31 липня 2023 року.

Київ – столиця української нації, яка звершує – завершує а вивершує – тисячолітню війну з московитською ордою. Першу битву на річці Калці ми програли.

Чому?

Бо перед тим ми програли Київ зайдам у 882 році. Наші пращури одкрили їм наші брами зсередини.

Тому.

Тепер – остаточна битва, яку ми приречені виграти.

Світ буде з вільною соборною незалежною європейською а євроатлантичною Україною – країною-нацією – альбо його не буде. Геть. Зовсім. Напрочь.

Петро Рибалко, син Івана, онук Петра – ув окулярчиках, худенький, москворотенький (у мамцю), начитаний, каволюб а цигарколюб – на фронті.

Його тата – журналіста а філософа – уже тринадцять літ нема з нами. Найшов собі вічний спочив а спокій на Лісовому цвинтарі у Київі. Має скромний нагробок а шмат української землі. Над ним вирують бджоли а квітують квіти.

Сергій Моруґін, мій давній товариш а трошечки пурґомйот, дивує, чому я а не хтось заімався упорядкуванням Іванової могили.

У мене був би подив, аби не я.

18 літ дружби – день у день, рік у рік. Іван став рідним не тільки мені, а і моїй родині. Він був мені татом, братом, сином, порадником, другом, мислячою тростиною. Я НЕ ОДЧУВАВ СЕБЕ САМОТНІМ  у сему жорсткому а жорсткому до яйцеголових світі. Під чинаром на Золотих воротах, на Ярвалу, у парламенті, на СВОБОДІ, на Аскольдовій, у Ярославі, у мене дома, по редакціях (ФРАЗА, ХРЕЩАТИК) ми мали про що мовити, сперечатися, а у що вірити.

Коли Іван одлинув у засвіти за межу у свою вистраждану тут у сій тюрмі Олірну, я лишився самотнім, осиротів духовно.

Ми спілкуємеся у споминах, через його тексти, у снах.

Я цитую його скрізь, де маю таку можність – БОГ СТВОРИВ НАЦІЮ, А НАЦІЯ ТВОРИТЬ УСЕ ИНШЕ. НАЦІЯ – ЖИВИЙ ОРГАНІЗМ.

Я живу так, аби йому не було соромно за мене там, ув небесній Руси-Україні.

Він не виглядав героєм, але він був героєм унутрішньо – складний український  характер, чіткі позиції, віра. І чорна неудячна праця на благо своєї Нації.

Сьогодні йому 65.

Ювілей.

Я не усе зміг зробити для нього: нема книжки його творінь, нема книжки споминів про нього, нема   вулиці го імени, нема жадної меморіальної дошки у Київі.

За п’ять літ буде 70.

Мо, щойся і зможу учинити.

Молю Господа, аби син го Петро прийшов до Перемоги живим а неушкодженим, бо се – єдина запорука продовження роду.

Роду героя Нації Івана Рибалка.

Слава Нації.