Марія Влад. Трохи сонця в холодному сьогоденні

      "Світ веселий, світ такий хороший!

       Доки наші матері живі..."

                                 Марія Влад

Саме цими її рядками, які я ставила епіґрафом до одної зі своїх  поезій, тепер хочу звернутися до неї самої, бо вона у певному сенсі стала для мене матір’ю, і не тільки у літературі, а й у житті. А після втрати моєї рідної була саме тим плечем, спершись на яке я намагалася підвестися з прірви відчаю. Допомогла мені пережити цей невгамовний біль, та ще й на тлі моєї власної важкої і тривалої хвороби. Змусила переосмислити моє ставлення до життя і смерті, не боятися її, і взагалі – нічого не боятися. Оскільки Божа ласка і Його любов до кожного з нас є запорукою і зцілення, і успіху в наших справах– добрих справах. Звісно, якщо маєш віру і терпіння і приймаєш Його волю без сумнівів і марних роздумів: «За що?».

Так само її  велике серце було розкрите для кожного, хто потрапляв в складні ситуації, просив допомоги (або й не просив, але вона бачила, що потребує). Та що ж це я? Цим же наповнені всі її твори –поетичні і прозові – то ж ви й самі можете це відчути, розкривши будь-яку її книгу навмання… На будь-якій сторінці.

«Марія Миколаївна Влад, у шлюбі Ганцяк, народилася в с. Розтоки Івано-Франківської області. Марія Влад— українська журналістка, письменниця та поетеса, громадська діячка; авторка трьох прозових книг, численних ліричних та релігійних поезій. Співзасновниця Спілки солдатських матерів, низки жіночих спільнот. Відома журналістськими та громадськими проєктами». Про все це можна дізнатися з вікіпедії.

        А от її особисті риси, як людини, як жінки, парафіянки греко- католицької церкви, куди  я її неодноразово супроводжувала, розкривалися для мене поступово. І не тільки патріотизм і волелюбність, що першими впадали в очі, а й глибока співчутливість, готовність до самопожертви, жіноча чарівність врешті решт. А найбільше– її мудрість і щиросердна довіра Господу. Бо мені пощастило жити з нею поруч, у сусідніх під’їздах.

Віталися ми спочатку  здалеку, як звичайні сусіди. І лише у 2005 році після тріумфу справедливості Помаранчевої революції, коли перший захват від перемоги і надії на швидкі зміни в житті нової України вже потроху розвіювався, я поклала в її поштову скриньку свій перший соціально- художній вірш «Пробудження української нації». Їй на розсуд. З того часу власне і почалося наше знайомство. І… Моє перевиховання. Яке згодом перетворилося на міцну дружбу, засновану на спільності поглядів і безмежній любові до України.

Пам'ятаю, якось серед зими їй страшенно захотілося вареників з чорницею. " Так в мене ж є! Заморожена!" І ми разом в захваті  взялися до справи, а я ніяк не могла второпати, як це така відома поетеса і раптом... Разом зі мною у фартушку ліпить вареники на моїй кухні! А які ж вони були смачні!

Але в житті, впевнена, випадковостей не існує.  Зустріч з нею безперечно  була запрограмована Вищими силами, бо стала важливою не тільки для мене. Гадаю, що в подальшому і для неї самої. Бо з часом стан здоров’я її погіршувався, а поруч не було нікого. Своїх частих гіпертонічних нападів вона боялася не менше, ніж я – своїх гіпоглікемічних… Коли вона приходила до мене, якщо я була ще здатна сама відкрии їй двері. А якщо ні, перебуваючи вже в предкоматозному стані і не відовідала… Тоді вона телефонувала моєму чоловікові, якого знала ще змалку, щоб він приїхав з роботи і відкривши квартиру викликав мені швидку. Бо тоді вже час рахувався на години. А то й менше… А коли ставала погано їй – то вже я сиділа біля неї, перемірювала тиск щопівгодини і відстежувла чи то полегшення, чи погіршення в будь-який час дня. Або ночі. Я ж по собі знала як буває страшно, як хочеться, щоб хтось тримав за руку, чи то просто був тут, поруч… Тоді навіть той можливий «перехід» здається не таким страшним. Як в дитинстві, до лікаря чи на аналіз крові… З мамою за руку…

        Іноді вона казала, що можливо я (чому я?!) взяла на себе розплату за гріхи всього мого роду –це мене не сильно втішало– але вона запевняла, що допомога обов’язково прийде… З часом. Треба тільки чекати, не нарікаючи, не втрачаючи віри. Так само, як казала колись мені моя мати... І яку побачила в церкві  через п’ять років після її смерті, але живою. Але то вже інша історія (моє оповідання «Зустріч»).

Але розмова ж тут не про мене! А про цю світлу і ясну жінку. Яка всі свої сили до останнього витрачала на… Допомогу іншим. Коли почалася війна – я не про повномасштабне вторгнення, а  про підступний озброєний напад, захват частини теріторій донецької та луганської областей, окупацію Криму в 2014-му; нескінчені "конвої" з ворожою зброєю, що перетинали наш кордон…  Так от, коли з’явилися перші поранені (а було їх немало!) у київському військовому шпиталі, пані Марія дуже часто (щотижня, а то й частіше) приходила у палату до найважчих і не тільки пригощала чимось чи надавала матеріальну допомогу, а й подовгу розмовляла з ними (як і зі мною), заспокоювала (як і мене), переконувала в Божій милості і допомозі. З багатьма з них подружилася і переживала  за кожного з них, як за рідного, розказуючи мені про покращання чи погіршення їхнього стану, пропускаючи все через власне серце.  Яке теж не було залізним, а навпаки – вкрай виснаженим болем – і своїм, і чужим. Як в багатьох з нас тепер... 

А от я сама… Я змогла лише двічі зайти в палату до них, до опікових і… Все! Більше не витримувала. Обмежуючись  лише розмовами в коридорах з рідними або під реанімацією – передати гроші і послухати про їхнє горе. Часто вони поспішаючи до пораненого сина, прилітали з дому абсолютно без нічого!  Та й того мені вистачало, щоб потім цілий день ні з ким не розмовляти під враженням побаченого  чи почутого.

Косів! Щасливе сонячне місто в Закарпатті, куди письменниця поїхала попрацювати над черговою збіркою. І раптом, згадавши про мене, запросила мене туди до знайомих (пані Олени), де вона зупинилася, щоб і я теж трохи прийшла до тями після своєї останньої (вже сьомої) операції . І хоч цього разу операція була успішною і результативною, я ніяк не могла позбутися страху виїжджати кудись. Сама. Хоч нападів вже й не було. Так... Страхів позбуватися важко! Та я наважилась. Вперше за 12 років. Скільки вражень! Мала можливість не просто бути поруч з нею, а й по- справжньому " наживо" доторкнутися до захоплюючих краєвидів, відчути "подих Карпат" і навіть скупатися в Пруті того спекотного серпня. Вперше випити кави... Та ще й якої! Все було, як у казці! Про сплячу красуню, що прокинулась через 100 років. А я – через 12... Але вони тяглися для мене не менше ста... А ще познайомитися з косівчанами, достойними, гостинними і доброзичливими, і їхніми звичаями.

"Слава Ісусу Христу!- Навіки слава Богу!"- яке красиве і тепле це традиційне вітання на Гуцульщині! А в неділю до церкви– як на свято! Всі охайні, усміхнені, у вишиванках. І я поміж них... Вже "своя".

Наша стара (1960 року) цегляна п’ятиповерхівка знаходилася поруч (в 60 метрах) від паркану одної з перлин Печерська – ботанічного саду імені Гришка,  який зачаровує своєю неповторною красою будь- якої пори. І чомусь всі мої знайомі зазвичай питають в мене: " Ну як там у вас в саду? Чи зацвіли вже фіалки, магнолії, бузок?", гадаючи мабуть, що я вештаюся там щодня у пошуках пригод чи натхнення. Та ні, зовсім ні! Іноді навпаки дізнаєшся від сторонніх чи пересічних, що бузок вже зацвів. Хоч це моя улюблена квітка. А на цвитіння троянд  іноді взагалі не встигаю.  Отже ми з пані Марією теж збиралися часто прогулятися разом, та не виходило. Чи то вона була дуже зайнята чи нездорова, чи я!. Та одного разу на початку жовтня, коли буяли королеви осені– жоржини і айстри, а повітря було прозоро-синім, яке буває лише восени перед похолоданням, в нас вийшло. 

– А знаєте, Олю, мені здається, що це ми гуляємо разом з Вами 

востаннє...

        – Та що Ви таке кажете, пані Маріє! Чого б це раптом? Ще багато разів погуляємо! Як Бог дасть. Ми ж тут зовсім поруч мешкаємо. Хіба Вам так вже погано?

        – Не в тому річ... Просто я так відчуваю. 

        Я не повірила їй, та поетична інтуїція її не підвела. Бо насправді більше жодної спільної прогулянки не було. Вільний час не співпадав. А потім почалося…  2013 р– протести на Майдані, революція Гідності. В неї лишалося ще кілька років життя, та весь свій вільний від творчості час вона проводила вже в іншому місці. І я теж.

Одним з найяскравіших спогадів були наші з нею «випадкові»  зустрічі на акціях протесту, на маршах "Свободи" за українську мову або проти другої державної. Бо як буде друга, не стане першої, своєї рідної, української! Українці ж такі толерантні, не хочуть когось образити, хто її не розуміє (чи каже, що не розуміє!) і легко переходять на російську. А от навпаки чомусь ніколи не буває! Отже поступово геть усі починають говорити на "общепонятном языке". Майже всі, окрім гуцулів! А також львів‘ян, чернівчан, подолян, та деяких інших справжніх українців. З якими я зустрічалася на Майдані. Та до яких киян нажаль віднести тоді неможна було.  Окрім окремих виключень. «Язык- не главное!» -– як тоді часто можна було почути– «Главное –это содержание и сам человек». Але тоді чому ж при цьому колишні наші «брати»(не проти ночі згадані), навіть проживши в Україні два, п’ять, десять чи навіть більше років, не завдали собі клопоту вивчити україську, яка стала державною з 1991? «А зачем она мне? Меня и так все понимают». Отже тільки наші власні толерантність і миролюбство дозволили зростити вже у «вільній і незалежній Україні» ціле покоління, яке не розуміє сенсу володіти українською, на якій базується вся наша культура, і взагалі всі її традиції, які ще трохи тримаються завдяки інтелігенції і селу.

Якось у серпні 2012р. пані Марія прийшла до нас дуже збентежена неочікуваним запрошенням на обговоення у Форосі «мовного закону Ківалова- Колісниченка» – був такий, пам’ятаєте?  Отриманого від п. Гаврилишина від імені самогО «нєзабвєнного » президента В. Януковича, і навіть спитала в мене поради:

– Чи варто туди їхати, Олю? Все одно ж вони вчинять по-своєму! А я себе так погано почуваю! Дорога. Спека. Задуха. Тиск. Серце…

–Не знаю, пані Маріє… Я би (на Вашому місці) обов’язово поїхала б. Звісно, швидше за все це нічого не дасть. А раптом…  Якщо кожен з вас хоч по одному слову... А ми тут, в Києві – гучні акції протесту! Під Верховною Радою!  Але я ж не знаю наскільки Вам погано. Якщо дуже… То й не треба. Бережіть себе. Тільки Ви ж потім самі пошкодуєте… Якщо щось піде не так.

А воно і мало «Піти все не так»! Але нашому «проффесору» дуже кортіло створити ілюзію демократії і ніби заручитися підтримкою творчої інтелігенції. Щоб було потім на кого послатися. Адже серед запрошених були і перший президент Л.Кравчук, і академік М. Жулинський, і письменник  Д. Стус і багато інших відомих осіб. А саме обговорення тривало…. Ні за що не здогатаєтесь скільки: дві години! І все… Тож ясно, що кожному давати слово ніхто  і не збирався. Чи варто було долати таку дорогу хворій людині?

Але тим не менш: «Як результат, президент ініціював створення комісії з доопрацювання законопроекту. За його словами, підписання закону або відкладуть до вересня, коли закон буде доопрацьований, і лише після цього його підпише глава держави, або ж він набуде чинності найближчим часом, а у вересні до нього внесуть необхідні зміни", – розповів Дмитро Стус. І Марія Влад по поверненні до Києва.

Іноді уривками чула від неї спогади про свою миротворчу місію в Боснії, де вони під обстрілами годували голодних дітей (навіть не пам’ятаю чиїх–просто голодних).

Але, коли ми стали ще ближчими, набільш вражаючим стала (я навіть не могла повірити!) її стисла довірлива розповідь про те, як ще зовсім молодою, але вже відомою письменницею, її намагалися залучити до співпраці органи тодішнього КДБ. Звісно, мати «свою людину» серед самих націоналістів-гуцулів – чи може бути що краще? І як після тих невдалих спроб вона довго лежала в лікарні… Де їй спотворили ще й органи ШКТ.

  Як швидко плине час! «Оригінальна» думка, чи не так? Не встигла я звикнути, що в мене тепер є така рідна і потрібна мені людина, як вона… Переселилася в «інший світ». Це сталося 14 вересня 2017р. На превеликий жаль я не встигла з нею побачитися після повернення зі своєї першої подорожі країнами Європи. Ми ж отримали "безвіз"! В який ніхто не вірив.  Не встигла поділитися з нею враженнями.  Як би вона раділа за мене! Вона ж все знала: і про мої юнацькі мрії (Париж, Берлін) і про проблеми зі здоров’ям:  чи то моїм (що не дозволяли навіть мріяти про це), чи моєї донечки(складна операція на серці в чотири рочки), чи чоловіка, чи моїх котів. Як би раділа вона тепер моїм виданим збіркам! Як потрібні були б мені вже на  власних презентаціях її очі, посмішка… Скільки важливих поправок і порад я отримала від неї протягом цих 12 років  нашого спілкування! А тепер– тепер я намагаюся сама уявити собі її реакцію на кожну строчку, і поради давати собі сама...  Від її імені. І не тільки в літературі, а й в житті також. Намагаючись відтворити її думки. Іноді виходить.

На другий день після поховання ввечері в мене задзвонив мобільник. Я сполотніла, побачивши на екрані контакт «Марія Влад». Натисла, тремтячою руою піднесла до вуха…

– Слухаю…

   Тиша. Повна…

– Я слухаю…

Знов тиша у відповідь… Гудки.

Трохи заспокоївшись, я подумала, що можливо хтось просто взяв її телефон та перевіряє контакти. А раптом…  А може... Вона сама?  Нагадує, що вона тут поруч. Поки що. Що пам’ятає мене. Саме так мені дуже хотілося думати.

А за днів 30-40 після смерті вона з’явилася мені уві сні. Ми ніби зустрілися з нею на місцевому маленькому базарчику в Ямі, куди щодня ходять майже всі місцеві печеряни, і я несамовитио зраділа побачивши її.

        – Пані Маріє, люба моя! Ну як Ви? Ну як воно ТАМ?..» – про це всі ми завжди хочемо запитати в тих, кого вже нема поміж нас, чи не так?

– Ой, Олю, там так, там так!!!– Вона підвела щасливі очі до неба і притиснула руку до серця…

– Слава Богу!  А ми... А я? Я ж скучила за Вами! Я хочу до Вас!

– Олю, не зараз… Зачекайте. Ще трішки…

І вона почала підніматися дере’яними сходами, які раптом з’явилися поруч, і вели кудись… У невідому світлу височінь. Залишаючи мене там, внизу. На базарі… А прокинувшись я з потеплілим серцем згадувала цю зустріч і ще… Намагалася визначити і порахувати: «Трішки»– це скільки? Скільки мені лишилося?. В земному вимірі?

        Та сподіваюся, що ця жінка, поцілована Богом і закохана в Україну – Марія Влад, моя пані Марія, навіть знайшовши заслужений прихисток і спокій у Небесної оселі, назавжди лишилася тут, поруч з нами, зі мною. Щоб надавати нам (і мені особисто) сили, поради і підтримку. І нагадувати про найголовніше в житті: любов! Любов до України, в яку вона стільки вклала своєї власної душі, з якою зріднилася і сплелася в єдину сутність.  Бо як у моєму вітанні їй на передостанній день народження:

  «В косу Вкраїни вплетена стрічка

    Слова просвіти Ваших віршів

    І молитов невсихаюча річка,

    І за неправду праведний гнів!

       Хай сила духу соколом в’ється,

       Страху ламаючи залишки грат.

       В піснях нових знов трембіта озветься

       І гостролистий подих Карпат!»(25.08.2016р)

Трембіта на її похованні звучала гучно.  І журливо. Впевнена, що вона її почула… І посміхнулася.

 04.12.2024