Надія КИР’ЯН

ХТО ВІРЛ ДУШЕЮ, ТОЙ ПОЕТ

У 1980-х роках я навчалася у Київському державному університеті заочно (удруге, бо уперше мене виключили зі стаціонару за читання самвидаву, за погляди, які не співпадали з  політикою окупанта) і нарешті його закінчила. У мене викладали деякі мої однокурсники (Людмила Грицик, Семенюк Григорій Фокович). Се було дуже цікаво, бо тоді усього розказувати ще не можна було, і коли я з ними спілкувалася, то дехто думав, що я вступила до університету «по блату».

Зараз тим, хто не знає, дуже важко уявити ту атмосферу. Наприклад, аби я, зустрівши у коридорі однокурсника, сказала йому «Слава Україні», а мені б одповіли: «Героям слава» і хтось почув, де би ми опинилися: у КҐБ чи  у тюрмі —хтозна, а з університету вилетіли би точно.

Зі мною навчалися неординарні особистости, Таким був Леонід Ковальчук.

Він мене дивував тим, що з научальних предметів, які тоді були у програмі, знав усе.Особливо з української та зарубіжної літератур. Коли ми вивчали когось із, приміром, зарубіжних письменників, він міг розповісти не тільки про ті твори, які були у програмі, а про усе, що написав сей автор. Я навіть його запитувала: навіщо тобі учитися в університеті, ти ж і так усе знаєш. Він одповідав, що хоче систематизувати свої знання.

Знав і про поточний перебіг подвій в Україні, кого не друкували, переслідували тощо. Більше про його діяльність я дізналася уже після закінчення ВНЗ, про те, яким  він був правозахисником. Він був у мене у друзях на Фейсбуці, часом ми коротко спілкувалися. З глибоким смутком дізналася 2021 року, що він пішов од нас, перейшов у вічність. Се було до повномасштабного уторгнення нашого дикого сусіда, хоч він передбачав, що се станеться. Просто на одміну од багатьох розумів уроки історії.

Хочеться згадати про ще одну мою надзвичайно цікаву однокурсницю, яка нині працює ув Інституті Фольклору — се Людмила Іваннікова. Вона так гарно училася, що їй запропонували перейти із заочного відділу на стаціонар, що вона і зробила і нині успішно досліджує нашу величезну фольклорну спадщину.

А Леонід Ковальчук передав мені тоді папку зі своїми віршами, яка у мене і досі зберігається. Ось деякі з них.

Не той поет, що пише вірші,

А той поет, що любить вірла

За непокору й мрію в лет.

Хто вірл душею — той поет.

***

Хай пробачить свята Інквізиція…

Я вже завтра піду на вогонь.

І мені вже немає з чим критися.

Та і критися — де резон?

Вам моєю кров’ю не всититись,

Бо у ваших очах — зима…

Хай пробачить свята Інквізиція —

Я вже знаю. Бога нема.

Інквізиція. Після вироку

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил

В. Симоненко

Куди дівати убієнні квіти,

Коли вже цвинтарі заповнені ущерть,

Коли у храмах знавіснілий вітер

Вітає радо, як панянку, смерть.

      Й регоче зло з комедії оцеї

      (Та й не сміятись, певно, не з руки).

      Ще б пак, кати і підлі фарисеї

       Несуть на кладбище засалені вінки.

При несли і наклали на могилу

Своєї жертви, на сльозу легкі.

Неначе індульгенцію купили

За тридцять низькопробних срібняків.

Визначення

Роман КУХАРУК

1986 рік – рік Чорнобиля. І мого вступу до Київського університету на українську філологію.

Се також рік нашого з Леонідом Ковальчуком знайомства.

У мене, певне, очі кричали про необхідні знайомства, бо Леонід мені прямо мовив – не чекай од мене нич необхідного, я такий самий спудей,як і ти, тільки вечірній.

Він був старшим за мене.

Мовив мені про Надію Кир’ян (потім вона стане редактором моєї першої збірки у ВЕСЕЛЦІ), про Ігора Калинця…

Його поезії буди цікаві а своєрідні тим. же назва манячила на виверші вірша.

Один раз гостював у його господі у Гребінках. У пам’яти – привидом – верби, водойма.

У селі його називали Кривий – бо він накульгував. Село немилосердне. Але він любив свої Гребінки.

Більше я там не був.

Леонід Ковальчук – світлі очі, яскрава посмішка у пшенишні вуса, незлий тихий голос.

Коли працював на радіо СВОБОДА – познайомився з дочкою і адвокат кою Наталією Воляник.

Леонід уже тоді воював з мерзенними Засухами – і вони підкинули йому пістолета.

СІЗО.

Боротьба за його свободу.

Будучи у КУНі, воював Леонід з московською аґентурою  (Сергій Жижко та инші). Він кричав Жижкові у лице – ти московська мерзота. Так – погоджувався Жижко. – Але хто тебе чує? А я нардеп од націоналістів.

Потім на Ярвалу, 9 – у бандерІвців – ми працювали 4 роки з легкої руки мудрого Андрія Гайдамахи.

Останній раз бачив Леоніда Ковальчука під судом на тоді ще Московській вулиці – воював із Засухами. Перекинулися кількома словами, домовилися про мій виступ у Гребінках під його егідою. Але уже насувався ковід…

Новину про його одхід у кращі світи почув несподівано – і неочікувано – з уст Михайла Ратушного  у Купідоні на презентації го мемуарів.

Уточнив у Надії Кир’ян.

Справді.

Нема уже з нами Леоніда Ковальчука.

Але є Україна, яку він дуже любив і на яку працював ціле своє неутомне життя.

Папка з його віршами, про яку згадує Надія Кир’ян, уже у мене на робочому столі. Добірка поезій Леоніда з’явиться на літ форумі у розділі поезія.

ЖИТТЯ КОРОТКЕ – НАЦІЯ ВІЧНА.