100-РІЧЧЯ ВАСИЛЯ ЮХИМОВИЧА.
ВІН БУВ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЕТ.
Василь Юхимович – надзвичайно яскрава постать у культурно-мистецькому житті України. В мені Юхимович – поет, публіцист, громадський діяч, автор популярних пісень і лібрето фольк-опери Ігоря Шамо “Ятранські ігри” – відколи себе пам’ятаю, адже старший більш, ніж на тридцять літ, він наповнював своєю творчістю та енергетикою простір, у який вступало моє покоління. Чув його програми по радіо, слухав його пісні, наживо
доволі часто бачив у філармонії, будинку вчителя, інших концертних залах, а наприкінці 80-х–початку 90-х, коли суспільні пристрасті били через край, з ним вже неможливо було не перетинатися – без рухомого, як ртуть, Юхимовича не обходився жоден творчий, громадський чи політичний захід.
До подробиць пам’ятаю деталі нашого знайомства. Було це останнього травневого дня 1992 року, під час першої в незалежній Україні Хорової асамблеї. Напередодні, від ранку до пізньої ночі в палаці “Україна” проходив концерт-марафон кращих українських хорових колективів, а того дня всі, кому “боліло” хорове мистецтво, стікалися у Малий зал консерваторії (тепер Національна музична академія ім. П.І. Чайковського) на круглий стіл. Якраз перед його початком, при вході до консерваторії я бесідував з професором, народним артистом України Миколою Івановичем Різолем. Ще здалеку, зустрівшись очима з моїм співрозмовником, впевненою ходою і з щирою посмішкою до нас прямував всюдисущий Василь Юхимович. Після емоційного привітання Микола Іванович представив його як свого давнього друга, славетного поета, а мене – як колишнього випускника свого класу, віднедавна керівника “Дарничанки”. На останніх словах в очах мого нового знайомого пробігла іскринка зацікавлення і він сказав, що “Дарничанку” знає дуже добре, причому слово “Дарничанка” розтягнув так, неначе проспівав. Для мене то був бальзам на душу.
На круглому столі вельми пристрасно йшлося про вчорашній концерт, визначалися шляхи розвитку хорового мистецтва в новій Україні. Василь Лукич десь у середині дискусії попросився до слова і, з притаманною йому експресією, піддав жару вогню – немов б’ючи у дзвони, констатував, що звучало мало творів українських авторів та класичних обробок українських народних пісень, а ще дошкульно пройшовся по композиторах-експериментаторах, які, на його думку, неприпустимо свавільно послуговувалися народнопісенними джерелами. Відчувалося, хоч він не музикант, але глибоко в предметі дискусії, чудово знається на народній пісні і ревно обстоює коректне ставлення до її першооснов. Для себе я відзначив, що цієї людини варто триматися – від неї можна почути щось живе і правдиве…
Якраз у той період я, третій місяць керівник “Дарничанки”, не бажаючи будь-кого наслідувати і докладатися до тиражування широковживаних пісень, був цілковито зосереджений на пошуках власної стилістики колективу, формував новий репертуар і виношував ідею прологу – пісенно-танцювальної композиції, яка б стала візитівкою, обличчям колективу. Власне, музика, що включала в себе хороводи і танцювальні епізоди, вже була. Її створив наш талановитий концертмейстер Дмитро Ткаченко. Залишалося розспівати деякі епізоди і здійснити постановочну роботу. Отож на часі була проблема поетичного тексту. Десь підсвідомо я розумів, що віршувальник із “джентльменським набором рим” з цим завданням не впорається – незважаючи на природну плинність і “танцювальність” музики, мелодика її була цілковито асиметричною: розлогі, протяжні мотиви дивним чином перепліталися з доволі рухливими.
Знайомство з Василем Лукичем саме в цей час і його шанобливе ставлення до “Дарничанки” стали для мене знаменням. Буквально через декілька днів наші шляхи знову зійшлися і я розповів йому чим останнім часом займається ансамбль, поділився планами щодо композиції, у якій прагну уникнути стереотипу в зображенні лівобережжя столиці України як індустріального придатку, а закінчення бачиться з рушниками, на яких калина трансформується у слово “Дарничанка”, правда, поки-що невідомо як. Слухав він мої прожекти з непідробним інтересом, і, не заставляючи себе вмовляти, сам запропонував співпрацю.
Від щастя я витав на сьомому небі. Одначе, як стало зрозуміло згодом, ні я, ні він не передбачали на який тернистий шлях ми себе прирікали у, здавалося б, прикладній справі, де поетичне слово можна було б заховати не тільки за музикою, а й за танцем та ефектами з барвистими рушниками.
Робота почалася одразу. Зустрічалися ми часто: за інструментом – у консерваторії, філармонії, спілці письменників, і без інструмента – на вулицях, в скверах, даючи привід перехожим спостерігати за нами як диваками. Василь Лукич, вживаючись у ритм, мелодику і гармонію, просив ще і ще награвати, наспівувати, настукувати так звану “рибу”, розспівувати його поетичні ескізи, крокувати у різні боки. Продовженням “очних ставок” ставали безкінечні телефонні розмови.
Ми однаково гаряче реагували на побажання та зауваги один одного, кожен обстоював свою позицію у пошуках смислових акцентів та ключових слів, з чимось погоджувалися, з чимось і ні. Однак в мені не виникало й дещиці сумніву щодо вірності шляху, по котрому йдемо, бо у баченні композиції як вокально-хореографічної цілісності у нас розходжень не було абсолютно ніяких. А його бажання виконати свою справу якнайкраще просто вражало. Коли ж врешті-решт вималювався остаточний варіант, ми полегшено зітхнули і щиро обнялися.
Вийшла майстерна своєрідна кільцева поетична конструкція з неримованими другою та третьою строфами. Читати її як вірш було незвично, проте у сполуці з музикою, рухом вона утворювала навдивовижу органічну єдність. Та, найголовніше, – у лаконічний текст автор заклав глибинний зміст, перекинувши місток від сивої давнини до сьогодення. Аранжувати цей матеріал мені було надзвичайно легко, бо хорові голоси та перегуки напрошувалися самі собою.
Розпочинається “Привітальна “Дарничанки” хороводом співачок, які з обох боків сцени, немов струмочки з джерельною водою, випливають навстріч один одному, зливаючись у єдиний бурхливий потік:
Де текла Радосинь –
Річка-доня до Славутича-Дніпра,
Жони й дівчата вміли величати
Піснею гори й ліси.
Затим, з глибини сцени, немов із далечі віків, широким, від краю до краю фронтом і впевненою розміреною ходою глядачам являється чоловіча група – як та незборима потуга, в якій міць і звитяга пращурів, тепло і велич сонця:
Як Сварог і Перун
Ждали шани й дарів –
Предки стрясали гори голосами
Києву вірні й Дніпру…
Середній розділ – танцювальний козачок – по-юнацьки грайливий, неначе зітканий із сонячних промінців і переплетений вокалізами хорової групи. В одну мить він переростає у святковий фінал, гранично насичений і динамізований, де в єдиному вихорі зливаються музика, танець, пісня:
Наша пісня й танок
Від сердець юних та сивого Дніпра.
Рада почати свято “Дарничанка” –
Вам наш дарунок вінок!
А в кінці десять рушників у руках дівчат, мов у казці, із калинового буйноцвіття перетворюються в слово “ДАРНИЧАНКА”.
Від прем’єри на святковому концерті до 30-річчя ансамблю у квітні 1993 року і понині композиція “Привітальна “Дарничанки” має успіх у глядачів. А співпраця над нею поклала початок наших з Василем Лукичем приятельських стосунків.
Він умів дружити і я, як молодший, менш досвідчений, повсякчас відчував його прихильність. Жодного разу поміж нами не було непорозумінь, хоча нерідко думки на ті чи інші явища та процеси не співпадали. Особлива любов у Василя Лукича була з “Дарничанкою” – він відчував свою причетність до колективу, бо все нове бачив одним з перших і з прямотою висловлював свою думку. За щирість, правдиве слово, безпосередність і молодечий запал “дарничани” платили йому взаємністю.
Його власний поетичний голос був сильний і неповторний. Відгукуючись на різні події, він всяк час підсилював свої виступи віршами. У стрімкому вирі подій поетові не завжди вистачало часу їх “доколисати”. Та все ж то не були пустопорожні “метелики-одноденки” – у них вчувалася значущість, бо було там і для душі, і для ума. Рима для нього служила лише засобом і ніколи не ставала самоціллю, а півтони ніколи не забивали тонів. Його поезія – мов пастельний малюнок, – густа і насичена. Тому рідко вірші Василя Юхимовича лягали на швидку музику – багато в них змісту, підтексту, метафори, а це потребує часу для сприйняття та усвідомлення слухачем.
Коло інтересів Поета було надзвичайно широке. Окрім поезії, літератури, публіцистики він добре знався на театральному мистецтві, історії, музиці – і не тільки народній, а й академічній.
Василь Юхимович на різноманітних зібраннях, концертах, мітингах, перед дітьми, молоддю, людьми зрілого віку завше віщував щось нове, свіже, не маючи звички повторювати вже мовлене, через що у слухача повсякчас виникало відчуття причетності до народження живої думки. Слова з нього вилітали, немов кремінь, не породжуючи щонайменшого сумніву у їх правдивості. На першому місці у нього завжди була українськість, а найболючішими дві теми – Полісся і війна.
Він умів заворожити серця слухачів. Пригадую літературно-мистецький вечір пам’яті Степана Руданського у центральній медичній бібліотеці, на який Василь Лукич, організатор і ведучий, запросив славетного Анатолія Паламаренка і “Дарничанку”. Він зумів витворити таку ауру, що ні слухачам, ні артистам, незважаючи на пізню пору, не хотілося розходитися по домівках.
Лукич був великим працелюбом і забронзовілість йому не загрожувала. Пристрасний, запальний, завжди відвертий – навіть коли хвалив, то не розпливався в єлеї, а давав зрозуміти, що оцінює за найвищими критеріями, тому в окремих нотках вловлювалося: я вражений, та все ж це не геніально. У своєму характері він мав щось іронічно-ущипливе, його гумор теж був такий. Якось зателефонував мені після конкурсу, де був членом журі, і випалив: “Суцільна галюцинація! Тільки те й роблять, що в’яжуть бідну Галю до сосни косами” – це про мавпування чи не кожним колективом пісні з репертуару Кубанського козацького хору “Ой ти Галю, Галю молодая”. І ще: коли його запитали як правильно називати по батькові: Лукич чи Лукович – випалив: Цибульович!
Він завжди був осердям товариства, душею доволі частих зібрань, які організовував голова МДФ “Українська хата” Микола Рудаков. А щорічні вечірки “На Василя до Василя” – то був його своєрідний бенефіс.
Що нас єднало, незважаючи на суттєву різницю у віці? Можливо те, що він був ровесником моєї мами і вони взаємно пошановувалися, а може непоступливість у принципових питаннях. Вбачаю певний символізм й у тому, що народився він у день Святих Петра і Павла. Василь Лукич був для мене взірцем творчої безкомпромісності, відданості Україні та цілковитої самовідданості обраній справі життя. Він поглибив у мені відчуття “аромату” слова, зокрема поетичного, по ньому я звіряв свою роботу в “Дарничанці”, а ще денно і нощно був моїм консультантом у мовних та літературних питаннях – у цій царині він знав усе, ба, навіть трохи більше…
