70 літ як оден день

Мій товариш з письмацько-журналістсько-політтехнолоґічного цеху Костянтин Коверзнєв кпить з мене через те, же я подекуди змушений тратити свій талант на написання некрологів.

Тим більше мені приємно го тратити на пеани живим велетам української суспільности.

Народився Мар’ян Клімковський 12 січня 1952 року у селі Пнікут Мостиського району Львівщини.

По закінченні Львівської політехніки закінчив аспірантуру у Москві.

Усе життя пропрацював ув альма-матер викладачем.

Одружений з пані Марією.

Має сина Павла, доньку Яну, онуку Анастасію.

Жив у Львові на вулиці Китайській, відтак –у Брюховичах.

Безмежно любить поезію, малярство, оперу, театр, кіно, Карпати, старожитности а трунки.

Чудовий оповідач, учитель, друг і товариш.

1990 рік. Ми з Юрком Бедриком на запрошення редактора відділу поезії журналу ДЗВІН Володимира Олейка приїхали до Львова на дводенний поетичний фестиваль у Молодіжному театрі імени Леся Курбаса. Там виступали Марія Шунь, Володимир Олейко, Володимир Маковецький, Роман Скиба, Юрко Бедрик. Читав-єм один вечір армійський цикл. Наступного – лірику.

Було гарно, несподівано, вартісно.

Але найбільше мене уразив оден вагомий поціновував української поезії. Він не творив поезію, але поглинав її.

Се був Мар’ян Клімковський.

Того ж вечора ми опинилися у нього на Китайській.

Пані Марія – го достопоштенна жона – справила неймовірне ураження на мене своєю смиренною терпимістю, гостинністю а лагідністю.

Мар’ян показав мені триб життя, кого я ніколи не мав і навіть не сподівався, же таке є можливим.

Книгозбірня, малярство, музика, колекція трунків, кераміка. Любов до Полудневої України як мрія…

Дивовижно.

За ті пару день у Львові Мар’ян Клімковський переорав мене раз і на усе життя – його триб життя став моїм.

Мені завше було затишно у його домі.

Коли я не приходив а потім був одкинутий иншими – тяжкий для мене 1992 рік – сніг а вітер  на Високому замку, неприкаяність. І де би ми зустрілися? Та певне ж – у книгарні. Мар’ян зміряв мене усепрощенним спозиром: -- Ну що, на Китайську на вареники…

Так.

Потім запалення легень.

Місяць у шпитали – сливе ціле літо пішло пріч.

Клімковський – се культура передусім. Він не творить її напряму, але  він творить її своїм ставленням до неї, своєю усепоглинаючою любов’ю.

Море історій: про Ля Скалу у Москві а покупівлю квитків у Міші Фрідмана, кий гендлював тоді а тепер спансіруіт джаз-фєстіваль у рідному для себе Львові; про перегляд КОЛЬОРУ ҐРАНАТА Параджанова самотою у кінозалі, купивши 20 належних квитків а багато иншого.

Я водив до нього Андрія Печарського, знайомив з людьми, він знайомив мене зі своїми людьми.

Потім сталася павза.

Тривала.

Раптом ув Урядовому Кур’єрі бачу некролог – кийся Мар’ян зі Львівської політехніки став на Божу.

Я пополотнів, бо навіть прізвище свого великого учителя великого а змістовного життя забув.

Боже, який сором.

Добу перепорпую довідники, записники – найшов.

Телефоную.

Рурку бере якайся жіночка.

Леда чуто запитую про Мар’яна.

А вона мені мовить: --а ви що – не знаєте?

Ну, думаю, усе. Склеїв.

Аж ні.

Живий живісінький – але у Брюховичах.

З того часу уже я без Мар’яна Клімковського не жию.

Його хор м’ясованів на привокзальному ринку, флячки, реберця, трунки, малярство Евгена Лисика, коти, пси, Карпати, музика…

Се безмежно цікаво, змістовно а самобутньо.

Він не любить писати листів.

Він познайомив мене з Данилом Довбошинським і спонукав купити першу у моєму житті малярську роботу. Се містика, але за кілька літ перед тим я переглянув виставку сего маляра у Київі і геть був нею не удоволений. І тут – маш.

Він відкрив мені КОМАРИК у театрі Марії Заньковецької. З пампухами.

Чи були у нас непорозуміння?

Були.

Мені стидно за них.

Дуже.

Але позитиву більше і він усеохопний.

Львів для мене – се Кость а Олена Бондаренки, Левко Різник, Ярослав Павлюк, Петро Гнида, Марія Шунь, Володимир Олейко, Володимир В’язівський, Роман Романишин, Олександер Козаренко, Андрій Печарський.

І Мар’ян Клімковський.

Костя перебрався до княжого Київа. Олена померла. Левко Різник а Ярослав Павлюк теж одійшли у кращий світ. Петро Гнида ударився у дослідження ОУН-УПА на Галичині. І се вельми плідна  самозречена праця.      Марія Шунь – ув Америці. Володимир Олейко – у Лондоні. Володя В’язівський після 5 літ у парламенті повернувся до Львова. Роман Романишин уже з донькою Романою творить свої виставки. Олександер Козаренко більше у Монахові як у Львові. Андрій Печарський викладає ув університеті імени Івана Франка і творить синів.

А Мар’ян Клімковський – той камінь наріжний, на якому тримається українство у сему княжому українському місті.

Він як Високий замок, як Полтва, як радість буття.

Отож, Мар’яне, з роси а води, радости а мнОгая літА – во здравіє, во спасениє і нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Так випливає на Оріль

Червоний човен

І сочиться солодка сіль

І розсипається таріль.