– ...Говорить друга жінка, американка. А третя, француженка, каже… – потилиця водія схитнулася, перетворившись на півпрофіль. На тлі лобового скла затемніла ніздря й вигнута вія.
– А француженка каже: «А мій чоловік-росіянин цілком справляється сам – за допомогою зубила і какова-та рускава «йоб твою мать!»
Сусід водія спереду й мій стрий, що сидів на задньому сидінні, поряд зі мною, засміялися. При батьковому братові мені сміятися не випадало. Водій-оповідач лиш посміхнувся, сколихнув вією й знову зосередився на дорозі, чорніючи стриженою під полумисок головою. За вікном плив Сімферополь, жовтів у порохáх і в зелені.
Чоловік із зачіскою «під Сковороду» впав сюди з якогось шостого неба, з неуявимих сфер, ніби астероїд. Мені здавалося саме так. Незвичною в нього була не тільки зачіска з виголеними до фіолетового зблиску скронями. Він весь був сама незвичність. Навіть іменем-прізвищем – Валерій Ілля – які кортіло довільно переставляти і котрі, як не переставляй, все одно сприймалися трохи незвично в тій мові, якою всі ми спілкувалися і тут, в машині, і вдома в стрия. Там, у дядька, прийшовши з частини в недільне звільнення, я й застав київських гостей. Я планував, перевдягнувшись у цивільне, шукати пригод у місті. Побачивши зосередженого смаглявця, що світлів виголеними, з переливом у фіолет, скронями, а головне, дослухавшись розмови, що точилася за столом, я передумав. Восени, коли прийшов молодший призов, голені скроні з’явилися були і в частині. «Свиня брита!» – кричав старшина Мравець на одесита Стойкова. Крім панківських скронь, нічим цікавим Стойков не виокремився. Тут, схоже, все було іншим.
Говорив переважно Ілля, решта слухали, включно з Іллевим приятелем, рудовусим літнім мужиком років під сорок. Вуса, що загиналися аж за щелепи й значок із якимось козаком на тенісці чітко маркували дядькового гостя. Вони мені були цікаві, але звичні. Таких, як Ілля, серед них я ще не зустрічав.
– …Із 4-го сторіччя до нашої доби. Потім можна говорити про сарматський стиль. До речі, прізвище Шеремет – це і є сармат, збережене в українській колективній національній пам’яті.
Трансцендентні сполохи похрустували довкола Іллі. Він змінював теми, з історії стрибаючи в політику, в літературу, знову занурюючись в історичні таїни, і кругом видобував щось таке, про що я ніколи не чув і навряд чи міг десь почути. Зрідка він строго позирав на мене. Очі мав великі, випуклі, як казав у таких випадках мій дворовий приятель Вова Синій, бульбанú. Над ними гнулися брови, шабельними руків’ями сходячись до тонкого перенісся. Природа попрацювала над Іллею тонкими різцями. Вуса теж малися, проте не сумовиті, як личило б до зачіски, а по-середземноморськи енергійні. По-кавказьки. Якби до темного «полумиска» приладнати козирок кашкета-«аеродрома», або насунути капелюха, цілком зійшов би Ілля за грузина. Чи міг простувати неголеним сицілійцем по винограднику, в безрукавці й на тлі гір. Найголовніше ж, наймагнетичніше полягало в тому, що Ілля виявився поетом. Як і належало таємничому поетові, він ніде не друкувався і членом радянської спілки письменників не був. Спитати, чому він обрав саме такі творчі стратегії, я не наважився, а Валерій не роз’яснював. Прохопився лиш про якусь особливу релігійність власних віршів, які схвалювали Тичина й Бажан.
– Це найвищий ступінь у поезії – релігійність. Бо коли мистецтво є образом душі, то що є душа без Бога? Причому, душа має не раціонально осмислювати безконечність і Божественну суть, а переживати її. Бажан цю релігійність безпомильно відчув у мені. Відчув і – відсторонився…
Мало що розуміючи, я німів від захоплення й подиву. Втім, недовірливому хлопцеві з району хотілося хоч трохи зорієнтуватися в осяйному хаосі.
– А з відомих сучасних поетів ви когось знаєте? – бовкнув я, наважившись. – Із кимось дружите?
Точений ніс-дзьоб націлився на мене. У візантійських очах, обрамлених напруженими віями, темніла задума.
– Навряд чи ви чули про цих авторів. Ну, наприклад, Айгі. Геннадій Айгі.
– Це той чуваш?
– Так, – повагом відповів Ілля своєму товаришу. Рудий і в червоній тенісці, той палахкотів гарячим згустком на тлі дядькової світлої шведки і іллівської «лакости».
– У Генадія теж досить релігійні вірші й дуже сюрреалістичні. Він живе в Москві, але його краще знають у Франції, французи до нього благоволять. Перекладають і видають його солідно, якось показував отакий грубий том. Сторінок, я не знаю, на 500.
Напевно, це була найяскравіша людина, зустріта мною за дев’ятнадцять років життя. Він не тільки говорив таке, чого не казали інші, він ще й жив не так, як усі. Принаймні з більшості знайомих, які впереваж сприймалися мною якщо не банальними, то звичними. Крім того, що Ілля був поетом, він ще й не працював щоденно. Цей дивний тип сезонно сторожував сади. Набирав у бригаду знайомців, таких же, як сам, не вписаних у систему інтелігентів, і їхав кудись на Вінниччину чи в молдавсько-бессарабські краї. Відтак, узявши розрахунок частиною врожаю, гнав рефрижератор на Північ, в який-небудь Мурманськ чи Нар’ян-Мар, і здавав перекупникам. Це теж, до речі, збуджувало мою уяву, оця поєднуваність романтики й чистого практицизму. Уміння жити, крутитися, як це звалося, серед моїх ровесників вважалося однією з основних чеснот. Ілля взагалі ламав стереотипи, поєднуючи непоєднуване. До всіх своїх набутків, що в моїй уяві вихорами обвівали худорляву іллівську постать, він виявився ще й каратистом. Це неабияк ставало в нагоді під час сторожувань, на додачу до рушниці й пари вовкодавів. Там траплялися серйозні тарапати, як згодом розповідав Ілля, які лишилися йому на згадку перебитою ключицею та простреленою ногою.
Я уявляв, як тонка смаглява рука, справді, залізна в потиску, я це відчув при знайомстві, пробиває повітря відпрацьованим ударом, і як потім та ж сама рука, десь у готелі в Ялті, де Ілля жив взимку місяцями, мережить на папері якісь надскладні метафори, якісь симфори без проміжних структур, про які розповідалося скупо і на чому я мало тямився, чуючи вперше. Ця ж рука, руки акуратно лежали на кермі, а водій, який допіру вживав слова «архетип», «летризм», «тавромахія», а перед тим наводив приклади взаємозв’язку санскриту з українською мовою, весело каже – «йоб твою мать!» – і косує візантійським оком.
Виявляється, можна й так. Можна бути й таким! У мене трохи паморочилася голова. Дорого б я дав, аби не виходити з машини і не не вертатися в «часть», де є старшина Мравець, прапорщик Шрайєр, одесит Стойков, у якого від виголених скронь не лишилося й сліду, та багато всього є, але таких, як цей чоловік, не було від спокону. Краще їхати разом далі, кудись на Балаклаву, де на порізаних бухтами берегах живуть прийшлі з Мілету греки, яких Ілля ототожнює з русами-пелазгами, точніше, жили до війни, і ще Валерієві батько й мати ходили до чи не єдиного діда-грека, який умів грати на бузукі, й батько, слухаючи пісень, чи то журячись за небаченою Елладою, чи прозираючи майбутню свою смерть на війні, в останній її день, аби не було видно сліз, завжди одвертав обличчя до моря.
Через тринадцять років моя перша поетична збірка «Марґінес» потрапить до Валерія Іллі.
– Ілля сказав коротко: «Це – поет. І дуже сур-рйозний поет!» – іронічний голос іншого стрия, не кримського, київського, проривався крізь перешкоди на лінії.
Дядько знав Іллю здавна, коли той був трохи не дясятикласником. Учорашній матрос, студент сільгоспакадемії намагався навернути молодшого приятеля до національних витоків. Столичного молодика-естета національні проблеми цікавили не вельми. Потім красень-естет зник. А, з’явившись по довгій перерві, він уже дивував стрия національною заанґажованістю, навіть радикалізмом. Усі подальші роки між ними зберігалися теплі стосунки.
– Він хотів би з тобою зустрітися.
Це було схоже на сон. Увесь цей час живучи зовсім іншим життям, ніж той чоловік, я про нього не забував. Ще тоді, в Криму, коли за автом вичах слід, а за мною скреготнули й зачинилися ворота армійського вузла зв’язку, я чомусь увірував у невипадковість з’яви людини з виголеними скронями. В те, що колись такі люди вийдуть зі своїх таємничостей і все довкруг змінять, я вірив і раніше. Тепер ми точно не розминемося. Я теж писатиму вірші, як і він, десь у туманнім готелі, подовгу вдивляючись у пропахле ставридою море. Про це є кілька абзаців у «Клясі», але «Кляса» буде геть пізніше.
Добірку віршів із «Марґінесу» опублікувано в «Основі». На обкладинці редагованого Іллею журналу зазначалося, що це відновлене видання «Основи», ще шевеченківської, котра видавалася в Санкт-Петербурзі. Стос іллівських часописів примандрував був разом зі стриєм Федором до діда в село. Там я читав «Основу» вперше, зосередившись на віршах одного молодого поета, поглядаючи з сіней на дощ і зелені краплі, що зривалися з піддашшя. Поет часто згадував смерть, аж хизуючись, і мені за нього було трохи тривожно. Мою добірку Ілля назвав, використавши рядок із вірша: «Ну, а я запізнивсь…» Я й сам розумів, що років на десять затримався, ну на п’ять, точно, хоча міг Ілля мати на увазі й щось своє. Головне, що не розминулися.
– Вам, напевно, передавали. Ви проживаєте вірш, а не конструюєте, проживаєте, як долю. У вас є дуенде. Це головне. Все решта – філологія. Представники філологічної поезії вас будуть оскаржувати. Будьте до цього готові.
До пізнього вечора просиділи ми в «Енеї». Розписи Базилевича, чорним по червоному, клубилися в тьмяній жовтизні. Говорив Ілля, я переважно слухав.
Від часу нашого знайомства в Криму він не дуже змінився. Хіба трохи всох, чіткіше прописався зморшками. Та додалося сивини в вуса й зачіску під «горщик». Виголені скроні лишалися при ньому. Переконаність і містичність теж. Навіть, коли йшлося не про таємниче «дуенде», чи там, скажімо, структурну залежність Джойса від Езри Павнда. Про звичайну горілку.
– П’янить не вона. Ви думаєте, людина випила, й починає хитатися від хмелю? Все простіше й складніше, – Ілля вдивлявся крізь мене у щось своє. – Горілка вертає до резонансу коливання людської енергії з Божою. Відкриває психічні центри, через які людина сприймає космічну енергію.
Під кінець розмови, від надлишку емоцій у мене ледь не цокотіли зуби. Кортіло відкрити психічні центри і грам на скількись там вступити в резонанс, але я в той час дотримувався безалкогольного трибу життя. Так і поїхав до Запоріжжя непитущо-хмільним.
До другої моєї збірки Ілля написав передмову, зичливу й лаконічну, не оминувши згадкою своїх улюблених Тракля з Лоркою і, звісно, й «дуенде». Що це таке, Ілля не раз пояснював, посилаючись на лекцію Лорки і на згадану там історію, як Нінья де лос Пеньєс, «темний іспанський геній», співала в таверні Кадісу. Таємниця, яка в крові, вогненний дуенде. Ілля любив це слово. Воно личило до його левантійського обличчя. Коло його уподобань та ідей я вже трохи знав, читаючи «Основу» і «За туманáми – ковалі», першу поетичну книжку, що вийшла наприкінці 80-х після чвертьсторічної заборони, а ще зустрічаючись під час приїздів до Києва. У Запоріжжі, після розхолодження стосунків з одним місцевим поетом, літературної спільноти я уникав. Ілля – ото й були мої і спілка, і спілкування. Ще трохи, звіддаля – Холодний. І згодом – Вінграновський. Саме Ілля передав «Марґінес» Вінграновському і потім цитував телефоном лист-відповідь метра. Від тих слів у мені щось тануло, можливо, претензії до світу, а сам світ переформатовувався по-новому, із якихось пронизливих, один кращий від іншого, фрагментів. Вінграновського Ілля ставив найвище серед усіх українських поетів, під ту пору сущих, а може, й не лише.
– Микольця, дядьку, недосяжний, – казав якось Ілля, стоячи на сходах Українського дому, чогось нас туди занесло, і задивляючись на згромадження кабміну.
– Маю на увазі, в поезії класичного напрямку, – додав Валерій і скосив на мене око.
Такі нюанси я теж уже вловлював. У самооцінці він іноді був занадто категоричним, але я це собі пояснював роками вимушеного літературного небуття. Та й вірші Іллі я оцінював високо. Вони були мало схожі на щось, раніше читане. Навіть на вірші поетів «Київської школи», до якої належав Ілля. Ще в Запоріжжі ми з Юрком Садовським, рафінованим моїм приятелем, який був насправді Бойком, раз у житті надрукувався під псевдо Чудін, а ще кілька мав про різні випадки, дивувалися рядкам:
накличу на себе його німе світло
буду отут з твоїм тілом
пастиму його
поки ти не повернешся
он з тої білої зірки
Або таке:
повільний плуг сльози на Божому лиці
проростаючому розширеними очима у тишу поля
де над житом їхніх темних молитов
Ісус косу клепче у голосі зозулі
Це був сюр, що не могло не подобатися Садовському. Модерновий вияв, базований на фольклорній традиції, на архетипах, про що Ілля згадував іще в Криму і що схвалював я. Іноді вчувалася в рядках певна заданість, навіть коло образів угадувалося наперед: «тополя», «пісня», «голос», «шабля», «сльоза». Але що ж. Поезію треба читати в гомеопатичних дозах.
Із літа 1999, коли я перебрався до Києва, наші зустрічі стали регулярними. Переважно, в будинку літераторів, де Валерій Ілля вів зайняття літературної студії, або приходив до бібліотеки, чи ще куди, не оминаючи й «Енея». Поезія, як і раніше, була для Іллі понад усе. Звівши шабельні брови над гіпнотичні еллінські очі, він міг вести розмови довкола неї годинами.
– У поезії, дядьку, треба кожного разу ставити нездійсненні завдання. І кожного разу, з кожним віршем потрібно зростати – хоча б на мачúну. Тілько так можна приступитися до більш глибокої і художньої структури. Або – «і тольки» – як мовив ваш нерозумний земляк Махно.
– Але ж це неможливо – постійно зростати?
– Все на Божих колінах, дядьку. Коли я на початку шляху складав свою програму поезії, я хотів довести метафору до найбільшої густини, взагалі позбавившись допоміжних слів. Ходить про вірш, у якому б не було жодних автологічних складників, тільки метафори чи симфори. Мені казали, що це неможливо. Але з Його поміччю я таки вийшов на цей рівень металогії. І йду далі – по мачúні, дядьку, по мачині. Ось, учора написав розкі-ішний вірш…
Мені потрібний був Ілля. Хоча б для того, щоб визначитися з собою, задивляючись у нього, такого несхожого, іншого. Світоглядна, естетична дистанції зберігалися, занадто різними були наші досвіди. Але якісь діоптрії в погляді на багато речей Ілля мені підкорегував, безперечно. Ідеш, сперечаєшся з уявними опонентами, яких у Києві намедитував собі з легіон, і – натрапляєш на Іллю. Він уже прискалює око.
– А шоб ви знали: Ліна Василівна – не велика поетка. Далеко не геніальна принаймні.
Ще років п’ять тому, у Запоріжжі, я сперечався з цього приводу із Садовським-Чудіним, який першим замахнувся на непорушність авторитету. З того часу моя впевненість у величі теж дещо схитнулася.
– Та десь так і є. Нормальні вірші, але чим вони аж так переважають вірші, скажімо, Талалая чи Жиленко?
– Ваша правда. Біля того. Але тут, дядьку, не поспішайте, – іллівська брова повзла вгору, брижі чітко врізáлись у смагле чоло. – У Ліни є кілька великих віршів. Всього кілька. Це немало. Але її велич в іншому. Її велич в поемах. «Маруся Чурай» – це вершина. У названих вами людей нема того й близько.
З Іллею якось і сперечатися не дуже тягло. Краще послухати. Про ту ж письменницьку спілку. Ілля вважав, що стара спілка має покаятися за попередні злочини і саморозпуститися. Реформована організація, яка б утворилася натомість, має грати роль творчого клубу, а не департаменту літератури. Він вірив у це, особливо, побувавши в Німеччині та Австрії. Хоча в голосі все частіше вчувалися сумніви.
– Ці саморозпустяться, ага. Он: Кордун, Дрозд, Мушкетик, – Ілля кивав від «енейного» столу кудись угору, зітхнувши. – В мене таке враження, що вони отам на другому поверсі стоять із постійно відкритими ротами. Тільки залетять десь якісь п’ять доля́рів – «клац!» – Ілля приклацував зубами, аж голова йому сіпалась, – клац, і заковтнули дядьки. Як і з друкарнею, що діяшпора достославна передала для письменників, а це шобло-одоробло привласнило і спихнуло наліво за грубі гроші. Мародери, дядьку.
Про цю історію, й ширше, публікував статтю в газеті «Слово» Василь Рубан, в товаристві якого, а ще Станіслава Вишенського можна часто було натрапити на Іллю. Як правило, в «Енеї», де Ілля мене з ними й знайомив. Усіх трьох зараховували до угруповання «Київська школа поезії». До «школяриків», як називав їх Ілля, також належали Віктор Кордун, тодішній секретар спілки, і Михайло Григорів, який у будинку письменників працював завгоспом. Цих двох Ілля на дух не переносив, як і вони його, навіть не віталися між собою. Їхні стосунки ніби ілюстрували ефемерність будь-яких поетичних спільнот, я́к би добре все не починалось. У кожного зі школярів була власна версія щодо того, ким, коли і я́к створено школу, хто туди входив на повних правах, хто прибився зі сторони попутником, а хто й взагалі лиш дивився здалеку. Більшість із належних до «Київської школи», кого я знав, здавалися людьми досить амбітними. А вже такої їді, яка хлюпала поміж ними, я до того часу ніде не стрічав.
– Кордун робить вірші, як роблять черевики, або котлети по-київськи. Циніком він був уже тоді, коли ми тільки починали, – бувало, заводив Ілля, прискалюючи око й брижачи чоло. – А той завгосп Григорів ніколи поетом і не був. То суто механістичне письмо. От, є в нього віршик про капустяний лист. Так ось, як поет, він на ньому весь і поміщається. Ще й укриється, і загорнеться.
Григорів відповідав взаємністю. Закарлюки його вусів при згадці про Іллю гнівливо ворушилися:
– Він просто звичайний поетичний трутень, цей Ілля. Бере з вулика фольклору мед, золотий мед, і переводить його на свою оту псевдопоетичну труху. Чого ти взагалі з ним водишся, що вас може об’єднувати?
Рубан і Вишенський до «однокашників» ставилися терпиміше, і могли перебувати як у товаристві Іллі, так і в кордуно-григорівській, чи там воробйовській (зрідка) компанії, однак теж замашних оцінок не цуралися. Як можна було зрозуміти, Ілля претендував на роль ідеолога й засновника. Про те, що «Київська школа» утворилася саме на квартирі Валерія Іллі, писав і Іван Дзюба. Від 60-х через угруповання пройшло чимало народу, але усталена медійна версія все зводила до чотирьох осіб: Воробйов, Голобородько, Кордун, Григорів. За Іллю я трохи відчував образу, а все решта сприймалося відсторонено. Хай самі розбираються, чи лишень із «квадриги» складається їхня школа, чи ні, і хто першим у 1968 вжив слово «симфора». З Воробйовим, лисуватим, борідка клинцем, мене знайомили в «Сузір’ї», але мимохідь. Голобородька я не зустрічав. Про цих двох, на відміну від іншої двійки з квадриги-колісниці, Ілля відгукувався поблажливіше. Як про підлітків, трохи несмишлених, яких час від часу напучував. Голобородько, той ще й листовно звірявся, мовляв – Ілля цитував з пам’яті: «Найбільше ж хочу одного тілько – навчитися писати вірші так, як ти». Я сумнівався. Не міг же Голобородько бути менш марнославним, ніж усі вони? Голобородькові вірші я читав, ще у варшавському «Українському календарі»-1964, що залягав у батьківській шафі. Вони мені здавалися сповненими післядощового повітря, чого не вловлювалося в більш статичних віршах Іллі, але роздумів своїх я не озвучував. У нас з Іллею були ідеальні стосунки, я ними тішився і не збирався нічого порушувати. Тим більше, переїхавши до Києва, до чого Ілля теж спричинився, нехай і опосередковано.
Якогось липневого дня, покрутившись в офісі Радіо Свобода, й не заставши нікого в кафе на Пушкінській, я прийшов до будинку письменників. У порожньому «Енеї» сидів Михайло Григорів. Перед ним була чарка. Підсідати до печального завгоспа, він здавався печальним, мені не хотілося, але не додати до привітання кілька слів було б нечемним.
Григорів відірвав погляд від чарки й подивився на мене.
– Ти що – здурів?
– ?!.
– Ну он, «Літературка» вже вийшла. Там твій Ілля – сифілітик думки. Піди, подивись… – Григорів підпер рукою обличчя, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. – Хочеш з усіма перегризтися? Не радив би тобі так починати. Важко тобі буде в Києві, – долинуло услід, коли я виходив з «Енею».
Газет, які зазвичай продавалися за столом у чергового, уже не було. Біля стенду «Літературної України», надворі, переминався гуртик вуличних читачів. Так траплялося в ті часи. Була така газета, навіть продавалася в кіосках і її навіть можна було не встигнути купити, а біля стенду, котрий теж був, спинялися зацікавлені. Я туди підходити не став, і так здавалося, що всі на мене косують. Примірник газети я роздобув у кабінеті Миколи Семенюка. Там часто хтось гостив із цікавих, вільнодумствували на куцому диванчику, що чорношкіро тьмянів, мабуть, із 30-х іще років. На його тлі прозаїк Медвідь попервах уявлявся мені як не Маяковським, то яким небудь Ґео Шкурупієм, крило чуба над лобом, папіроса з губи. Вони з Пашковським і того разу були в Семенюка.
– Тут таке зранку творилося, старий, – довірчо зашепотів Микола, наблизившись блакитними очима. – Тут таке… Ти чаю хочеш?
Чаю я не хотів. Мені баглося чимскоріш відкрити газету. Про дещо я вже почав здогадуватися.
– Та не рви серце, старий. Що на них зважати, на цих ботокудів? Нічого ніколи свого не мали – ні слова, ні думки. Хіба бздо в матні, та й годі, – Пашковський, волохатіючи торсом, намотував кола по кабінету. Вигляд мав атлетичний, я подумки це відзначив і навіть чомусь подумав про те, що битися з Євгеном було б непросто. До речі, знайомив нас саме Ілля.
– Не в усьому я там з Іллею згідний, але пляшку я тобі, старий, маю виставити. Самі вже там з Іллею розберетеся, як її ділити, як той казав.
У суті справи я остаточно розібрався вдома, почитавши газету. «ЛУ» на всю сторінку опублікувала інтерв’ю з Іллею, велику ювілейну розмову. Інтерв’ю робив я. Розмова була заочною. Ще в Запоріжжі, на прохання Іллі, якому в червні 1999 виповнювалося 60 років, я написав невеличкий вріз і питання, і відіслав майбутньому ювілянту. Відіслав – і забув. Газетна сторінка формату А-4 нагадала про давні справи. І повергла мене в заціпеніння.
Із врізом-вступом, над яким темнів фотопрофіль Іллі, трохи подібний до Жана Рено, було все нормально. Натомість багатьох питань я не впізнав. Частина з них була відредагована, а ще кілька дописані чужою рукою. Головне ж полягало у відповідях. У них ювілянт дав собі волю. Перепало дуже багатьом. Від спілки, до численних персоналій. Павличка і Яворівського названо яловими письменниками, гідними жалю. Уособленням занепаду української поезії, за Іллею, виступали Олійник і Любов Голота, «Андрухович і К» означувалися як «не тільки жертви, а й свідомі вороги українства».
Найдошкульніше згадувався Драч. Його Ілля не любив. Ще ген коли він розповідав, посміхаючись саме так, як він умів у певні моменти, як Драч умовляв його в 70-х написати кілька паровозів, натомість обіцяючи опублікувати добірку віршів у журналі «Вітчизна», до яких Бажан написав передмову і з якою навіть ходив до ЦК. Ілля відмовився. Розповідав він і про те, як сам одного разу ходив до Драча додому. Була між ними якась домовленість. Ілля сподівався на сприяння. Замість Драча відчинила дружина.
– Каже, не зовсім упевнено: «Нема Івана». А я ж бачу – стоїть його взуття, портфель, одяг висить. Кажу – так ми ж домовлялись? А вона: «Ну, не знаю…» Я вже повернувся йти, кажу їй – що ж, до побачення, вибачте за клопіт, більше справ з ним я мати не хочу. І тут, – Ілля посміхнувся, виставивши в’їдливі зуби.
– І тут у туалеті, де я й підозрював, що Іван ховається, щось я-ак загуркоче! Не знаю, чи вагани він там якісь зачепив, чи що – я-ак гуркотне! Дружина аж з лиця спала. А я вже зі сходів кажу: «А Івану передайте, хай він там, де ховався, хай отам і далі сидить!»
В інтерв’ю цього не було, але вистачало іншого. Ілля мав право на власне бачення. Більшість зі сказаного я поділяв, до речі. З чимось не погоджувався і обов’язково б заперечив. Скажімо, я не вважав Драчеву поетику ніщотою. І не вважаю зараз, хоч із плином часу на персону Драча став дивитися примружено. Згадка про свідомого ворога українства Андруховича і К0 мені здавалася комедійною, хоч смішно й не було. Постать, із якою в парі згадувався і я, ще не викликáла мого відторгнення, натомість, я б волів прибрати саму згадку про себе. Та багато всякого. Починати життя в Києві зі скандалу, ширяти пальцем у льоток вулика в плани мої не входило. Але щось заперечити і щось змінити змоги уже не було.
Найприкрішим же було те, що Ілля (Ілля!) не зважив за потрібне узгодити зі мною остаточний варіант тексту. Та що там узгодити, не прохопився жодним словом. Це мене вразило. Я ціпенів над газетою, поглядаючи на фотографічного чоловіка, трохи схожого на Леона-кілера, і вперше думав про нього без симпатії. З печією розчарування. Варіант редакційного самоуправства видавався мізерним і був малою втіхою. Але й його відкинув редактор «Літературної України» Плющ.
– Ні-ні! Слово в слово дали, як Ілля й приніс. Хіба скоротили трохи, бо він там розвернувся.
Я вдивлявся в редакторські окуляри під пітною хвилькою чуба. Редактор Плющ доречно трапився мені найближчих днів біля агенції УНІАН. Поряд із редактором роздував ніздрі на пласкому обличчі поет Осадчук.
– Я тоді ще насторожився. Питаю: А Павло, мовляв, це бачив? Каже – все домовлено, все схвалено, все завізовано, – Плющ надув щоки. – Пфу’т, думаю, хлопці, вам жить…
Жить належало далі, справді. Розбірки в середовищі «Київської школи», продовжені Іллею на сторінках газети, мене обходили мало. З Григорівим мої стосунки й так були рівновіддаленими. Кордун від перших зустрічей курсував повз мене відсторонено, світячи осклілим оком. Не викликали в мене мук сумління й Павличко з Яворівським, названі Іллею гідними жалю, яловими письменниками. Тут нічого не вдієш. Усе складається з переважно перших поглядів-вражень, або ще й до них, підсвідомо.
Спочатку, як до жінки й землячки, я пішов до Любові Голоти. Вибачення були прийняті, пані Любов викурила цигарку, поговорила про поезію і про те, що «тему степу вона мені не віддасть», під кінець презентувавши примірник «Слова Просвіти», очолюваного нею тижневика, в редакції якого й відбувалася зустріч. До Драча я підійду в залі консерваторії, де відзначалася 95 річниця з дня народження Миколи Бажана.
– Було б оце в нас з вами найбільше лихо, – миролюбно мовив Іван Федорович на мої пояснення.
Я лишився на вечір, час від часу поглядаючи в Драчеву сторону і чомусь прокручуючи в пам’яті його ж рядки.
На 100-ліття Семенка
Не прийшов Бажан
Жовта кохта отака
З футуробажань
Ілля на ювілей Бажана чомусь не прийшов теж, хоча у його долі той займав посутнє місце. Тоді ж, в кулуарах мене познайомили з Валентиною Данилівною Гончар. Це був бонус. У подальші роки я дружитиму з цією світлою жінкою. Фото-спалах: фойє, Валентина Данилівна, сестра Бажана, Драч у льняному піджаку, відконтрастований темнокостюмним Плющем, у котрого на стику брюк і сорочки світліє трикутник голого пуза. Вбрання майже літнє, хоч це мав би бути жовтень. У мене з Бажаном день народження в один день, через те запам’яталося. Деталі зустрічі з Іллею з якихось причин у пам’яті затерті. По телефону ми поговорили, звичайно, але йдеться про зустріч. Саме вона була для мене найважливішою і найважчою. У напрузі очікування, можливо, й розчинилися деталі. Пам’ятаю головне: обличчя Іллі, яке проступило крізь чад мого монологу, ніби трохи аж загострившись рисами. І, по павзі, приглушений голос:
– Вибачте, Павле… Я не мав так чинити, справді.
Ці слова в один доторк пробили всю мою образу, таку здавалось, зтужавілу. Раз – і не стало. Витекла, випарувалась ефірною хмаркою. Лишилась хіба надсада, яка може бути навіть приємною, якщо прочувається в поєднанні з чимось алкогольним. Тоді ми так і зробили. Зі скверу біля театру імені Франка, чи ще з якихось пленерних закутків, де відбувалася розмова віч нá віч, ми перемістилися до «Енею», це точно. Я сам дивувався, як розрішилася ця історія. Ніби нічого не сталося. Тріщин розчарування по образу Іллі не пішло, як то часто в мене траплялося в подібних випадках, назбиравшись на персональну гліптотеку. Навпаки. Він, напівмармуровий, набув живих прожилків і папілярних ліній. Добрячий струс, але конструкції стосунків устояли, ледь схитнувшись, вітер розніс пилок цегляного кришива.
Єдина зміна: перечитуючи інтерв’ю, я чи не вперше звернув увагу на Іллеве по-батькові. Валерій Павлович, як у Чкалова. Нічого особливого, але й стрінеш таке поєднання не часто. Проходячи сквер біля будинку, де жив Вінграновський і натрапляючи поглядом на пам’ятник сталінському соколу, в плащі й крагах, я згадував Іллю й внутрішньо усміхався. Згодом я придумав замінити Валерія Вáлєром, так іноді підписувався харківський художник Бондар, брат критика Бондаря-Терещенка, племінник екс-політв’язня Ігоря Бондаря, якого знав мій знайомець Павло Скочок, теж колишній політичний зек. Ніби оберти револьверного барабана – «Валєр Палич» – стильне словосполучення, хіба ні? Принаймні ми з критиком і поетом Олександром Хоменком називали його так. Сашка з Іллею я познайомив після акції «Україна без Кучми», десь року 2002. Приєднався до цього маркеру й ще один Сашко, запорізький поет Медко, але це вже буде в пост-ілівську епоху.
Хоменко писав верлібри, вільні вірші, як волів називати Ілля, стилістично подібні до «Київської школи». В його особі Ілля знайшов ще одного вдячного слухача. Про Шпенґлера я пропускав, бо вже чув, або про фольклорний вислів «у твоєму голосі соловейко звив гніздечко», рівного якому годі знайти в метафориці світових поезій, але коли йшлося, наприклад, про історію в «Артеку», де замолоду Ілля працював піонервожатим і якось потрапив на очі Хрущову, котрий приймав піонерський парад і, побачивши маршируючого Іллю, в шортиках і піонерському галстуку, але в триденному зарості, відвис щелепою, мовляв, «што ето за странний такой піонер», ми з Хоменком реготали разом. Підколки на свою адресу Валєр Палич сприймав на диво безболісно.
Помре Ілля в липні 2005, якось непомітно. Ніби в тіні відходу Вінграновського, який стався за рік перед тим. Ніяких тривожних симптомів довгий час ніби не було. Як завжди, світив зірким оком Валєр Палич в «Енеї», де ми з ним зустрічалися, чи десь на вулицях середмістя.
– Вірші треба писати в Києві. Це найкраще місце для поезії, дядьку. Та й для прози. Ходить лиш про те, як і наскільки ви будете наближатися до архетипного переживання світу. Маєте змогу вийти на глибшу структуру вираження…
Ось постарів він стрімко, я й незчувся. Для мене стало відкриттям, що Валєр Палич не просто недочуває, а відстовбурчує вухо, прикладаючи долоню човником, як діди з казок. Кроки його по-стариківськи здрібніли, вповільнились. Так ми й не з’їздили ні на рибалку, як збирався Ілля, плануючи покликати ще й Пашковського (з яким тоді ще не розсварився), ні в Тернопіль, до Сороки, що теж було в задумах Іллі і мало продовжитися мандрами по Дністру. До всього, нагло виникла ще й проблема безгрошів’я. Відкрив це для мене дзвінок стрия Федора:
– Слухай, ти можеш допомогти Іллі грішми? Бо в нього там катастрофа. Я дав картоплі, сала, пляшку олії, ну там таке. Грошей трохи нашкріб, бо сам поки без зарплати. Але ж це йому – мале спасибі…
Дзвоню Іллі:
– Шось я знебувся, дядьку.
Достеменно не знаю, чим та темна смуга була спричинена. Ілля давав раду з копійкою, занепадати він не вмів. У його сторожівських бригадах перебули важкі часи чимало мистецьких людей, той же Кордун. Або Микола Холодний, з яким, на відміну від Кордуна, Валєр Палич зберіг непогані стосунки. «Коля Прохладний» – як у жарт називав Холодного Ілля. Під старість він ставав усе іронічнішим. Іноді важко було розібрати, жартує він, чи говорить всерйоз.
– Оце розібрався, дядьку, нарешті, – посміхався Ілля, сидячи на лавці під розложистим деревом.
Я прийшов в Олександрівську лікарню перевідати його. Уже починалися в Палича якісь проблеми з судинами. На обличчі лікарняного Іллі грала в’їдлива усмішка.
– Розібрався, що Сверстюк повідьмачився, о!
– ?!
– Ви не спішіть брати мене на глум, дядьку, – білий комірчик піжами уподібнював Палича до середньовічного бурсака або писаря з рєпінських «Запорожців». – Я такі тонкі матерії на відстані відчуваю. Повідьмачився, точно. І Дзюба за ним услід… Лізуть мені в ауру, як ото босхівські персонажі, я ж відчуваю!
Старих хлопців не розпереконаєш і любити один одного на заставиш. Хоч, підозрюю, давнє тепло лишалося, просто амбіції й непорозуміння затискали їх на споді єства. Дзюбу важко не шанувати, це моя така думка. А до Сверстюка в Бурятію, в Багдарин, де пан Євген відбував заслання, Ілля їздив із Петром Розумним ще у ті часи, коли Сверстюкове прізвище більшість боялись проговорити вголос. Про цей епізод трохи є в моїх «Снах неофіта».
Проблеми зі здоров’ям в Іллі почалися, як я розумію, після виходу його поетичного вибраного «Розширеними очима». Він сподівався на Шевченківську премію. Нелавреатство чи, здається, навіть неномінування стало для нього ударом. Хоча ще більше пригнічувала його загальна мовчанка. Після 25 років заборон для Іллі мало що змінилося. Про нього мовчали, причому, в усіх таборах атомізованого українського письменства межí тисячоліть. Журнал «Основа», який він самотужки видавав, занепав через брак коштів. Жоден президент, прем’єр чи такий же віце-, жоден міністр культури не кліпнули оком. Про олігархів чи просто розбагатілих людей шкода мови. Кілька десятків письменників-депутатів, ціла парламентська фракція, розбудовували стратегію культурної політики. Її обриси майбуття так і не проглянули з-за парканів новопосталих депутатських обійсть. Спілка письменників, до офісу, чи то пак, осіду якої на Банковій, 2, Валєр Палич продовжував навідуватися, керувалася стратегіями теж далеко не іллівськими. Валєр Палич сидів у бібліотеці, або в сутінкових холах будинку письменників, пантрував когось із начальства, аби просити підтримки для чергової ідеї. Сидів настовбурченим кібчиком, поли дублянки бежевіли обабіч гострих колін.
– Е-е, дядьку, все воно суєта-суєт. А от колообіг схитнувся, день прибуває. Скоро й Родздво…
«Родздво», «ролля», «тілько», «тото» – дивно це все звучало. До пари макітрі, як у старосвітських хуторян із шевченкових сепій, що темніла на тлі дублянки і потім накривалася такою ж дубльованою шапкою з хутряними вухами по боках. Чи не такий саме персонаж привидівся ще в 60-х старенькому професору МҐУ в студентові факультету античної філології, якому той професор чомусь порадив довірчо: «Єзжайте-ка ви, батєнька, дамой. С вашимі-то ваззрєніямі так будєт лучше…»
Нетутешньою птахою був Ілля і в Києві зламу століть і тисячоліття, навіть в антуражі архаїчної спілки, під різьбленими стелями і кахлями грубок, все одно. Той же хутір, який Ілля уявляв центром світобудови, продуцентом і осердям Великого стилю, хутір, як символ – він, якщо й існував коли, то вже давно канув за повечорілий пагорб історії. З такої дивакуватості можна підсміюватися, брати на глум, як сказав би Ілля, в’їдливо блиснувши зубом-різцем з-під посивілих вусів. Але яскравість його творчості й житейської постави не заперечити. Головне ж ось що. Валєр Палич, на відміну від майже всіх колег-сучасників, і не лише сучасників, мав проект. Великий стиль – це не стрясіння воздýхів в «Енеї» чи де інде, це напрямок у літературі, який вихопив із кисню, концептуалізував і ословив саме Ілля, й ніхто інший. Депутатський значок, афери з майном чи там викаблучування на зарубіжних підмостках в якості «нових облич» української літератури проектом не є. Він теж не був почутим, цей проект, не те, щоб уже зрозумілим, а самого батька-ідеолога ще й охрестять виразником «тестиментарно-рустикального дискурсу», продуцентом «аграрних верлібрів», і це також не додавало Іллі життєвих сил. Зірке його око, видається мені, спромагалося зазирати і в нетутешні еони, де могло розрізнити не тільки сутінки логосу, а й збій, а то й взагалі, злам цивілізаційної матриці. Втім, усе на Божих колінах, як полюбляв говорити Валєр Палич.
Відспівували Іллю, здається, у Видубицькому монастирі. Мене в Києві не було, тож не запам’ятав. Перепитати ні в кого. З дружиною, поеткою Валентиною Отрощенко і сином Тарасом, футбольним, як скрушно зітхав Ілля, фанатом і, як долинало пізніше, теж поетом, зв’язок у мене урвався. Вишенський і Рубан, які були на похоронах, теж уже не живуть.
– Такий свіжий лежав Ілля в труні, – згадував принагідно Вишня.
– А руки, руки – пам’ятаєш? – вторував Рубан.
– Ага! Якимось таким зáкрутом складені – за рухом сонця, мовляв. Не аби як, о!
Нічого дивного, подумалося мені тоді й думається тепер. В засвіти Валєр Палич теж мав відійти по-своєму. Тим більше, що з грецької Ілля, Ілліос – то якраз сонце і є. Це він мені ще в Криму, у 1983-му розповідав.
