Уже і не видобути з глибин пам’яти, коли та за яких обставин ми познайомилися. Але із певністю можна повісти про 1959-1960 роки. Під ту пору у будинку народної творчости у Чернівцях щотижня збиралося літоб’єднання, яке тоді було і його, і моїм зацікавленням. Оглядаючися у той час, віднаходжу у нас із Дмитром чимало спільного. Се і зблизило. Обидва-смо мріяли про факультет журналістики, але у тому часі через хрущовську реформу спочатку вартувало два роки по обтесатися у так званому трудовому колективі, відтак подаватися на факультети ідеологічного спрямування -- таким уважався журфак. За сей час цілком певно могил загребти до війська . а проте служити у сов’єцькій армії вельми а пре вельми не хотілося. то ж вартувало іти на споріднений фільольоґічний.
Я поїхав до Львова і став там фільолоґом, плекаючи надію через земляка Дмитра Ґриґораша, кий там працював, перегодом перевестися на журфак. Дмитро ж Герасимчук подався до Чернівецького універу. Перегодом кожен з ріжних причин покинув фільолоґію, усвідомлюючи, же до учительства немає поволання, попри усю привабу навчання там.
Зустрічалися під час вакацій. По обласному радіві незрідка лунали Дмитрові гуморески. Саме так: знаний згодом український прозаїк починав із гумористичного жанру. Потім згадував про се неохоче, а усе одно – з гумором. Якойся мовив : «Я вирішив було сміхом захитати свою мрію про письменство, гадав, же то тільки юнача мрія. Та не вийшло нич із того, праглося писати серйозне, тому я той гумор і покинув. Та і гуморески ті була, майбути, геть недолугі».
Насправді вони були смішними а гумор ніколи го не покидав. Студентом, відпрацьовуючи диктором на стадіоні КАРПАТИ, часто використовував гумористичні прийоми. Викликаючи сміх на трибунах.
Коли ми зустрічалися, то мовили поміж себе переважно про літера руні новини а новинки, літературу загалом, про навчання звісно ж – і про дівчат, і то не якихойся там абстрактних, а про його факультетських .
Мовив, же пише новели і хоче видати книжку. На то й час я уже полишив філфак. Працюючи у районній газеті у Путилі, щотижня прилітав на поштовому гвинтокрилі до Чернівців на вихідні, вечорами удвох заходили на танці до студентського гуртожитла на Університетській. Там осіннього вечора 1961 року Дмитро познайомив мене з однокурсницею Лярисою Мокряк. Бояринував на моєму весіллі, коли я повернувся зі служби у війську. Багато жартував а мовив про те, же од фільолоґії нам не утечи, бо се таки доля. Надто для того, уточнював, хто відчуває поволання до письменства а журналістики.
Того ж року він вступив до Франкового університету. Там Дмитро уже мав опінію талановитого прозаїка. Очлював літоб’єднання, але зізнався якойся, же хоче відмовитися, бо «хлопці у цивільному допитуються, хто про віщо пише та які думки висловлює».
Згодом я став заочником факультету журналістики, то зустрічалися лише під час моїх іспитових сесій. Дмитро чуйно опікувався моїм проживанням на сей період часу. Траплялося, же оддавав мені на кілька день своє місце у гуртожитлі на Пасічній, часом і ключа од покою, коли жив там один. «Будь певен, ні на двірці, ні на лавиці у парку не ночуватиму, бо я ж леґінь з Буковини» -- мовив, хоча і народився далеко від гір у Селі Козиряни на Кельменеччині. Усі його знали – і не тільки на журналістиці, але і на фільолоґії. Він був постійно у русі. Найбільше дивувало: коли же він пише? Лекції, кольоквіюми, праця у бібліотеці… Усім сим судейське життя, певна річ, не вивершувалося. А поряд – письменство. Якойся запитав го про се, а він, як завше, віджартувався: «Старичок, та се ж дуже просто, я не пишу, я – обдумую, відтак лише записую». І усе отсе – з добрим а зичливим, таким характерним Герасимчуківським усміхом.
Одного ранку прибіг до гуртожитку схвильований, на обличчі – тривога. «Старичок, усе кидай, і біжи по кіосках – скуповуй ДНІПРО, може, тут, на ПАСІЦІ, вони ще є. Потім оповім, потім. Я тут на розі коло трамваю уже забрав».
Тоді удалося добути тільки три примірники. У центрі міста журналу уже не було, хоча пробіг і Першотравневу, і проспект Шевченка. «Уже продано». І одверталися. Лише одна кіоскерка на тодішній Жовтневій перепитала. Виткнувши голову із віконечка: «Певне щойся там уже таке надруковано».
У журналі було уміщено новелю Ярослава Ступака. З ним Дмитро познайомив мене за пів року до того. Відрекомендував як однокурсника. «Чоловік ґеніяльні новели пише. – І додав. – Колийся ьудеш пишатися сею знайомістю». І нетямно було, чи він жартує, чи мовить серйозно.
Уже не згадаю, про що була та новела, але принаймні одне слово там зачіпало. Те слово було ПАРТИЗАНКА. Воно і розкривало зміст твору, у якому вельми обережно натякалося про Українську Повстанську Армію. Певнечки, хтойся таки розшолопав те, же пропустила цензура, і услід за накладом пішла директива: вилучити з продажу. Коли по кількох місяцях знову приїхав-єм до Львова, Ярослава там уже не було. І ніхто не смів мовити, де він, та й і Дмитро мовив: «Нікого не розпитуй… Щоби тебе потім не розпитували, пощо цікавишся ним».
А далі закрутило життя. Дмитро після університету залишився у Львові, а я жив у Чернівцях.
Зустрічалися рідко – мені не випадало поїхати до Львова, а Дмитро не часто бував на Буковині.
По роках, живучи уже ув Одесі, десь на початку 80-х зустрівся з ним у спілчанському Будинку творчости, же на 16 стації Великого Фонтану. Я приїжджав туди після праці на телевізії. Під завісу південного літа можна було там зустріти відомих літераторів а поспілкуватися з ними, послухати їхніх розповідей. Під вечір письмацьке товариство збиралося за дружним столом у їдални альбо ув одному з будиночків, там можна було почути чимало такого, про що не писала ЛІТЕРАТУРНА ҐАЗЕТА. Унизу, під урвищем, неутомно увихалося гуркітливе розгойдане море, тривожні погуки мартинів накликали шторм.
Дмитро уникав розпитувань про себе і неохоче мовив на літературні теми. Хіба ось оповідав якійся львівські новини альбо переповідав літературні плітки… Сипав жартами. Під тут пору був знаним письмаком, автором кількох книжок, про нього писали, його перекладали, він був, як мовиться, на видноті. Рішуче не хотів мовити про себе а свій доробок, уникав якихойся компліментів у сьому сенсі. Зате жваво цікавився літературним життям Одеси, виказував неабияку обізнаність із творчістю одеських письмаків, а з декотрими з них був вельми добре знайомий.
Наступна зустріч одбулася уже років через десять, а мо і пізніше. До мене го привіз Олекса Шеренговий на розкішній червоній іномарці – явище, як на ті часи, рідкісне, та ще й у письмацькому колі. Уранці зателефонував: Дмитро Герасимчук ув Одесі, хоче зустрітися. Курортний сезон ще був у розпалі, я запропонував піти на море, але Дмитро одмовився. Майже цілий день ми провели у мене удома. Спочатку обідали, відтак підвечіркували. Про що мову вели? Про Буковину, про його рідні Козиряни, про Львів. Як завжди неохоче мовив на літературні теми, хіба заходило про літературних авторитетів. Мовив: у надмірному захопленні кимось чигає небезпека епіґонства, і тому варто зосередитися на пошуку свого уласного стилю, своєї образної системи, своєї тематики. Пишався донькою, же мала успіхи у співацькій кар’єрі. Запросив на свій день народження. Я пригадав собі, як ми відзначали го день народження у тісній кімнатці гуртожитла на Пасічній, і він пригощав свої друзів дивовижним герасимчуківським коктейлем : у кавун з вибраним насінням наливали усі напої, кі були під руками а містили у собі алкоголь. Було файно.
По якомуйся часі Дмитро Герасимчук надіслав мені запрошення на добре видрукуваній картці з патретом: трохи утомлений погляд, чорні веселі кучері – лише у згадці, зате вуса – довгі, розкішні, хоч і добряче вибілені. На розвороті напис: «Найлячніший із моїх снів: залишився самісіньким на білому світі. Жодного друга. Туга туженна. Волаю: «Де ви, дркзі мої?» У відповідь мовчанка. Навіть голосу уласного не чути. Дмитро Герасимчук». А ще – спілчанська адреса у Львові і дата: 12 вересня 1992 року, субота. 15 година. Післав йому вітальну телеграму, складену із назв го книжок: ДАНА. СНЯТЬ КВІТАМИ ЗОРІ, ЛІТАК ДО ЛЬВОВА… Чернетка не збереглася. Не пригадую, чому не поїхав тоді до Львова. По сьогодні шкодую.
Роман КРАКАЛІЯ.
БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ч 3-4 2016 рік.
До друку зладив Василь Велимчий липня 5 дня Року Божого 2022 у Чернівцях
