* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДЕЩО ПРО СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА

15:15 26.01.2016

ДЕЩО ПРО СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА

                                       ПЕРШИЙ  ВАТАЖОК  КОЗАЦЬКИХ  ЗАВІРЮХ

               СЬОГОДНІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 400 РОКІВ З ДНЯ СТРАТИ НАШОГО ЗЕМЛЯКА

                                              С. НАЛИВАЙКА   У   ВАРШАВІ

 

 

                                                  «Северин Наливайко – перший історичний ватажок козацької та

                                                  хлопської черні, перший ініціатор козацьких завірюх»       

                                                                                                                                     Іван Франко.

           

   Сьогодні ми відзначаємо трагічну дату в історії українського народу – 400-річчя від дня страти ватажка селянсько-козацького повстання 1594-1596 років, нашого славного земляка Северина Наливайка, якого польські поневолювачі 11 квітня 1597 року по-звірячому вбили на старій площі Варшави.

   Його життя та боротьба припадають на козацький період в історії нашої держави. У кінці ХVІ ст., будучи під польським гнітом, українці змушені були відстоювати свою самобутність, кордони і можливість дальшого розвитку як нації. Становище населення України було вкрай підневільним.Шукаючи волі, нижчі прошарки людей тікали на незалюднені території держави – порубіжні степи Брацлавщини, Уманьщини, Канівщини, Черкащини. Та й тут їм не давали жити спокійно татари. Оборонцями рідної землі стали козаки, люди,сповнені вільним духом степів, духом протесту проти всілякого примусу, духом волелюбності та свободи.

    Постійна загроза з боку кримчаків обумовила необхідність не тільки тісного згуртування козацьких сил, а й побудови на шляху агресорів сильного укріплення, фортеці –Січі. Після Хортиці, в роки бойових походів Наливайка, Запорозька Січ знаходилася почергово на о. Томаківка (60-і роки 16 ст. – 1593 р.) і також на р. Базавлук з 1593 по 1639-ий.

    Умови економічного та релігійного життя в Україні призвели до рішучих протестів народних мас, які переросли у збройні виступи та повстання. Наприкнці ХVІ cт. одне з таких повстань очолив Криштоф Косинський, гетьман реєстрового козацтва. Воно почалося в грудні 1591 р. й тривало впродовж двох років. Польський уряд за допомогою великих воєнних сил подавив його, але здобутий досвід не пропав. Він став у нагоді під час нового повстання 1594 р. під проводом С.Наливайка на Брацлавщині, який, прийнявши в Косинського естафету боротьби, переніс полум’я народного руху на Київщину, Волинь, Поділля, частково Галичину і Переяславщину. Повстання під керівництвом Наливая мало великий вплив на Білорусію, Литву, Польщу, Молдавію, де також посилювалась боротьба пригноблених мас проти феодально-кріпацького гніту.

 

                  КОЛИСАЛИ   ЙОГО  КОЛИСКУ  НАДЗБРУЧАНСЬКІ  ВІТРИ   Й    ХВИЛІ

                                                СИВОЧОЛОГО   БАТЬКА- ЗБРУЧА

 

   Національний український герой Северин Наливайко народився в 1560 році, або десь на початку 60-их, у Всятині (Гусятині) на Тернопіллі у сім’ї ремісника-кушніра, який, крім того, мав трохи землі. Хата Наливайка стояла близько Збруча, на його правому березі, з північно-східної сторони замку тамтешнього гусятинського магната Калиновського. Хрестили малого Северина в місцевій церкві св. Онуфрія, що в ті чвси була складовою частиною замку і мала оборонну форму (вікна-бійниці, знаходиться на узгір’ї правого берега Збруча). У річці старий Наливайко мочив шкіри, а малеча влітку не вилазила з води. Був на Збручі водяний млин. А на високих схилах лівого берега річки юний Северин разом із матір’ю та однолітками, напевно, збирали плоди шипшини, гриби, полин, який він пізніше, як символ любові до рідної землі, проніс з собою по курних повстанських дорогах до останніх днів свого життя.

   Про нелегке життя простого люду того часу один із польських письменників писав: «Селяни були схожі на істот з виснаженими обличчями. Пани їх не вважають за людей… Вони з ними поводяться немилосердно, захоплюють поля, обтяжують непосильними роботами, кидають у в’язниці, п’ють їх кров». Нелегка доля була й в ремісника, батька Наливайка. Його місцевий польський багач Калиновський, відібравши землю, замордував. Відгомін тих тяжких переживань родини Наливайків та співчуття народу знаходимо в одній із стародавніх пісень:

                                            У Гусятині над річкою верба похилилась,

                                            Під вербою вдова бідна плаче зажурилась,

                                            Мужа її Наливайка пани-ляхи вбили,

                                            А нещасну хатину та й вогнем спалили.

    Хіба міг Наливайко спокійно дивитися на свавілля багатіїв-поневолювачів, які по-звірськи знущалися не тільки над його батьком, а й над усім українським народом? Згодом, у 1594 році, він відплатить частково кровопивцю Калиновському, прибувши в Гусятин разом із побратимами по зброї та провівши тут, на батьківщині деякий час, але, на превеликий жаль, сам деспот Калиновський від козацької помсти утік. Навіть пожалівся листом королю на дії Наливайка. Повстанець теж не забарився з відповіддю королеві Сігізмунду ІІІ Вазі: «Пан Калиновський батьку моєму… без будь-якої причини переламав ребра, і таким катуванням звів його з світую.  Не знаючи, як поскаржитися по закону на таку велику кривду, яка, як гадаю, е могла бути більшою, і не маючи засобів на витрати, яких вимагає судочинство, я, як людина убога, вдався до того, на що здатний: помстився звичайнісінським способом. І хоч він захопив усю мою землю… не буду від нього домагатися того майна…». Як бачимо, ватажок був людиною досить на той час грамотною і не користолюбною

   Початкову освіту він здобув у Всятині (Гусятині). Після смерті батька вся сім’я (Северин, мати, сестра Ольга) переїхали в м. Острог ( нині Рівненщина) до старшого брата Демяна (Дамяна). Останній там навчався в Острозькій українській школі вищого рівня, а після її закін-чення став викладачем цього навчального закладу та настоятелем церкви святого Миколи. Демян був поетом, перекладачем та редактором. Саме завдяки старшому брату Северин постійно поповнював свої знання. Він міг читати книги, гарно писати і був для свого часу освіченою людиною. Недаром в архівах Польщі істориком Ю.Мициком в 1994 році знайдено невідомий досі лист нашого земляка з його особистим підписом. Деякий час С.Наливайко служив в Острозі у князя Костянтина Острозького ротмістром особистої охорони. Будучи на службі, брав участь у придушенні повстання, очолюваного Косинським. Та невдовзі, бачачи нестерпні страждання народу, Северин залишає військову службу в Острозького і організовує загін повстанців на Брацлавщині (1594 р.).

   Щоби дістати зброю та коней, очолювані ним козаки зробили вдалий похід у Молдавію проти турків і татар. У липні 1594 року ватажок звернувся до запорожців із закликом почати боротьбу проти польської шляхти та українських магнатів. Окремі козаки дорікали йому за участь в придушенні повстання Косинського, на що він відповів, що згідний, щоб його судив козацький суд. Військову допомогу від Запорозької Січі Наливайко все ж отримав. І в жовтні 1594 року наш краянин очолив народне повстання на Брацлавщині.

 

                 ПАМ’ЯТАЮЧИ БАТЬКА Й НЕНЬКУ, ПІШОВ З КОЗАЦЬКОЮ ЗБРОЄЮ    

                                                    БОРОНИТИ РІДНИЙ КРАЙ

 

    Безпосередньо причиною Брацлавського повстання були здирства і знущання королівського старости магната Ю.Струся з міщан Брацлава. Повстанці вигнали Струся та польських жовнірів. Восени 1594 року вони за допомогою Наливайка розгромили на Південному Бузі шляхетське ополчення, яке наступало на Брацлав. Тільки влітку 1595 року полякам вдалося захопити місто і придушити повстання. Один із керівників Брацлавського повстання, брацлавський війт Роман Титченко (Тищенко) весною 1596-ого був страчений. Після поразки міщани продовжували боротьбу за визволення з-під гніту шляхетської Польщі.

    Військо повстанців швидко зростало за рахунок селян і міського населення. За польськими джерелами, селянсько-козацькі загони налічували в той час до 12 тис. чоловік. М.Бєльський писав:«Наливайко був талановитим козаком, сильним, вольовим, вродливим, хоробрим, самовідданим, сміливим, добре знав військову справу і був прекрасним пушкарем». Повстанці оволоділи легко Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами та іншими містами і рушили на Волинь.

    Навесні 1595 року, розправившись з магнатами і шляхтою на Волині, повстанці вступили в Білорусію. Вони при допомозі білоруських селян і міщан з боями взяли Слуцьк, Бобруйськ, Могилів на Дніпрі та інші міста.

    У кінці 1595 року польські феодали кинули на придушення повстання в Україні та Білорусії не тільки магнатське ополчення, а й частину коронного війська під командуванням коронного гетьмана С.Жолкевського. Литовські феодали також почали стягувати великі сили під Мінськ. Військо Наливайка на той час було невелике (не більше 1300 чол.). На початку січня 1595-го, ухилившись від боїв з добре озброєною і кількісно набагато дужчою армією Жолкевського (3 тисячі добірного війська та гармати), повстанці з Білорусії відступили на Волинь, а звідти рушили через уманські ліси до Білої Церкви на з’єднання з гетьманом Лободою. Обурені зрадницькими діями Лободи, реєстрові козаки обрали собі гетьманом одного з керівників – М.Шаулу. Він 2 квітня 1596 року під Білою Церквою з’єднався з військом Наливайка. Тут відбувся бій між повстанцями та передовими частинами польських військ, в якому перемогли повстанці. Але в звязку з наближенням головного війська Жолкевського, наливайківці відступили вниз по Дніпру. Поляки атакували їх по дорозі на Трипілля в урочищі Гострий Камінь.

    Не зважаючи на велику перевагу в артилерії та кінноті, польська шляхта не змогла розгромити повсталих. Зазнавши значних втрат, вони відступили на Лубенщину, сподіваючись звідти перейти російський кордон. Проте польська армія відрізала їм шляхи відступу.

 

                                                ОСТАННІЙ  БІЙ  НА  СОЛОНИЦІ

 

    Тоді повстанці заклали укріплений табір на р. Солониці недалеко Лубен, де майже два тижні тривала героїчна боротьба. Табір із трьох сторін укрпили возами, ровом з високим валом, а до четвертої сторони прилягло непрохідне болото. Оточені мали до 30 гармат. У польському війську було 5 тисяч жовнврів, не кажучи про шляхетські загони й магнатські команди, та воно не одразу наважилося на штурм.

    Надворі була велика спека. У таборі не вистачало продуктів і води. Від голоду падали коні й худоба. Падаль привела до спалаху хвороб.Цією бідою скористалася та частина старшини, котра давно шукала угоди з панами. Зрадив Лобода, й козаки його стратили.

    Почався останнй штурм польського війська, яке поповнилося з Києва гарматами, шляхетськими загонами. Обстрілювали козацький табір. За два дні було вбито 200 повстанців і ще більше поранено. Бракувало води, в таборі ховали померлих. І в ці тяжкі години посилили ворожу діяльність ще й зрадники. Вночі проти 7 червня вони схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та видали їх Жолкевському. Під час переговорів вороги увірвалися в табр, вирізали кілька тисяч повстанців та їх рідних. Про цю криваву бойню польський літописець писав: «На милю або більше труп лежав на трупові, бо в таборі разом із черню та жінками їх було до десяти тисяч». Близько півтора тисячі чоловік (дані в різних джерелах різні) вийшло на Запоріжжя з гетьманом Кремпським.

    Після розгрому наливайківців на Східній Україні запанував страшний терор: реєстрових козаків винищували, позбавляли всіляких маєтностей, і запорожців усюди зустрчали як ворогів. Сумно стало на Україні по соловецькім погромі. Як стара пісня співає:

                                      Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:

                                      «Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю-гадаю,

                                      Чом я твоїх козаків у себе не видаю?

                                      Уже чверть года три місяці вибуває,

                                      Як твоїх козаків у мене немає.

                                      Всі мої квіти луговії, низовії пониділи,

                                      Що твоїх козаків у себе не виділи.

    Тепер ту місцевість, де йшли бої, жителі села Солониці,яке утворилося згодом, називають Бужина. Місцеві жителі під час копання колодязів, погребів та різних ям часто знаходили уламки гармат, шабель, військових припасів. Польський табір знаходився тоді на території нинішнього села Войниха на Полтавщині.

 

            «Я ЗНАЮ: ЗГУБА НЕ МИНЕ ТОГО, ХТО ПЕРШИЙ БІЙ ПОЧНЕ

                                       ПРОТИ  ГНОБИТЕЛІВ  НАРОДУ…»

 

    Із великою поспішністю супроводила шляхта всі награбовані трофеї до Варшави через Лубни, Яготин, Переяслав, Київ, Білу Церкву, Староконстянтинів, Львів. Привезли жовніри Наливая до своєї столиці й кинули у в’язницю над річкою Вісла. Його там катували цілих десять місяців. Не давали по декілька днів їсти й пити, спати. Вороги тримали його на холоді, пекли розжареним залізом, обливали холодною водою. Та сила духу галичанина була незламною. Йому пригадався запах полину з берегів Збруча, велетенське коріння дерев…

   … Селянин пана Язловецького, який довгий час воював у загонах Наливайка, прибув таємно у Варшаву і підготовляв втечу національному герою. Він зусів через вікно передати йому в тюрму пилку, якою наш краянин перепиляв колоду, до якої був прикутий, і мав намір втекти. Проте варта випадково дізналася про це і перешкодила втечі. Перебуваючи в полоні, Наливай написав кілька листів до своїх друзів…

   … Та одинадцятого квітня 1597 року Северина вивели на страту. Площу старої Варшави заповнив строкатий натовп. Коли на ешафоті з’явилася могутня постать народного українського героя, всі погляди зосередилися на ньому. Польський історик писав:       «Був він чоловік видатної вроди і визначних здібностей… До того ж знаменитий артилерист. Стявши голову, кат четвертував його і виставив на ешафоті частини тіла».

    А народні перекази про страту ватажка селянсько-козацького повстання переходли від покоління до покоління, з краю в край. Розповідали також, що, знущаючись, кати наділи на голову ще зовсім молодого героя розпечений залізний внець і посадили верхи на розжареного залізного коня й увінчали розжареним залізним обручем. Та якби не писали про цю нелюдську смерть, по всьому видно: вигадала шляхта, що ради цього тоді й зібралася в столиці, Наливайкові кару якнайжорстокішу, аби до смерті налякати інших. Та не так сталося, як гадалося.

 

                                   СИМВОЛ  БОРОТЬБИ  ЗА  НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

 

    Ім’я С.Наливайка стало символом боротьби проти кріпацтва й національного гніту на Україні: «наливайківцями» пани називали учасників й наступних селянсько-козацьких завірюх. Слава про героя вийшла за межі України. Через десять років, під час повстання Івана Болотникова, ватажок одного повстанського загону називав себе Наливайком.

    Селянсько-козацькі виступи кінця ХVІ ст. були відповіддю народних мас на посилення експлуатації та покріпачення селян, а також на експансію польських феодалів.

   То ж нехай згадають народного улюбленця християни матері-України «незлим, тихим словом», бо, будучи першим широким спільним виступом селянства, козацтва і міських низів наприкінці ХVІ ст., повстання під його проіодом стало важливою віхою в історії українського народу. Це велике народне повстання підготувало передумови визвольної боротьби проти шляхетської Польщі в 1648-1654 роках під керівництвом видатного державного діяча й полководця Богдана Хмельницького.

 

      ------------       *     --------------------------       *       --------------------------------  *     -----------                    

          

                                        ЧИ  МАЄ  НАЛИВАЙКО  НАЩАДКІВ?

  Так! Цікавим є той факт, що в 1994 році Гусятин відвідав праправнук Северина пан Микола Наливайко, котрий проживає у Франції, в місті Анжу. Згодом він направив голові селищної ради М.Скакуну два листи (один французькою, а другий українською мовами). На своєму іменному бланку, з печаткою козацького коша, пан Микола Наливайко іменується як «Почесний Отаман Козацького Коша ім.С.Наливайка, Рицар, Генеральний Секретар Об’єднання Фрнцузів Українського Походження, Почесний Полковний, член Геральдичної Колегії Росії». У першому листі потомок С.Наливайка запитує: чи в гусятині відзначатиметься 400-річчя страти його великого предка, а в другому – просить прийняти його в Почесні громадяни селища, висуває думку про співробітництво в галузі туризму. Пан Наливайко вислав своє фото: він під час відвідин Гусятина сфотографувався біля пам’ятника свого пращура. Миколі Наливайку адресовано у Францію два листи-відповіді та запрошення.

 

     «Вісник Надзбруччя» від 11 квітня 1997 р.; «Українське козацтво» від 1 травня 1999 р.

 

                         

 

                                       НАЛИВАЙКА  ШАНУЮТЬ І НА ПОЛТАВЩИНІ

 

   Напередодні відзначення Дня пам’яті Северина Наливайка ми надіслали газетні матеріали та фотографії про нашого земляка в місця, де він проходив свій визвольно-бойовий шлях (Рівненщина, Вінничина, Полтавщина).

   Першими відгукнулися полтавчани. На прохання журналістів Лубенської районної газети «Лубенщина» історики-краєзнавці Валерій та Ігор Коцюри (батько й син) адресували «Віснику Надзбруччя» свої книжечки «Рідний край» (1993), «Лубенська старовина» (1994) та цікавого листа. Саме на лубенськй землі (Посуллі) в 1596 р. «розігрався заключний кривавий акт селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка».

   «Рідний край» - це підручник з історі Лубенщини для учнів шкіл, училищ і технікумів. Його автори – журналіст Б. Ванцак і викладач історії України Лубенського лісо технікуму В.Коцюра. У цьому посібнику зроблено огляд історії краю з найдавніших часів по 1988 рік включно, коли було відзначено 1000-ліття міста Лубни. У третьому розділі «Гартувалась козацька слава» лписано солоницьку трагедію.

   Книга «Лубенська старовина» вміщує у собі 19 оповідань зісторії Посулля. В оповідках «Гартувалась тут слава козацька», «Гомери українських степів», «Тарас Шевченко і лубенщина» знаходимо образ нашого земляка Наливайка. Історики-краєзнавці – батько та син Коцюри – підготували до друку також книгу історичних біографій «Історичні постаті Посулля», яка, будемо сподіватися, незабаром побачить світ у видавництві «Полтавський літератор». У ній С.Наливайку відведено понад 50 сторінок.

   Із листа ми також довідалися, що археологи вже шість років ведуть пошук місця битви. Але, на жаль, сьогодні точно встановити, де розташовувався останній табір Наливайка поки не вдалося, хоча цікавих знахідок доби козаччини вже виявлено чимало.

   Лубенці хочуть встановити памятник наливайківцям біля свого міста, поруч із Мчарським Спасо-Преображенським монастиром. Тут стоїть монумент жертвам голодомору 1932-1933 років. У комплексі вийде Ансамбль Памяті Народної, своєрідний пантеон багатостраждального краю.

   Лубенчани свято шанують пам’ять про С.Наливайка. Одна із вулиць міста носить його ім’я. Северину присвячено цілий ряд літературних творів місцевих поетів, письменників. Багато цікавих матеріалів надруковано на сторінках районної газети «Лубенщина».

   Високу оцінку дали полтавчани скульптурній роботі К.Сікорського, художнім репродукціям Є.Куцярського. «Силою і невтримною енергією, козацьким духом і прагненням до волі вражає Ваш пам’ятник Наливайку в Гусятині»,- йдеться у листі з Полтавщини.- Заслуговують на увагу й роботи Є.Куцярського (нехай йому буде пухом рідна земля). Молодці тернопільці! Так тримати! Будемо рівнятися на Вас!

   Тож нехай міцніють зв’язки між надзбручанським і посольським краями, які ще 400 літ тому започаткували повстанці-наливайківці.

 

     «Вісник Надзбруччя» від 11 липня 1997 р.  

 

                                       ----------------------------         *      -----------------------------

 

     Бойові дороги ватажка селянсько-козацького повстання, подолянина Северина Наливайка в 1594-1596 роках проходили Тернопіллям, Рівненщиною, Вінниччиною, Житомирщиною, Київщиною та Полтавщиною. Саме навесні 1596 року повстанське військо було оточене на Полтавщині поблизу м.Лубен на річці Солониці переважаючими силами ворога. 7 липня того ж року зрадницька частина козацької старшини, щоб виправдати себе перед польсько-шляхетським урядом, підступно захопила Наливайка та інших керівників повстання і видала їх польсько-литовському командуванню. Після страшних тортур Наливайко був страчений 11 квітня 1597 року у Варшаві.

     Свято шанують память про українського національного героя, колиску якого колисав вітер рідного Поділля, на Лубенщині. З Гусятинським районним козацьким товариством ім.. Северина Наливайка підтримують міцну дружбу журналісти районної газети «Лубенщина», історики-краєзнавці Валерій та Ігор Козюри (батько й син), які вислали наливайківцям у козацьку світлицю свої невеличкі книжечки: «Рідний край» (1993), «Лубенська старовина» (1994). Краєзнавці Гусятинщин друкуються в газеті «Лубенщина», де розповідають про вшанування пам’яті Наливайка та відродження українського козацтва в краї.

    

     У підручнику з історії «Рідний край» зроблено огляд історії Посулля з найдавніших часів до 1988-ого включно, коли було відзначено 1000-ліття Лубен. У третьому розділі «Гартувалась козацька слава»  описано солоницьку трагедію. Книга «Лубенська старовина» вміщує 19 оповідань з історії цього полтавського краю. В оповідках «Гартувалась тут слава козацька», «Гомери українських степів», «Тарас Шевченко і Лубенщина» знаходимо образ нашого земляка-Наливайка. Батько й син Козюри підготували до друку також книгу біографій «Історичні постаті Посулля», яка, будемо сподіватися, незабаром побачить світ за допомогою видавництва «Полтавський літератор». У ній С.Наливайку відведено понад 50 сторінок.

     З листування я також довідався, що археологи вже сьомий рік ведуть пошук місця битви.Але, на жаль, сьогодні точно встановити, де розташовувався останній табір Наливайка, поки не вдається, хоча цікавих знахідок доби козаччини виявлено чимало.

     Лубенці хочуть встановити монумент наливайківцям біля свого міста, поруч із Мчарським Спасо-Преображенським монастирем. Тут стоїть памятник жертвам голодомору 1923-1933 років. У комплексі вийде Ансамбль Памяті Народної, своєрідний пантеон багатостраждального краю.

     Лубенці одну з вулиць свого міста назвали імям Наливайка. Северину присвячено ряд літературних творів місцевих авторів.

     Високу оцінку дали полтавчани скульптурній роботі Казимира Сікорського – пам’ятнику Наливайкові на території колишнього замку в Гусятині, біля Онуфріївської церкви, де, за переказами, батьки хрестили малого Северина. Добрий відгук отримали також і малярські твори Є. Куцярського. «Силою і невтримною енергією, козацьким духом і прагненням до волі вражає ваш пам’ятник Наливайку»,- йдеться в одному з листів з Полтавщини. – Заслуговують на увагу й роботи Є.Куцярського (нехай йому буде пухом рідна земля!). Молодці тернопільці! Так тримати! Будемо рівнятись на вас!»

     Лубенські патріоти свого слова дотримують. Вони створили на Посуллі районне козацьке товариство, освятили хоругви та полкові клейноди. Масово розповсюджують газету «Українське козацтво», яка народилася в березні цього року на землі наливайківській. За рекомендаціями надзбручанців почесний отаман Гусятинського козацького полку ім.С.Наливайка у Франції, генеральний секретар французів українського походження Микола Наливайко з м.Анжу нагородив лубенців Ігоря та Валерія Козюрів медаллю «Відзнака Наливайка» - за пропаганду життя та боротьби за волю свого пращура Северина Наливайка.

     Тож нехай міцніють зв’язки між надзбручанським і посульським краями, які ще 400 літ тому започаткували повстанці-наливайківці.

 

        «Українське козацтво» від липня 1998 р.;«Вільне життя» від 17 липня 1998 р.

                                                                     

                                                                           *   *   *

 

                                                      «НА  УКРАЇНУ  ПОВЕРНУСЬ…»

                                                       (Памяті   Іванни   Вітошинської)

 

     Політичні лихоліття минулих літ порозкидали українців по всьому свту, як опале осіннє листя. Кажуть, що нашого цвіту по всьому світу… сорок мільйонів. Багато галичан, гордо піднявши голову вгору, своїм життям і громадською діяльністю далеко від Батьківщини довели, хто вони і чиї діти.

     Ми разом з краянами із-за кордону шануємо цвіт української нації та ділимося враженнями на сторінках преси. Роками в неблизькій Англії збирає біографічні зернини про уродженців Тернопільщини у журавлиний ключ наш земляк Петро Швед. Він собі заповів: таланти України повинні повернутися до батьківського порогу хоча би в пам’яті народній, щоби ми згадували їх тут «незлим, тихим словом».

     Двадцятого грудня 1910 року в краю тернового поля, в м. Чорткові, в родині Співак Михайла та Анастасії народилася дочка Іванна. У 1930-ому вона одружилася з Володимиром Вітошинським з роду Фегер, музикологом з м. Сокаля.

     Іванна Вітошинська – одна з перших організаторів українського життя на терені Англії, член СУБ-у ОУЖ, яку очолювала в 1951-52 рр., почесний член Товариства українських жінок імені Олени Теліги.

     У Галичині п. Іванна Вчителювала, викладала українську мову та географію в Зборові, Бережанах. Вона також трудилася і в Перемишлі.

     З чоловіком Володимиром землячка розлучилася в Сибірі після Другої світової війни. Звідси приїхала до Англії з донечкою Даркою і тут включилася в активне українське громадське життя. Велика любительа українського мистецтва, ностріфікувавши за кордоном свій учительський диплом, працювала викладачем народного рукоділля-вишивки, гаптування і т.п. – в англійських коледжах і середніх школах м. Брадфорту. Скунторп. Саме Скунторп і став її другою домівкою, де вона мала помешкання, де жила самотньо, наповнюючи своє життя невтомною працею в українській і англійській громадах. Серед її друзів були українці, англійці, італійці, поляки. Іванна Вітошинська мала шляхетний характер і дбала про репрезантивну гідність і поведінку українців перед англійським світом.

   … Покинула світ земний українська громадська діячка в Англії у неділю 29 квтня 1990 року в м. Скунторпі. Похована в Будланде Меморіал Парк Семетрі. Покійна залишила опечаленими дочку Дарку з родиною в Америці (зять Роман, онуки Роман, онуки Роман і Оксана), сестру Ольгу з родиною в Австралії.

     Своє майно краянка записала на англійську римо-католицьку церкву, яка й похоронила її. Товариству ма музею ім. Олени Теліги в Олдгамі кілька літ перед смертю вона передала цінні альбоми, книжки з українськими вишиванками, експонати писанокй інших виробів.

     Пані І.Вітошинська весь свій земний шлях горнулася до неньки-України, навчаючи дітей, молодь, старших і поширюючи знання про українську культуру, мистецтво серед братів по крові, різного за національністю люду. Вона була педагогом у повному розумінні цього слова, гідно представляла Україну на чужині.

     Нехай ці пам’ятні рядки квітами ляжуть на могилу нашої краяни в ці сонячні дні, бо вона – справжня українка-галичанка, котра пройшла тернистий хресний шлях і спочила в англійському Скунторпі, спочила далеко від родини та рідного українського краю…

 

     «Українське козацтво» від  1 березня 1998 р.

                                                                  *   *   *

    

   Нашого цвіту - по всьому світу

                                                   

                                НАЛИВАЙКІВСЬКОМУ  РОДУ  НЕМА  ПЕРЕВОДУ

 

     Гусятинська селищна рада обрала почесним жителем селища француза українського походження, генерального секретаря Союзу французько-української дружби, засновника у Франції орденського капітулу «Северина Наливайка і святого Василія» та «Відзнаки Наливайка, полковника, почесного отамана Гусятинського козацького полку імені С.Наливайка Миколу Наливайка.

     Засновником родини Наливайків на французькій землі був Василь Наливайко (1910 - 1940), котрий приїхав у Францію в 1930 році після перебування в Америці. У 1934 році в сімї Василя Наливайка народився син, якого назвали Жаком. У 1954 р. батько з сином стали французами. Жак Наливайко був вільно найманцем в Алжирі, помер у 1996 році. Отаман Микола Наливайко – його син. Мани М.Наливайка – Франсез – за походженням француженка. Дружина Наталі, 1965 року народження, теж француженка. Син – Василь Наливайко – народився 21 січня 1988 року. Він – дитина від першого шлюбу.

     Микола Наливайко робить багато корисних справ у Франції на користь самостійної України. У 1990 році він заснував приватну династійну нагороду, цим самим продовжуючи вшановувати пам’ять про козацького ватажка кінця ХVІ століття Северина Наливайка. З 1994 року почала також діяти і нагорода «Відзнака Наливайка». Нею нагороджуються ті особи, котрі боролися за самостійність України, котрі працюють на розбудову нашої держави.

     До нагород Наливайка вже представлено десятки людей. Серед них – принц англійський Чарльз, принцеса Марія-Крістіна Кент, султан Тернати, багато урядовців США, французька принцеса Шанталь, українські професори О.Панчук, С.Геник, В.Козак, І.Шевченко, гетьман України Володимир Мулява та інші.

     Організація Миколи Наливайка багато зробила для визнання в світі незалежної України. У 1991 році магістр капітулу Микола Наливайко написав президенту Франції прохання визнати суверенну Україну. У 1993 році він також звернувся до міністра зв’язку Франції, щоб заснувати спеціальні тарифи для самостійної держави, бо тоді ще використовувалися тарифи СРСР. Цього ж року М.Наливайко відвідав ряд зарубіжних країн, де мав зустрічі з видатними державними діячами. Як генеральний секретар Українсько-Французького союзу в липні-серпні 1994 року відвідав Україну. У нас мав ділові зустрічі у Києві, Львові, Чернівцях. 28 липня поклонився рідній землі свого пращура С.Наливайка в Гусятині.

     У 1955 році полковник Наливайко під час виборчої кампанії звернувся з письмовими запитаннями до кандидатів на посаду президента Франції, цікавлячись їхнім ставленням до України, а також напрямами українсько-французьких зв’язків. Кампанія мала досить великий успіх. У квітні надрукував у французькій пресі статтю під назвою «Волю на Сході». Вона дуже цікава думками цього француза з українським корінням щодо нашої держави.

     У 1996 році проходила третя кампанія сенсибілізації американської громадськості на користь України. Наливайко мав багато зустрчей в Алабамі, Канзасі, Нью-Мексиці. Цього ж року вирішив створити медаль на честь 400-річчя страти Северина Наливайка у Варшаві. ЇЇ відтиснено в 60 екземплярах. Видав у Франції перекладену професором І.Козаком французькою мовою книжку професора С.Геника з Івано-Франківська «Боротьба Северина Наливайка за створення держави України». Працює над підготовкою збірника, в якому будуть надруковані матеріали про С.Наливайка, художні твори про козацького ватажка, про його боротьбу за свободу України. Сюди увійдуть твори, які друкувалися як в Україні, так і у Франції. Отаман Наливайко чекає на матеріали з України.

     З листування видно, що нащадок наливайківського роду хоче знову в найближчі роки відвідати українську землю. Він нагородив «Відзнакою Наливайка» ряд громадських діячів Гусятинщини, тих людей, котрі приклалися до проведення Дня пам’яті С.Наливайка в Гусятині 11 квітня 1997 року.

     Недавно у Франції Миколу Наливайка відвідав отаман Гусятинського козацького полку, полковник Петро Марків. Він передав йому відеокасети церемонії освячення клейнодів Гусятинського козацького полку, книги з геральдики тощо. Йшла мова про співробітництво.

     Цікавий перший розділ з брошури М.Наливайка «Декілька слів на службу України». Там є такі рядки: «Французи не повинні забувати, що ще 19 травня 1015 року їхній король Генріх І оженився на українській княжні Анні, дочці великого київського князя Ярослава, що українська кров тече в жилах незалежних французів. Уже в ХVІ столітті українські студенти навчалися в Сорбоні. У 1645 році українські козаки Б.Хмельницького були присутні при облозі Дюнкерка. У 1708 році великий Вольтер заступився за Україну, проголошуючи, що вона повинна бути вільною. Дангас, Віктор Гюго ставали раз по раз на бік українців… Українцям потрібна опора на націю, впевненість у своїй безпеці. Завдання українців сьогодні – це побудова завтрашнього дня».

     А в зверненні до козаків полку Северина Наливайка в Гусятині М.Наливайко зазначає: «Ви є вільною і незалежною нацією і саме Вам, синам і дочкам славних запорозьких козаків, нащадкам побратима Северина, належить відродити її. То ж не шкодуйте сил! Вас чекає Свобода і Щастя! Розраховуйте лише на себе: ніхто, тільки Ви маєте змогу втілити в життя Ваші мрії та сподівання. Бо ж хто, крім українців, може любити свою Україну так, щоб покласти за неї життя

     Микола Наливайко своєю діяльністю за кордоном доводить, що така нація, як українська, у світі живе, діє, що вона незабаром заживе ще краще, коли діятиме за формулою:«Через свободу і суспільну злагоду – до добробуту». Віриться, що Україна-мати згуртує своїх синів-патріотів по всьому світу, бо у наших жилах тече козацька кров…

                            

     «Українське козацтво» від 5 вересня 1998 р. ; «Шлях перемоги», 1998 р.

                                                                         *   *   *

 

 

Іван БАНДУРКА
с. Яблунів,
Гусятниського району Тернопільської области