і поради,твого вміння прийти саме тоді,коли тебе бракує.Ти була такою несподіваною,що хочеться згадувати і згадувати,розповідаючи про тебе.Могла сказати:-Запам'ятовуй мій рецепт "чотири Ч".
Береш м'ясо,гриби,
картоплю,сині або кабачата,
робиш рагу.
-Я не люблю рагу.Не хочу!
- Роби, назовеш цю страву "Осіннє рандеву"!Регочемо.
Вона й справді любила готувати і знала,що кому сподобається.Пам'ятаю,як Марія Влад запросила нас із Герасим'юком і Затуливітром на Свят Вечір.Від куті до свічки- все було вишукане,красиве,смачне,
пісне.Розчулений Герасим'юк підтвердив,що на столі істино гуцульська вечеря.Я уважно вислуховувала цікавенну Маріїнину розповідь.
Затуливітер чомусь зітхав,постукував ложкою,
блискав потрійними діоптріями.Повечерявши,як і обіцяли,разом з Марією Влад рушили в гості до Ганнусі на Саксаганського.
Ганя раділа і було чого: сусідка,з якою вони жили в двокімнатній комуналці,нарешті зважилася і виїхала в Ізраїль. Ганні дозволили зайняти помешкання- її донька матиме свій куточок,свою кімнату!
У Ганни також стояв накритий стіл з кутею і пиріжками, узваром.Звісно ж,пісні страви,згідно традицій подільського краю.
Затуливітер застогнав:-Ганю,дай мені холодцю!
Влад і Герасим'юк подивилися на нього,як на святотатця.А Ганя знайшла виправдання любителеві холодцю і сала:-скоро північ і наступить Різдво. А зараз, між Святвечірньою кутею і Різдвом - мій день народження.
Хай їсть,що хоче.
І всі змирилися,
хіба що побожна Марія Влад ще дивувалася слобожанській дикості.
Я завжди нагадувала тобі,сумній:
-Ганнусю,
еталонна краса Мерлін Монро відпочиває,вона екранна,а ти -справжня!Оте твоє фото в чорній сукні,твоя зачіска...
Красуня!
-Талановиті завжди красиві,- Ганя сміялася.І справді була схожа на Мерелін.
Навіть коли було сумно,Ганя не розводила калюжі сліз, була по життю героїнею.
Перемінила сумну долю журавки.
Об'їздила тисячі міст і сіл з виступами.Видала понад сотню написаних книг. Вірші Ганни Чубач знають ті,що зараз стали дорослими.
Стали воїнами.Не українчиками,а українцями.
Любов завжди ходила за Ганею назирці. Доводила,що вона,любов,не буває ранньою чи пізньою -завжди своєчасною, справжньою.
Якби всі друзі,всі хто любив і знав Ганну Чубач,розказали б бодай по маленькій історії, то вийшла б прекрасна книжка.Я б взяла за передмову до неї статтю Івана Дзюби "Писано серцем".Іван Михайлович визначив творчість і особистість Ганни Чубач найточніше.І цілком можливо,що сказав би сьогодні:"так,як Чубач, вже не пишуть".
Власне,Ганна постійно змінювалася- і в тематиці,і в соціальних темах - це як дорослішання душі. Так,минули часи,коли іноді писалися "вірші із заплющеними очима": як сни,як відлуння фата моргана ... При всій лагідності і м'ягкості,
Ганна була справжньою реалісткою.Бо реалії її життя були далекими від життя в ляльковому рожевому будиночку.
Багато хто б здивувався, помітивши , скільки в тій, уявній книжці життя, сумних сторінок, ти,Ганно, воліла б їх не часто перечитувати.Хоча,як на когось іншого- вистачило б читати і переказувати роками.
Деякі історії майже детективні.
Наприклад: Ганні Чубач на засіданні Комітету була присуджена шевченківська премія в номінації "Дитяча література".А вранці номінанти дізналися,що ця номінація скасована...
Ще, сама Ганя мені розповідала таке.Мала виходити книжка.Та заповзятливий редактор закликав Ганну на розмову і, разом з своїм високим начальником почали говорити,що й цей вірш знімають,і цей,і над тим треба подумати...
Ганна мовчала,що вразило пильненького редактора.
- А чого ж ви мовчите?Ми скільки викинули?Нічого не скажете?
-Скажу,коли просите.Хай кістки із землі повикидає тим,хто викидає поетам вірші.
Забрала рукопис і пішла.Її гордість була тотожна гідності.
Вже захворівши ,
прийшла до мене в гості,подарувала подільської вишивки рушник.-Хай у тебе буде,не ховай його.
Я заплакала.
-Не плач.Я не вмру.
Востаннє серед книжок побачила Ганну на ярмарку.З ціпочком.
Тримала його легко,навіть елегантно:
-Все нормально!
...Де вони,ті небесні долини,які ти вибрала,
Ганно?
...Прощалися в лютому 2019 року, в церкві Різдва на Подолі,з якої виряджали труну Тараса Шевченка на Канів.
Вінничина разом з киянами проводжала Ганну Чубач квітами й хлібом.Бо де б не були сільські діти,їх пам'ятають у краях,де закопані їхні пуповини.Звідки родом їхня мова,в якій любов і снага, сильніші всіх енергій світу.
Мова,
яка вбирає і береже все,що писалось і вимовляється з любов'ю.
ПОЦУПЛЕНО У СОЦМЕРЕЖАХ
