ЖВАНЧИК ТА ЙОГО ПИСЬМЕННИКИ
Село правильніше мало би називатися Жбанчик, бо так воно поіменоване у давнину. Лише пізніше на стику упливів латинської алфавітної системи та кирилиці якийся недоріка прочитав літеру В, яка латиною позначає звук Б і записав слово так, як його тепер промовляють. Якби ж то назва стосувалася лишень одного села. Але на Поділлі відомі Жванець, Малий жванчик, Жван а Великий Жванчик, про який мова піде далі у сій оповіді. Отже, уже у самій назві маєме сліди окупаційних режимів, які нехтували народними поіменуваннями.
Та ідеться не тільки і не стільки про се.
Письменник Петро Тулизик, автор чотирьох книг, у повісти ЙОГО ЗРОСТИВ ЖВАНЧИК, зауважує, же поганською наругою над нашим селом є спорудження гостинця через сільський цвинтар. Улада дбала не про пам’ять людську…
Таким є Жванчик – населений пункт Хмельницької области. Але є ще його однойменний прототип – ЖВАНЧИК – роман у земляцьких бувалицях , створений потужним літературним талантом корінного мешканця села і українського письменника з Буковини Володимира Бабляка. Він щиро зізнавався: «Я безмежно люблю мій Жванчик. Його поля – Рудку, Дубину, Завали, Жупанівку. Його ліси – Васильчик, Зелену, Соколецький, Приворотський. Його річки а струмки, жванчицьку пісню, подільський твердий говорочок, ласкаві погляди а соромливі обличчя».
Володимир Добржанський
…ХОЧЕТЬСЯ ПОГОМОНІТИ З ДРУГОМ…
«Літературний шлях Володимира Бабляка був устелений і колюками, і трояндами. Слово КОЛЮКИ я ставлю перед словом ТРОЯНДИ, бо троянди стелилися пізніше, а спершу були колюки» -- так писав Дмитро Ткач 27 вересня 1971 року у своєму досі неопублікованому спомині про Володимира Бабляка.
Перше оповідання АННИЧКА-МРІЙНИЦЯ тоді буковинський журналіст Володимир Бабляк опублікував ще 1941 року. У 1957-му він мав на своєму робочому столі не тільки оповідання КОРОЛЬ-ГУЦУЛ, ВЕРНИСЯ НА БІЛУ НЕДЕЮ, але і роман ВИШНЕВИЙ САД, принаймні го першу частину. Звісно ж, молодий письменник прагнув донести свій твір до читача. Але натомість потрапив у безрезультатну видавничу круговерть, що розтягнулася майже на десять років. Увесь у нових творчих задумах він не міг сповна віддатися роботі над ними, наштовхнувшись на шляху до оприлюднення на мури перед собою. Та й вимушений був заради шматка хліба спалювати свій талант на важкій виснажливій для такого високого рівня мистця ґазетярській роботі.
У відчаї а розпуці Володимир Бабляк пише про свої негаразди а тарапати у листі до Дмитра Ткача. З ним він запізнався заочно ще 1947 року – тоді ув альманасі молодих письменників, виданому у Київі, були видрукувані іхні оповідання. Прочитавши Баблякового КОРОЛЯ-ГУЦУЛА, Дмитро Ткач, який на той час жив у Кривому Розі, під враженням од його написав до Чернівців листа, щоби висловити своє захоплення. Однак відповідь отримав доволі стриману: «Спасибі, спасибі. І ваше оповідання гарне, але ми з Вами ще нічого не зробили, щоби хвалити один одного».
І ось через роки Дмитро Ткач, уже автор кількох книжок, переїжджає до Київа, де приступає до праці головним редактором видавництва МОЛОДЬ. До нього і звернувся Володимир Бабляк із листом – довгим, на шести списаних сторінках, сповнених болю через свої митарства із романом ВИШНЕВИЙ САД.
І Дмитро Ткач, треба оддати йому належне, підставив дружнє плече самобутньому прозаїку з Буковини родом з Поділля, допоміг увійти у літературу, уласне, увірватися у неї – могутнім, свіжим талантом, і у той же час мистцем, який глибоко переймається своєю творчістю, за доступ до читача.
«Ось уже шостий день сную по кімнаті, по вулицях – писав Володимир Бабляк Дмитрові Ткачу після виходу книги у світ. – Зовні маю вигляд людини, же відпочиває. Направду нажив инші муки. У житті кожного автора – думаю – два найтрудніші періди: перший, коли, написавши твір, він жде присуду редактора, другий, коли твір вийшов друком, але ще не сказали свого слова критик а масовий читач. Я у вогні сих мук…»
Зустрілися Дмитро Ткач а Володимир Бабляк лишень після виходу першої частини роману ВИШНЕВИЙ САД – до того спілкувалися винятково через листування. І ось Володимир Бабляк приїхав до Київа. «Він жив у мене кілька днів – згадував перегодом Дмитро Ткач – і тоді я переконався, яка се щира, одверта, пряма а талановита людина. Талановита не тільки у творчости, але і у житті, у кожному сказаному слові, у кожному учинкові. Він увесь у літературі, він живе нею, дихає. У нього багато задумів. Він переповнений темами, образами, спостереженнями. А сам – рвучкий, непосидючий а веселий».
Потім був яскравий прийом Бабляка до Спілки письменників, вихід у світ другої а третьої частин ВИШНЕВОГО САДУ, книг оповідань З ПІСЕНЬ ЖИТТЯ, ЛІТОПИС ГОРБАТОЇ НИВИ, ДОРОГА ДО ЛЮБОВИ, і – урешті – його шедевр, його вершина – роман у земляцьких бувалицях ЖВАНЧИК.
Усі роки обидвоє письменників листувалися – аж до того фатального дня 20 падолиста 1970 року, коли підступна хвороба на 54 році обірвала життя Володимира Бабляка.
Не усе добре складалося на початку у їхніх узаєминах, про що видно із листів. Але простежується у них позиція толерантности, щирости, ба навіть поступливости Дмитра Ткача перед рвучким, нестримним у своїх почуттях і пориваннях другом. Справжня письменницька дружба ув усіх випробуваннях тільки ґартується а міцніє. Так було Бабляка а Ткача. Недарма ж при перевиданні роману ВИШНЕВИЙ САД – уже у повному обсязі – у трьох частинах – автор поставив присвяту Дмитрові Ткачу.
Отже слово листам літературних побратимів. Тим, що приходили не неофіційних бланках видавництва МОЛОДЬ щодо суто видавничих справ, а дружнім, щирим, одвертим . їх зберегла з архівом письменника сестра Галина. По відході її у вічність, вони перешли до сім’ї Івана Безручка у містечко Кельменці на Буковині, а тепер перебувають у фондах Хмельницького літературного музею.
Василь ГОРБАТЮК.
20 квітня 1957
Шановний Дмитре Васильовичу.
Пробачте насамперед, же мій лист буде довгим. Пишу його роздратований, схвильований, трохи навіть зневірений, хоч Ви особисто тут ні при чім.
Я звертаюся до вас, як до члена редколегії журналу ДНІПРО, головного редактора видавництва МОЛОДЬ і просто як до письменника, з яким я уперше почав листування у 1947 році, який написав мені колийся кілька теплих слів з приводу моєї мізерної творчости – перших оповідань.
Почну здалля. У 1945 році я написав перше оповідання. Воно було кілька разів друковане, тут же одним журналом а ґазетою розкритиковане, іншими підняте до небес і спонукало мене сформувати збірку. Зробив. Покійний Ярослав Галан написав щиру рецензію. Видавництво ВІЛЬНА Україна прийняло збірку до друку, склало угоду. Коли книжка мала іти до друкарні, з’ясувалося. Же фінансувати її нічим – тоді головний редактор Нечаєва з групою розтратила 500 000 державних коштів а сіли у тюрму, а моя і ще низка тоненьких книжечок не побачили світу.
Така перша поразка. Мені було тоді 30 літ. Ну що робити? Роздав оповідання по журналах – частину з них забракували, частину оприлюднили – і почав збирати повість БАТЬКІВЩИНА. Зробив. Послав до ВІТЧИЗНИ. Виждав чимало часу. Раптом – лист. «Негайно надсилайте другу частину. Плануєме.» Радію, пишу, ночей не сплю. Дописав, вичитав, напам’ять вивчив кращі місця. Надіслав а із заумерлим серцем жду. Минає ще півроку і ось відповідь: «У зв’язку з тим, же паралельно у нас була БУКОВИНСЬКА ПОВІСТЬ Ігора Муратова на сю ж тему, над якому ми працювали уже рік, помістити БАТЬКІВЩИНУ не зможеме, радиме…»
Се була друга поразка. Прочитав, зітгнув а знову сів за свій ґазетний хліб. Минають роки. Більшає досвіду, знань а пізнання життя. І ось повість переростає – у душі --у роман-трилогію. Знову сідаю, не утрачаючи надії, і пишу помало з найбільшим напруженням, намагаюся покласти у ґрунт найкраще зерно люблячого серця. Написав і книжку. Боявся мовити людям, же се роман, та й ще трилогія. На першій сторінці стояла лише назва. Се було 5 літ тому. Два роки поспіль нікому, опріч хатніх, не показував. Але потім навадився, і коли один письменник ліг на півроку до шпиталю, дав йому почитати, міркуючи: якщо погано – опріч лікарів нікому не розкаже. Він прочитав. Відповідь: «Кожен розділ звучить як поема а зв’язку нема».
Забрав-єм а негайно почав переробляти – наосліп, без будь-яких рецензій, не показавши ще комусь.
А через рік показую ще одному письменнику. Буквально передати його слів не можу, забув, але приблизно так: «Мова у тебе хороша. Попахує українським буржуазним націоналізмом. Підправ перші розділи і здавай. Здавай сміло». Але поставивши йому кілька питань, я збагнув, же товариш опріч перших двох розділів нич не читав, подякував та й пішов.
І хоч я був переконаний, же письменник твору не читав, я негайно став переробляти перших 2 розділи, отой начебто український буржуазний націоналізм, якого там і зазиром не було, нема і ніколи не буде. Потім я закинув твір, таким він мені показався нікчемним, і став доробляти збірку оповідань.
Зробив сю другу збірку, послав до РАДЯНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА. Се було у 1955 році. І ось рецензія. 6оповідань з восьми перекреслені цілком. Двоє похвалено. Рецензент так поспішав, же поплутав назви оповідань, сам вигадав імена героїв, і се тоді, коли сі оповідання уже друкувала Москва, а у нас деякі виходили по 3-4 рази. Книгу повернули на доопрацювання. А що у ній було переробляти? Не тямлю.
Я вирішив знову закинути збірку. Але у сю критичну хвилину мені порадили звернутися до великого письменника і попрохати го почитати книгу не зважаючи на рецензію видавництва.
Я так і зробив. І отримав ще дві рецензії – діаметрально протилежні першій. І збірка – та збірка, же мала вийти ще 1947 року, -- нарешті прямує до друкарні. Вийти вона має у 1958 році.
Тоді я узявся за повергнутий ВИШНЕВИЙ САД . Я переписав його сім разів. І тільки після того, як доїхав до півдороги другої книги трилогії, накреслив у головних розділах останніх, тільки усе продумав до решти, послав першу книгу роману до журналу ДНІПРО і Вам до видавництва.
І от як поставилися до твору у ДНІПРІ.
Розрахунок мій був такий. Поки видавництво працюватиме над твором, журнал, можливо надрукує. Два критики – хороший а злий – виступлять з критикою, а поріч того буде рецензія видавництва. Я виправлю твір і тоді книжкою роман можна видавати з чистою совістю.
Так і сталося. Рівно через півтора місяця я зателефонував до ДНІПРА. Борис Комар, зав. відділом прози, повідомив мене, же твір він прочитав, що він «нічого», і що надрукують його у 7 номері, якщо приїду а зроблю правки. Я запитав «А член редколегії Дмитро Ткач читав?» «Ні, ще не прочитав». «А ще хто читав?» «Дочитав до половини Юрій Мушкетик».
11 квітня 1957.
Шановний Володимире Самійловичу.
Я з хвилюванням перечитав Вашого листа. Я цілком розумію моральний стан талановитої людини, як ароками б’ється як риба об лід. Трапляється се здебільшого тому, що долю твору вирішують альбо ж люди, далекі од літератури ( не за своїм становищем – по духу), альбо ж такі, же живуть на світі і керуються тільки кон’юнктурними міркуваннями.
Вельми шкода, же я протягом останніх двох місяців був у роз’їздах (отсе тільки два дні як повернувся з Одсеи) і не міг прочитати Вашого ВИШНЕВОГО САДУ. Галину Ткаченко я не застав і не мовив з нею про ваш твір.
Але ось зараз я забрав рукопис. Озму з собою домів а перечитаю якомога швидко. Вірте мені, же я щиро шаную Ваш талант і хочу, аби твір виявився хорошим і ми змогли його видати.
Трохи бенетежить мене те, же, як Ви пишете, у романі нема сюжетної закінчености. Але щось придумаєме. Може, Вам доведеться щось зробити, щоби се було – небагато а недовго. Зараз про се мовити не буду. Обіцяю одне – швидко а уважливо прочитати Ваш твір і написати Вам про те, як я уявляю його подальшу долю.
Отож наберіться терпіння а трохи зачекайте.
Бажаю Вам здоров’я а успіху. А ще – твердости духу, се теж дуже необхідна річ у нашому ділі. Тисну руку.
Дмитро Ткач.
26 липня 1957
Шановний Володимире Самійловичу.
Я завершив прочитання Вашого роману ВИШНЕВИЙ САД. Роман хорогий і ми уде поставили його до плану 1958 року. Як бачите, і рецензія позитивна. І мені видається. Же рецензент розумно розібрався у творі. Тому, повертаючи Вам рукопис, прошу доробіть його відповідно і повертайте мені. Се у вас одбере максимум два тижні, адже адже після виправлення Вам доведеться передрукувати небагато – окремі сторінки.
Що я ще хочу Вам сказати? Редаґуватиму Ваш рукопис я сам. Так буде краще. І от уже як Ваш майбутній редактор прошу Вас подумати ось про що: чи не варто було би щоденник Люби Шатрової замінити листуванням з Олею? Адже д вони листуються, то нехай у листах до подруги Шатрова оповідає усе, що вона оповідає у щоденнику сама собі. Мені видається, же се варто зробити саме так. на жаль, сей щоденник виглядає стороннім тілом у чудовому романі.
Повертайте мені рукопис у двох примірниках, один з яких я дам художникам на оформлення, а инший озму собі до редаґування.
Про ДНІПРО, Олександера Підсухи немає – він ув Одесі. А його хлопців ніяк не піймаю. Буду ще говорити з ними. Але не тямлю, що з сього вийде. Якщо ж і нічого не вийде, то не падайте духом. Десь у жовтні ми підпишемо з Вами угоду (се тоді, як затвердять плян остаточно). На той час ваш роман уже буде відредагований, тоді ж дамо Вам аванс, а потім – 150%. Поки що якойся обходьтеся. А може ж таки ще й ДНІПРО дасть. В усякому разі, не така уже у Вас сумна перспектива, як Ви її собі намалювали. Таке життя і є у письменника: то колюк, то троянда. Се закономірно.
Хай Вам щастить.
Бажаю успіху у роботі.
Міцно тисну руку.
Дмитро Ткач.
11 березня 1958
Шановний Володимире Самійловичу.
Мені дуже неприємно писати Вам сього листа, але я думаю, буде краще, якщо я його Вам напишу.я завжди до хороших письменників ставлюся з повагою. Ще не знаючи Вас ув обличчя, почав поважати Вас за Ваші твори і особливо за останній роман. Коли ж зустрівся з Вами тут, у Київі, то переконався, же Ви не поважаєте людей і дуже легко можете образити людину. Ми з вами говорили про багатьох письменників, і усі вони для Вас були «ніщо». Мені Ви теж кілька разів повторили, же Ви кращий за мене письменник. Хай буде і так, але є звичайна людська увічливість, якою часом людині не заважає керуватися, коли вона не керує людиною.
Я не хотів Вам про се писати хоч і важко пережив нашу зустріч. Але один факт змушує мене зробити се. Ось він: ще тут, у видавництві, Ви ні з того ні з сього у присутности кількох працівників видавництва заявили, же подарували мені кептарик. У тих, хто се чув, лишилося переконання, же се правда, і люди можуть про се погано подумати, ураховуючи, же я головний редактор видавництва і редактор Вашої книжки. Я тоді не спростував Ваших слів, щадячи Ваше самолюбство. Але ось до мене дійшли чутки, же ви і у Чернівцях розповсюджуєте сю версію. Се уже зовсім погано. Сим Ви створюєте погану думку про мене, якої я, мабуть, не заслужив. Тому я прошу Вас: 1. Припиніть розмови про кептарик, який нібито подарований мені Вами. 2. Не подумайте, будь ласка, щойся мені дарувати, бо ніякого подарунка я не прийму.
Отсе і усе. Дуже гірко мені, же розповіді чернівецьких товаришів про Ваш характер, про самозакоханість а самобахвальство підтвердилися.
Усього Вам найкращого.
Бажаю творчих успіхів.
Верстку, як буде, надішлю.
Дмитро Ткач.
18 березня 1958
Володимире Самійловичу.
Дуже прошу читати ґальопом, щоби не зірвався графік подачі до друку. Якщо є змога, повертайте авіапоштою. Рукописі не ясно, що таке ватра, пантрувати, бурік, підхлібний,скарбоня, батяр, підтячка. Може. Варто дати унизу примітки.
Тисну руку.
Дмитро Ткач.
22 квітня 1958
Добрий день, Володимире Самійловичу.
Коли казати правду, я з острахом чекав від тебе листа після того. Як фрагменти з роману ВИШНЕВИЙ САД з’явилися у ЛІТЕРАТУРНІЙ ҐАЗЕТІ. Та дуже просто – надрукували у такому вигляді як я подав.що ж сі опришки учинили? Вилучили цілий розділ – промову Миколи Проця коло церкви. А на сій же промові увесь сей шматок і тримався.
Може, у них бракувало місця? Але якщо немає місця, то повинна бути совість. Мабуть, і сього бракувало, коли готували фраґменти до набору.
В усякому разі, я прочитав те, що подали у ґазеті, і гірко розчарувався. Ждав, же розчаруєшся і ти, і не радість тобі принесе се надрукування, а смуток. Та, мабуть, так воно і є, тільки ти не хочеш мене засмучувати, не хочеш сказати мені, що се – ведмежа послуга.
А ще, може, подумаєш, що то я так похазяїнував у твоєму тексті. То кажу наперед – не я.
Та тепер уже нічим не зарадиш: як вийшло, так і вийшло.
Другу верстку я, мабуть, і справді тобі не посилатиму. Се дуже затримає здачу твору до друку. А навіщо затримувати? І нам треба у графік укластися, і тобі гроші отримати. Та хочеться. Жеб і книжка по швидше на люди пішла.
Може справді книжку сприймуть спокійно, як ти кажеш, усього можна чекати, а може, знайдуться такі, що і полають – послухаєме, почитаєме – але найголовніше, найрадісніше те, же ти захопився другою частиною роману. Так захопився, що аж перша уже не подобається. Се добре.
Хай тобі щастить.
Вітай дружину.
Міцно тисну руку.
Дмитро Ткач.
3 травня 1958
Шановний Дмитре Васильовичу.
З післясвятами Вас.
У зв’язку з тим, же другої верстки я не читатиму, як домовилися, прошу постежити лише за таким: щоби збереглася пісня-епіґраф (її я не бачив); щоб не збігалися два споріднених малюнки у НОВІЙ ХАТІ. Якщо се не вимагатиме великої переверстки.
Та й усе.
Ні на секунду не сумлівався, же саме ЛІТҐАЗЕТА подробила уривок на локшину. Науколо нього могильне мовчання. Повторюю, для мене дорогим є Ваше передслів’я – воно інтриґує читача, а се чимале щастя для початківця. А мій стан тодішній? Як у Олеся – З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ.
Ви нагадали про гроші. Дякую за увагу. Се було би дуже учасно – якби у травни. Та думаю, же се залежить тепер не від Вас (25%), а від друкарни, цензури, виробничого графіка.
Десь тут-тут повинна вийти збірка – як довго. Ви уже наздоганяєте РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК. Надішлю неодмінно, бо хочу, аби Ви прочитали одне оповідання – про дітей, про яких Ви самі готуєте твір. Ось і обміняємеся думками.
Московська перекладачка ось уже два місяці мовчить, а мені сняться погані сни.
У нас – весна, усе таке світле, м’яке, лагідне. Хочеться рвонути на зелене дерево, як у дитинстві, альбо і ще вище. А я саме пишу про осінь і – «ідуть дощі, сірі, холодні тумани». Бог знає, який трудний Ваш, а тепер уже і мій літературний хліб.
Спасибі за аткого уважного а теплого листа.
Дай Вам Боже.
Щирий поклін родині.
З глибокою пошаною
Володимир Бабляк.
19 травня 1958
Добрий день, Володимире Самійловичу.
Пишу тобі з санаторію КОНЧА-ЗАСПА, який знаходиться недалеко від Київа у лісі над Дніпром. Сюди я потрапив несподівано. У мене був дикий приступ виразки шлунка, п’ятнадцять день пролежав у ліжку, а тепер отсе тут думаю підремонтуватися. Мені давно треба було уже поїхати до санаторію . та правду кажуть, же поки грім не вдерить, Іван не перехреститься.
Друге, що сталося у моєму житті, то се те, же я полишив роботу. Зоусім залишив, і тепер, як повернуся додому, то засяду за роман. Тривожно трохи, але уже що сталося то сталося. Перед тим. як здавати справи. я ще підписав другу верстку твого роману, послав її до друку, підписав тобі 50% грошей. Тобі також мають надійти гроші і з ЛІТҐАЗЕТИ. Чи отримав?
Зараз після хвороби я почуваю себе ще не дуже міцно, і поки я отсе пишу сього листа, мене страшенно хилить до ліжка, але мені хочеться поговорити з тобою про те, що дуже хвилює, бентежить мене. Пробач мені, може, я і не маю права утручатися у твоє особисте, але, що би ти не думав про мене, а для мене ти – людина не стороння, я шаную і люблю тебе. І тому – сердься – не сердься а я сам беру право поговорити з тобою по щирости. Знову а знову мені люди мовлять, же ти вельми напиваєшся. Більше того, мені стало відомо, що про се уже і у ґазеті було. То що ж се таке, Володимире Самійловичу?
Я міг би говорити тобі про те, як ти у розквіті свого чудового таланту надриваєш своє здоров’я і підкошуєш себе під самий корінь, міг би говорити, як низько падає п’яниця у людських очах, міг би говорити про високе звання письменника а людську гідність, але мені просто хочеться з найкращими почуттями до тебе попрохати: припини! Візьми себе у руки. Живучи у Кривому Розі , я сам перехворів сією хворобою, і – тяжко. Випивав, а кажучи правду – був п’яницею. А потім одного дня схопився за голову: що ж я роблю зі собою? До чого дійду? Чим се закінчиться? Опріч того, бачив я жахливі приклади, коли хороші люди згорали на очах. І я знайшов у собі силу, одірвався од пиятик та од товаришочків, які на се мене підбивали. Отож, я із уласного досвіду знаю, що сю хворобу перебороти можна. А якщо можна то і треба. Зроби ж се, прошу тебе. Ти, мабуть, і сам не розумієш, яку радість сим самим принесеш мені особисто а усім тим, хто тебе любить а бажає тобі великого щастя.
Ніхто не мовить, же треба постригтися у ченці, але треба уміти випити трохи і так, аби на тебе пальцем не тикали. Треба, аби випивка приносила не горе і смуток, а веселість і радість -- тобі а усім, хто з тобою. Чи можна сього досягнути? Можна. Се – коли нечасто а до міри, так, як належить розумній, культурній та ще й талановитій людині, яка шанує себе, свій талант а людей доукруж тебе.
Я уже більше ніколи не писатиму тобі про се. Мені не хочеться про се писати – так, як тобі не хочеться сього читати. Але як би я хотів, щоби сі мої убогі слова хоч трішечки допомогли тобі перебороти у собі надмірний потяг до оковитої.
Буду тут, у санаторії, до 10 червня. Якщо захочеш написати сюди, напиши – буду радий. А може і ти би купив би собі путівку та й поїхав на курорт кудийся до моря? Ото було би здорово. Тепер же у тебе гроші є – і ще будуть. Зроби се – і за пораду мене не лаятимеш.
Чи не приїдеш ти до Київа? У нас тут зараз гарно. Приїжджай. Походимо на Дніпро, до театрів. Їй Богу, добре проведемо час.
Міцно тисну руку.
Дмитро Ткач.
18 червня 1958
Добрий день, Володимире Самійловичу.
Повернувся додому. Чесно кажучи, не збирався писати тобі сього листа, але доводиться. Прийшли твої сиґнальні. І тут виявилася одна неприємність. Мене викликали у керівні органиі зажадали вирізати сторінку із присвятою а піснею. Я навіть не міг щойся заперечити—настільки се справедлива вимога.
Хочу дещо пояснити тобі. Ти присвячуєш книжку «Галичині – перлині України». По-перше, чому перлина? Хто і де дав їй таке от визначення? Для тебе перлина – Галичина, для мене – Кривбас, для иншого – ще там щось. Отже. се – чисто суб’єктивне. Але не усьому головна біда, а ув иншому. Що таке сьогодні Галичина? Офіційно такого адміністративного поняття не існує. Якщо ж обирати се як ґеоґрафічне поняття, то ми із тобою мусиме знати, же до Галичини насьогодні уходять опріч наших деяких областей. Ще і двоє польських воєводств. Який можна зробити висновок з твоєї присвяти – сам розумієш.
Про народну пісню. Я розумію, же ти хотів нею показати смуток за рідним краєм людей, які залишили свою землю і подалися на заробітки. Се – стосовно змісту книжки – антитеза. У книжці ти показуєш, як сі люди повернулися до рідного краю і знайшли своє щастя. Але давай подивимеся, що залишили люди? Хатки під солімкою, могили… -- дуже стандартний пейзаж. І разом з сим – як мовиться у пісні – люди залишили і своє щастя, коли од нього треба було тікати на заробітки у заморські краї? Та з пісні і невідомо, чи направду люди поїхали, чи сумують з иншої причини. Та що якщо на се усе подивитися із сьогоднішнього дня, то опріч щонайменше здивування такий епіґраф нічого не викличе. А мо і сугірше. У мене сумнів був ще від самого початку, адже я, редаґуючи, пісню знав. Я її уставив – поновив після твого листа. А даремно. Мене цілком законно запитали: чому автор не поставив епіґрафом пісню, яка би відповідала змістови книжки -- адже стільки є чудових пісень. Отсе такі справи. Сторінка вирізається.
Зі твого гонорару вирахують щойся зі 300 карбованців. Ти се повинен прийняти безропітно. Добре, же книжка так не пішла у світ.
У листі, що я тобі написав, звучить, звичайно, м’якше, ніж звучало насправді.
Тепер усе буде гаразд. Але вихід книги трохи затримається. Се послужить наукою тобі а мені, же треба керуватися не тільки почуттям та натхненням, але ще й і розумом.
Здорово загнув?
Тисну руку.
Дмитро Ткач.
27 серпня 1958
Шановний Володимире Самійловичу.
У видавництві я не був уже більше місяця. Продовжую хворіти, так що скоро іне буду. Нагадай їм листом про свою заявку на другу частину ВИШНЕВОГО САДУ. Знаю їхній порядок у видавництві – поки рукопису немає у видавництві, до пляну го не ставлять. Так було завше, а особливо ув останні роки, коли низку рукописів було заздалегідь заплановано, але не було подано, альбо було подано але забраковано. Якщо запропонують мені редаґувати і другу частину – візьмуся охоче, але боюся же не запропонують. , бо я же тепер для них сторонній, а значить і платний редактор. А у МОЛОДИ зараз на се грошей не дають, бо є свій великий штат редакторів. У них не так, як у РАДЯНСЬКОМУ ПИСЬМЕННИКУ. Отож, тримай зв’язок з ними, хай вирішують, а я тільки виконавець тепер.
Тисну руку.
Дмитро Ткач.
30 жовтня 1959
Добрий день, Володимире Самійловичу.
Я розумію твоє хвилювання, розумію, як хочеться ще і ще працювати над твором і у той же час, уже побачити його у друкові, щоби переконатися, що він живе а не тільки народжується. Вірю, що побачиш, хоча ще і не читав його, бо знаю твій талант. Ти людина словалюбива і мені не треба було би писати тобі сього, але я певен, же твоє славолюбство, яким би воно великим не було, усе таки менше, аніж твій талант, і похвала, від кого би вона не ішла, не затьмарить любови до літератури, яка керує усім твоїм життям.
Гадаю, же не розсерджу тебе, коли скажу, же уже не я редагуватиму твою книжку, а Галина Ткаченко, котра любить а розуміє тебе яко письменника не менше за мене. вона зараз читає той роман і мовить, же се їй приносить велике задоволення, хоча варто одзначити, же вона редактор вимогливіший аніж я. і у неї буде значно більше редакторських вимог, аніж у мене. Готуйся до тяжкого початку -- буде радіснішим вивершення.
Про себе писати нічого. Багато їздив. Багато бачив, а мало працював останнім часом. АРЕНА моя як недопечений корж – сира якайсь. Ще попрацюю , а потім уже – що буде то буде – дам на люди.
Не докоряй мені роботою у видавництві -- «у кожного своя доля». Як писав Шевченко. А те, же пішов був із видавництва, а повернувся на те саме місце. Дало мені змогу побачити людей і так, і навспак.
Я трохи став досвідченішим.
Надішли другий примірник роману – він необхідний для оформлення.
Бажаю найкращого у житті а творчости.
Міцно тисну руку.
Дмитро Ткач.
29 падолиста 1959
Дорогий Дмитре Васильовичу.
Добрий вечір.
Цілком переконаний, же читатимеш сього листа увечері, бо є ти тепер чоловік служивий, отже додому приходиш після шести. Та й і сам пишу сього листа увечері. Є час, хочеться погомоніти з другом.
Мене неприємно уразили два останніх номери ЛІТЕРАТУРНОЇ ҐАЗЕТИ: ледве вийшла ОСТАННЯ ШАБЛЯ Миколи Руденка, як її заходилися бити. Щоправда. Несміливо ще, але се, здається, перша тільки рецензія. А перша, як правило, задає тон.
Я, признатися, покладав великі надії на сей твір. Після ВІТРУ УВ ОБЛИЧЧЯ тільки ще кращого ждалося од Миколи. Він був у Чернівцях, оповідав про свій твір. Тоді, слухаючи автора, плекалася добра надія. І ось сих два номери. Та й ще один за одним. Ще не читав роману, отсе беруся до нього зараз, але не вірити смакові Юрія Збанацького не можу.
З сієї статті видно, же і у творі Павла Оровецького не усе гаразд. Коли би не ДЕКАДА, Бог з ним. Але ж усім нам хочеться, аби художнє слово України задзвеніло у Москві на повний голос. А де ж ті нові твори? Як видно з пляну ВІТЧИЗНИ – маститі вивершують великі знайомі полотна. Може хіба Олесь Гончар ЛЮДИНА А ЗБРОЯ. Побачиме.
З дня отримання твого попереднього листа минув місяць. Можливо, ти уже повністю підготував АРЕНУ. Думаю, же подаш її до журналу ДНІПРО. Бо про се мовив Юрій Мушкетик. Дай же їй, Боже, широких обріїв а високого лету.
У мене напружений період добрих альбо навпаки вістей з Київа а з Москви. А поки що ладнаю два з половиною розділи (є такі визначення у прозі?) ВИШНЕВОГО САДУ . хочу покласти їх у найслабші місця. Які я, сліпець. Може, бачу. Галина Ткаченко най шукає своє, а я -- своє. Потому зведемо усе докупи а й порадимеся. Більше користи.
Боюся я, друже мій, йой, си бою. Позаторік, коли ладналася перша книжка твору, я писав тобі, підождіть се лише зав’язка а ось далі… Се далі уже настало. Бо друга книга – серце трилогії. Ле чи таке се далі, якого хотілося? чи виправдав я твої надії, надії дорогих рецензентів, читача?
Не подумай, же я підганяю МОЛОДЬ з висновком. Боронь Боже. Чим довгіше Галина Ткаченко читатиме твір, тим глибше проникне у нього. Отже, більше побачить у ВИШНЕВОМУ САДУ омели. Ти теж не читай, тобі ми покажеме твір уже після правки. Буде у резерві останній критик.
Щось часто став хворіти твій давній знайомий Андрій Москаленко. А тут ще погода , ну – нікудишня. Подивишся за вікно -- на небо, і плачуть очі самі по собі., ніби як цибулю на тертці треш.
Ще що. КРЄСТЬЯНКА у номері 11 надрукувала моє оповідання НОВА ХАТА. 30% -- читачам. 70% -- до сміттярні. І дала накладом у два мільйони примірників. Можеш собі уявити, як було «приємно». І хоча би слівце автору. Се так мій перекладач старається. Зате наш ДИТВИДАВ дав се оповідання у збірнику У СІМ’Ї НОВІЙ повністю а з великою любов’ю на серці стало легше.
Ось і поговорили. Добраніч. Привіт сім’ї.
Тисну руку.
Володимир Бабляк.
Чернівці.
15 січня 1960
Дорогий Дмитре Васильовичу.
Добрий день.
Якайся добра душа (можлива за твоїм розпорядженням) поклала до конверта із твоїм катеґоричним а шорстким листом угоду. Я підписав її і надсилаю на твоє ім’я , за що пробач, бо не тямлю, кому сей документ опріч тебе можна заадресувати.
Друже мій. Ще у серпні рукопис, переданий видавництву, перевищував, здається, те, же мені відводилося, а у жовтни він збільшився (а скільки відводилося, я ж не тямлю). Я уперше у житті писав те, же називають творчою заявкою. Теер мене не підведуть. Ну що ж. Будеме з Галиною Ткаченко зрізати зайвину. Трохи – я, трохи – вона. Про дописування не може бути і мови. Дуже боюся, жеби сим шкідливим скороченням не загубити твір. Але оперуватимеме удвох. А перегодом мо і ти до нас приєднаєшся, то якойся упораємесь.
Розправлюся я з ВИШЕНВИМ САДОМ та й сідаю за збірку оповідань. Троє уже є, семеро ще напишу. Так буде до червня. А зчервня знову за ВИШНЕВИЙ САД. За вивершення. Якщо дасте гроші, негайно махну у якийся закритий санаторій – я не менше за тебе люблю море.
Бачив у Андрія Москаленка твою нову збірочку і серед оповідань мою улюблену ЛІЛЕЮ. Мені дуже хочеться теж мати таку книжку, але не ремствую, бо ще не заслужив.
Вітай свою родину, мого редактора мішуру – щирий чоловік.
Сердечний привіт.
Володимир Бабляк.
19 січня 1965
Добрий день, Володю.
Листа твого отримав ще 20 січня, але відповідаю тільки ось на дев’ятий день. Причини такі: закінчав передруковувати свою оту невеличку повість для ДИТВИДАВУ (ВЕСЕЛКИ) а дуже хворів. Хворію ще й зараз. Де у мене узявся той камінь у лівій нирці і сам не тямлю, але се дуже а дуже неприємна річ. Коли приступ – дерешся на стінку, біль дикий. Мене лікують, треба, аби якойся той клятий камінець вийшов, і наколи він виходитиме, то буде так боляче, же я боюся і говорити про се. Звісно, усі хвороби переживати нелегко, але своя найдужче болить. Тому і сей мій лист буде коротенький – важко сидіти.
Се добре, же ДЕРЖЛІТ запропонував тобі видатися у ньому. Так держати. А инші видавництва від тебе не утечуть. Не такі вони уже багаті, аби нехтувати гарними книжками а талановитими авторами.
Щио вітаю тебе а дружину твою.
Щастя а успіху вам обом.
Міцно тисну руку.
Дмитро Ткач.
15 грудня 1965
Добрий день, Володю.
У мене не дуже добрий. Ось уже місяць лікую праву руку. А вона, клята, болить а болить у плечі, а тепер ще і застудився. Словом, зоусім розклеївся. А тут ще і жінка хворіє. Несподівано виявився у мене знайомий лікар, і він допоміг дістати їй путівку у Миронівку, та котсе сьогодні їде. Удома полишаємеся я, Оля, мама і маленька Леся. Мама стара. Оля учиться. А мені доведться поратися з дитям. Уласна робота полетить до біса.
Книжечка моя у ВЕСЕЛЦІ називатиметься не ДМИТРИКОВА ЧАЙКА а САШКОВА ЧАЙКА. Де вони узяли дмитрика – не тямлю. Буде там аж шестеро оповідань аж по 20-30 рядків. Се ті, же друкувалися у журнальчику МАЛЯТКО. Змалився, як бачиш.
Що у тебе наклад 50 000 – добре.
Що ти не здаєшся – добре.
Що ВЕСЕЛКА запропонувала тобі написати про маленького героя війни – теж добре. Напиши. Обов’язково. Каятися не будеш.
Ти угадав – роман У НАС У ГУРТОЖИТКУ.
Головним іти справді пропонували. Поки що відмовився. Хай йому грець – ходити під началом чиновників а апаратчиків. Не той уже вік. А ще ж, може, що і напишу.
Бажаю тобі щастя .
Дмитро Ткач.
16 березня 1966.
Добрий день, Володю.
Забарився я з відповіддю на твого листа, але є на те причини – працював, хворів, мандрував. Але прохання твоє виконав – був у Романа Чумака у ДЕРЖЛІТІ. Обіцяв і досить таки охоче.
Про присвяту, звісно, не говорив. Не зручно. Я тобі удячний уже за те, же ти такий щирий а наполегливий.
Якщо усе буде гаразд, то на твій ювілей приїду. Та, мабуть, і не сам. А з Якубенком. Розмовляв з ним про се, він – за.
Щасти тобі.
Дмитро Ткач.
Публікація Василя Горбатюка.
БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ Ч 1 2006 РОКУ
До друку зладнав Василь Велимчий 1 червня 2022 року.
«Усі хлопці на місцях» -- Володимир Бабляк тисне кожному з нас руку і, обмахуючися носовичком, сідає коло одного з розміщених трикутником майже на однаковій відстани у редакційному відділі культури. «Майбути, і ґранки уже готові».
Саме тоді наша ґазета чи не у кожному номері друкувала з продовженням нові оповідання визнаного майстра: МАТЕЙ РОЗМАРИНА, ЧОБІТКИ ІЗ ДЗВІНОЧКАМИ, ПОГАНА ҐАФІЯ, МЕЛОДІЇ ОСІННЬОГО ПОЛЯ. Вельми прискіпливий до кожного свого, хоча і завше добірного, слова він приходив начитувати свої речі і у шпальтах . а для нас сі одвідини Володимира Бабляка без перебільшення були освячені високою літературою.
Коли вийшла друком його книжка ДОРОГОЮ ДО ЛЮБОВИ, він мені,ще геть зеленому, мовив: «Чи не зважишся. Володимире, поглянути своїм критичним оком на сю збірочку… Не ображуся і на гірке…»
Почути таке од Бабляка – живого буковинського клясика – було для мене – початкуючого літературного критика – дивовижним сплеском, ба навіть коюсь мірою стресовим компліментом а авансом на майбутнє од майстра.
І може через се, а ще через те, же усі уміщені у книжці оповідання перечитав – і не раз – рецензія далася мені несподівано легко. Надіслав її до ВІТЧИЗНИ, де уже друкувався штири рази і з наївними хлопчачими гордощами читав у змісті номерів журналу своє прізвище поряд з уже тоді хрестоматійними – Андрієм Головком, Іваном Ле, Петром Панчем, Павлом Усенком…
Володимир Бабляк часто телефонував до відділу з приводу своїх публікацій, а иноді радився, складаючи якогось ділового листа до Спілки чи Літфонду – офіційна лексика йому си не давала у руки.
Та ось сей дзвінок:
--Володимире, ми з вами, здається, показалися на світ Божий. Сиґуранца донесла, же укіосках уже є березневий номер ВІТЧИЗНИ. І там – ваша рецензія. Ви захопіть два-три примірники у тому, же на розі Кобилянської, а чекайте мене на Центральній. Сі діло варто окропити…
Читаючи у журналі мій критичний витвір, Бабляк зауважив:
--ПРОЗ ВУЗЬКЕ ВІКНО (назва оповідання) уцілили точно. І госторуватенько. А закиди про стил -- спірні. Але ж – на усе ріжні погляди. А утім – тисну руку. Їй-бо, щиро. Хай щастить і надалі.
Згодом. Роки через два, він зателефонував мені домів:
--Пропоную освіжаючу зарядку. У парку Шевченка. Сотворив щойся на ваш поетичний смак.
Давно знав, же у світанкову пору Володимир Бабляк писав у нижній алеї парку над крутосхилом.
Він прочитав тоді мені сторінки півториі мене вони як і го СПІВАНКА МОРЯ, уразили дзвінким ліризмом.
--Як вам отаке обрамлення до ЖВАНЧИКА?
Що він задумав роман у земляцьких бувалицях, було відомо багатьом.
Звісно, на запитання класика я відповів захоплено:
--Чудово. Справдешня лірика.
-- У тому то й річ. Чи не за вельми сентиментально?
--Зовсім ні. Се ж повернення у молодість.
Ще через певен час у нашому редакційному голі коло столів з підшивками газет Володимир бабляк підписував мені нове, повне видання ЖВАНЧИКА: «Хай щастить нам у сих сімдесятих». Тоді я бачився з ним увостаннє.
Потім було літо, відпустка. А ранньої осени дізнався, же Володимир Бабляк тяжко занедужав а лежить у столичній клініці. Мій давній колєґа Кость Валіґура пізнійше заїжджав до Київа і зайшов одвідати недужого. Та Баб лякові було, мабуть, уже зовсім кепсько, і він навіть не упізнав Костя, а тільки прошепотів: «Хто ви?»
Коли його ховали у похмурий падолист , я не наважувався глипнути на спотворене смертельною недугою лице. Тільки одну мить – і та обпекла. Я дуже хотів, аби запам’ятався мені мені таким, як ув останню нашу з ним зустріч.
Одвідуючи могили моїх дідуся а бабусі на Руському цвинтарі завше завертаю до місця одвічного спочинку Володимира Бабляка на 42 сектор. Зі скульптурного портреат на пам’ятнику ( до речи, на рідкість удало вивершеному) він гейби сягає поглядом понад вітрами часу а швидкоплинними літами у нинішні наші незатишні дні. А мені бринить го заповітне зі ЖВАНЧИКА: «Розпочнемо з яцьковецьких західних воріт, жеби цілий час, роззираючи село, бачити і сонце, і поки сонце урочисто пропливе по своїй золотій дузі, ми повільно дійдеме до краю східного порозмовляєме з усім, же зустрінеться, без ріжниці, буде се людина, пісня чи пташка. І там, за соколецькими воротами, де оддалік блищить вода Білих криничок, догомонимо свою бесіду, а мо, і моє життя до решти».
Володимир Дячков.
БЛИЗЬКА ДАЛЕЧІНЬ, Чернівці, МІСТО,2011.
До друку виладнав Василь Велимчий липня 5 дня року Божого 2022 у Чернівцях.
