Вулиця Ірини Жиленко: повернення до київських Раїв

Коли оголосили про перейменування зрадянщених і зросійщених місцин на врешті столичні, під ударами ракет у Київській організації Національної спілки письменників України з ініціативи світлої пам’яті Марії Морозенко також уклали перелік із ушанування дорогих багатьом імен. Серед них – феєрична письменниця Ірина Володимирівна Жиленко, чия вулиця з’явилася на мапі замість Алєксєя Сілича Новікова-Прібоя. Власне, у Пущі-Водиці, де в липні 1948-го промайнуло її підготування до школи під золотими соснами, при олтарі-килимі зі Сталіним у білому військовому кашкеті над прибоєм квітів, з російськими віршиками про Країну Рад і Дитячий Сад, про що згадувалося авторці у таки святкових спогадах «Homoferiens» (Смолоскип: 2011) із влучним коментарем: «поетів не можна стягати за поли з їхніх Парнасів, а дітей зіштовхувати з Сьомого неба. Бо мстяться сії діяння поступовим скочуванням гомо сапіенс (і гомо феріенс!) в гомо печеріус»…

Щоправда, одна з найбільших українських поетес могла би заслужити й на вулицю ближче до Микільсько-Ботанічної, де оселилося сьоме небо її дитинства, і куди річкою пам’яті вертала вона літа за літами:

Розкриються віконниці крамничок

під патефонів пісеньку стару,

і вулиця Микільсько-Ботанічна

покотить вниз затрав’янілий брук.

Повз голубник, повз буйні палісади,

афішні тумби, липи у цвіту,

повз домик із облупленим фасадом,

де я росту…

О поясни, чому я сонцем плачу,

коли крізь пам'ять радісно тече

старенька вулиця, вся в золоті гарячім,

проходить скляр із сонцем за плечем.

Коли свавільні сполохи у склі

розцвічують скляру старенький плащик.

І довго я дивлюсь йому услід.

Прощай, останній вуличний шарманщик!

Два квартали. Одно-двоповерхові будинки. «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками… столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски… З ранньої весни і до холодів двері квартир не зачинялись. Люди жили у дворах. Варили варення, заколихували немовлят, рубали дерева, святкували, зубрили уроки, шили-вишивали, прали білизну… Поміж старої бруківки навально пробивалась трава, цвіли кульбабки, мекали кози, горлали півні. А в сараях викохували свиней. Хай сірим було життя, зате у небі стільки голубиних кольорів, стільки порід, стільки назв (смішних і вже забутих)». Таким постає київське середмістя сорокових років із блокнотів Ірини Жиленко.

Не ідеальне, адже в ньому – і «будка», що відловлювала заблудлих тварин, і повоєнні інваліди, і скрута, і заборона співати «божественних» на свята, і поступова русифікація. «І соціалізм, і капіталізм – однакові беки. І той, і другий – царство черева, де ідеал – задоволення плотських потреб, а Бог (трійця) – успіх, влада і заможність. І та, і інша формації тиснуть на душу митця. Соціалізм тисне згори, вагою ідеології, а капіталізм – знизу, тиском посередньої обивательської маси, яка вимагає від митця того (і тільки того), що доступне її ницому рівню». А перед цим – голод в окупованому Києві, вимінювання нехитрих родинних скарбів на їжу на Євбазі, коли бомба проходить крізь усі поверхи будинку, не розірвавшись, коли мариться яма посеред кімнати, а дівчинка на колінах у бабці біля вікна – на карнизику підлоги, що ось-ось обвалиться…

Але ж – і сусідське братерство з толоками та дворовими бенкетами, коли у крихітних кімнатках селили численних родичів, а польські, українські, російські, єврейські і навіть китайські родини жили по-європейському полікультурно, співучо, з патефонів лунало чисте срібло Оксани Петрусенко та фокстрот, а мати-царівна (насправді – сестра) поетеси вдягалася у сонце жовтого крепдешину… Перечитуєш нині ці щоденникові записи Ірини Жиленко – і вони промовляють по-новому: переживши фізично досвід, коли багряна заграва поночі розливається на півнеба за вікном оселі, укарбовується проста цінність щохвилинного життя, якою дихає понад півстолітня поетична (та й казкова, і автобіографічна) Одіссея письменниці.

Бузки збігають з круч.

Дитя ганя обруч.

Гуде зелений хрущ в запиленому сквері.

Дідусь мій з кухлем пива – невмирущ –

наморгує облупленій Венері.

Яка удача, що у рисах літа

(провулок, сквер, синиці, водограй) –

усім своїм дитинством нерозлитим

моя зірка душа

впізнала Рай.

Через шість десятків літ, згадуючи своє дитинство, перебігаючи хвилями життя, Ірина Жиленко виснує: «Київ заліплений снігом, підсинений новорічними присмерками і нереальний, мов казки Гофмана. Очі не старіють, бо не старіє краса. І не старіє серце, бо не старіє радість буття земної людини. Радість – це відсвіт раю в людській душі. Св. Франциск твердив, що диявол втрачає владу над веселими людьми, а постійно незадоволений стає легкою здобиччю пекла. Але впевнена: Україна – буде! Буде велика європейська держава, якій потрібна (як світло сонця) мистецька культура, що культивує в людині шляхетність, внутрішню свободу і науку щастя. А виростити таку культуру важко, вона – багатовікове дерево, і плекати його слід постійно». Культура радості, Ярмарок Чудес, київські гофманіани й андерсеніани та дерев’яні домики, занесені зірками – усім цим повниться стоїчне епікурейство Ірини Жиленко.

І її вивірене літами творче кредо: «Життя – це ота пауза, мить, коли в тобі стає тихо і світло, і довкола – тихо і світло. Коли ти сідаєш у робоче крісло, дивишся в засніжене вікно і повнишся (як кімната – світлом) життям. Ось ти його відчуваєш у пальцях ніг, які починають відходити від утоми, ось воно вже – по коліна, блаженно розливається тілом, піднімається під горло – аж хочеться плакати від дивного зворушення, і вже розквітають очі, слух, засвічується чоло, і весь ти починаєш звучати життям, як флейта, наповнена диханням Бога. Це – життя. Все інше не має значення. Все інше – тло, контраст, спосіб існування тіла серед інших тіл. В такі паузи, в такі просвіти (у щільному паркані буденщини) і проковзує в наше життя (звідки?) все найпрекрасніше: вірші, музика, осяяна безсмертям».

Мій літній поїзд зупинився знову
перед цією айстрою смутною.
І я зійшла в їїказковутінь.
“У нас дощі!” – буденноповідомив
мійчоловік. А я зітхнула: “Вдома…”
І привіталарадощіпрості.

Притишена до світлогоріаnо,
десь, за стіною, скрипочка співала.
Я сіла в крісло до вікналицем.
І милостиво осені кивнула,
мовляв, я вже готова. Я вернулась.
Розпочинайкласичнийсвій концерт.

        «У моєму житті було багато подій, великих і яскравих, багато свят і трагедій, шани і кривди. Але коли звідти, куди всі ми підемо, скінчивши життєвий шлях, мені дозволено буде озирнутися і згадати – я згадаю тільки одне: світлий і тихий дім, дзвін канарок, Бах про щось задумливо розмірковує сам із собою, за вікном спокійно і легко змінюються пори року, а я, сповнена ніжністю великою, аж невагома, аж не існуюча во плоті, бо розсіяна, як світло і музика по всьому світу Божому – пишу… Обернена лицем у той таємничий просвіт, заслухана в оту паузу… Той, хто дивиться, і слухає, і жде – тому дасться».

Заговорив у сутінкахгодинник
про те, як час проходить крізьлюдину
і там, за нею, – вічністюстає.
І розуму нема туди дороги.
І лишдушімеланхолійнийпогляд
провидить все, коли годинникб’є.

Вступаєдощ… Високий і безмежний,
Заслухатисьйого – необережно.
Розмиєдощ той нетривкий сосуд,
в який тебе природою відлито,
яким тебе одділено од світу,
і переллє в холоднийбілийсум
просторів… Але годівжепечалі.

        «Звісно, такі хвилини – рідкісні. Тим і цінні. Вони допомагають пережити і всі інші хвилини, про які – шкода й мови. Стаєш сильною і незнищенною. І якщо на самісінькому дні відчаю, на тому дні, з якого вже не піднімаються, – опиниться її Світлість Ірина Жиленко, то на цьому дні одразу ж засвітиться свічка, зазвучить музика, потече білий нескінченний сніг і народиться Радість. І тоді дно стане небом, бо небо – там, де я».

Бонетерплячегаласує чайник.
І славословить затишокцвіркун.
І в тому всьому є спокійнасталість,
Мов за вікинічого тут не сталось.
Завжди тут бив годинник у кутку.

Київ письменниці – вічна присутність Радості крізь навалу часу і відносність часу. Бо «любов, яка сильніша за всі на світі держави» і нині, в пору війни, наснажує мільйони українців і розкриває сутнісні цінності життя – під дзенькіт трамваю, що пробивається на Пущі-Водиці (де колись так щасно гайсало її дитинство в пошуках суниць і Червоного Капелюшка) побіля вулиці Ірини Жиленко, і на оживленій у цьому споминку Микільсько-Ботанічній, і в домі під каштаном у передчутті непроминального київського концерту:

Завждипід ним дівчатковиростало.
В товсті косички бантизаплітало.
І сутінкиторкалисявікна…
Усе мина…
Але довіку буде –
твійдім, і осінь, і ласкаве чудо
концерту для дощу і цвіркуна.