З Ігорем Мисяком ми познайомилися у бібліотеці імени Петра Панча -- чули одне одного.

Роздивилися.

Покурили надворі.

Запросив го на Літфорум.

Він прийшов.

І лишився.

Писав поезію, прозу.

Мандрував.

Працював.

Був медиком на фронті.

Побачив виданим свій роман.

Любив свою жінку.

Любив Київ.

Любив Галичину.

Було багато розмов телефоном і уживу.

Посиденьки на тісній кухні у Горового на Малишка.

Літературні п'ятниці на Драйзера, 6.

Історична робітня у Київо-Печерській лаврі.

Літфорум у музеї Лисенка.

Ігор не завше міг.

Але коли міг -- то завше тішив нас своїми художніми відкриттями. Стиль, характер, правда життя.

Читаю го роман.

Пам'ятаю голос.

Свідчу -- талант.

Знаю -- громадянин.

Усвідомлюю -- герой.

Розумію -- життя у нього як у письменника тільки починається.

А душа його чиста а світла ув Олірни долучиться до усіх наших -- там, у небесній Русі-Україні. Уже без автомата. 

Душа повернулась у музику, з якої прийшла. 

Чуєте її дихання?

Будьмо уважні. 

 

Роман КУХАРУК,

голова правління Українського клубу

 

 

 

Яка мала відстань од буття до небуття – долі секунди обривають людське життя. Але яка страшна прірва між сими двома станами.

Щодня на фронті, боронячи нашу рідну землю, гинуть чиїсь сини і доньки, чоловіки і дружини, батьки і матері. Кожна смерть – величезна трагедія для родини, незворотна утрата для близьких і друзів.

ІГОР МИСЯК. Се ім’я знайоме багатьом, хто слідкує за літературним процесом в Україні. А нам, літфорумівцям, дуже близьке. Його нечаста поява на наших зібраннях мала своє пояснення. Він з 2014 року служив у лавах ЗСУ. Якось дивно, як він міг усе поєднувати. Він писав цікаві вірші та малу прозу, що уражали філософією зрілої людини, у якої за плечима багато років життєвого досвіду. А йому було на той час трохи більше, ніж 20. Його твори містили щось драматичне і навіть трагічне,  трохи чудне і несподіване:

Цей будинок дожив свого,

Він забутий на полі вулик…

……………………………

І мовчать голі сірі стіни,

Зупинивши на собі час.

Але все воно якось буде –

Нам до смерті ще цілий день.

 

Або ще:

 

Падає промінь косо, спить у сухій соломі,

Час леліє дерева, а барельєфи рве,

Хто жив у цьому Богом забутому домі?

Хто ще у ньому живе?

 

Його поезії не позбавлені і гумору:

Кажуть: дурнем хто жив, той і дурнем воскресне,

Але хто ж не робив дурниць.

 

А ось як пише Ігор про свій полк «АЗОВ»:

 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, АЗОВ

 

І не буде нічого кращого,

І не буде кращих людей,

Що любили і люблять пропащу

Долю, що нас усіх веде.

 

Похвали не потрібно й почестей,

Залишаєм собі своє.

Нам достатньо снаги і гордости

Поборотись за те, що є.

 

А по-іншому і не можна,

Як забудеш – то жди біди.

І тому пам’ятаємо кожного,

Хто вписався в наші ряди.

 

Можна жити покірним, а нащо?

Як є степ і блакитне тло.

І не буде нікого кращого,

Та ніколи і не було.

 

А нещодавно, уже після 24 лютого 2022 р., вийшов друком його перший роман «Завод». І було ще задумів!..

Він мав повернутися, щоби вибудувати свій сімейний затишок, народити і виховати дітей, про се писав у вірші своїй коханій дружині Марині:

Колись буде у нас синочок,

Як тоді ми його назвем?..

 

І далі:

Ти моя половина серця.

Хоч і зараз запеклий бій,

Повернусь, як війна минеться,

Тобто, як переможем в ній.

Дочекайся мене, кохана,

Я благаю лиш одного,

Повернусь, коли мир настане,

Як здобудемо ми його.

 

Він завжди виконував усе, що обіцяв. Але на сей раз – уперше – не виконав... Звідти, де він зараз, не вертають.

…Вечоріє – і діти спішать додому,

А Бог кличе когось до себе.

 

Я пишу про Ігоря у минулому часі «він був» – і не вірю, бо не хочу вірити сьому твердженню. Поет і прозаїк, чиє життя обірвалося на високій ноті, у самому розквіті, не досягши свого 30-ліття, залишив солідний творчий спадок. А тому живе і житиме надалі у своїх творах. І ще – у нашій пам’яті та у серцях.

Світла пам’ять, тобі, наш навіки юний друже.

 

Тетяна ШПИЧУК,

 

 

голова правління Всеукраїнської творчої спілки ЛІТЕРАТУРНИЙ ФОРУМ